Поширювані російською пропагандою фейки бувають двох різновидів. Перший — це фейкові «факти». Вигадані, неправдиві, такі, яких реально не було, — або ж перекручені, пересмикнуті. І з їхнім розвінчанням, із викриттям їхньої фейковості в нас більш-менш усе гаразд. До цього ж різновиду можна віднести маніпуляції з масштабами фактів та їхньою поширеністю й типовістю, коли російська пропаганда видає одиничні факти за буцімто типові, а маргінальні явища — за буцімто трендові.

Другий різновид — це хибнотлумачення реальних фактів, нав'язування фейкових, маніпулятивних висновків із них. Й от із цим у нас — помітна проблема. Тим паче, що українці схильні довіряти негативній інформації й не довіряти позитивній — до цього нас привчив і власний досвід, і поведінка представників влади, й українські ЗМІ, схильні під кожним кущем шукати «зраду». Але до дуже значної міри негативне сприйняття будь-яких фактів, таку собі презумпцію винуватості всіх перед усіма, навіяла нам російська пропаганда, яка вміло запускає в український інформаційний простір фейкові тлумачення й хибні висновки під виглядом нібито вболівання за Україну та ідеали Майдану.

В Україні домінує журналістика фактів, тоді як журналістику висновків і журналістику тлумачень тих фактів витіснено до блогосфери й соцмереж, де за них береться кожен, кому не ліньки. Тож і не дивно, що російська пропаганда в царині висновків не зустрічає гідної відсічі.

Ані для кого не секрет, що російська пропаганда активно використовує для поширення своєї інформаційної отрути соцмережі — зокрема й сторінки ЗМІ в соцмережах, даючи маніпулятивні коментарі до матеріалів українських ЗМІ і «розвиваючи» порушені в них теми у потрібному роспропаганді напрямку. І тут ЗМІ постають перед досить складною дилемою: чи відповідати на подібні коментарі, спростовувати їхній зміст — і тим самим вв'язуватися у товчіння води у ступі, де будь-який зміст гарантовано загубиться в нескінченному потоці слів? А чи ігнорувати їх і тим самим респектабелізувати, дозволяючи їм на загальних правах доносити свої маніпулятивні меседжі до свідомості аудиторії? Адже маніпулятивність таких коментарів дуже часто буває неочевидною!

Є ще й третій варіант — просто видаляти подібні коментарі. Але виглядатиме — чи, принаймні, багатьма сприйматиметься — це як глушіння опонентів і тепла ванна для самих себе.

А пропагандистська війна Росії проти України розпочалася дуже давно — практично одразу ж після розпаду СРСР. Тоді, коли за російської «братерської допомоги» виникли сепаратистські утворення в Молдові та Грузії — відтоді й донині Росія щосили прагнула, щоби подібне сталося і в Україні. Навряд чи тоді Росія мала якийсь конкретний план — просто докладала всіх зусиль, щоб міжрегіональні відмінності в Україні перетворилися на нездоланні розлами.

Сьогодні вже немає сумніву: від самого початку Росія — тодішня Росія Єльцина, Гайдара й Козирєва — намагалася використати розпад СРСР для втілення в життя сталінської доктрини автономізації, тобто входження «радянських республік» до складу Росії на правах автономій. Як не де-юре, то де-факто. Нагадаю: формально й офіційно Російська РФСР була хай особливою, але такою ж республікою СРСР, як і чотирнадцять інших. Після розпаду СРСР єльцинське керівництво прагнуло, щоб Росія заступила місце спочилого в бозі СРСР, а інші пострадянські країни стали подобою радянських УРСР та БРСР, які на правах незалежних держав мали голоси в ООН — фактично додаткові голоси для Москви. Щоб Єльцин був керманичем усього пострадянського простору, але щоб голосували за нього лише росіяни, а інші — просто підкорялися. Щоб були в найкращому разі протекторатами Росії без права на власну оборонну та зовнішню політику.

От звідси й те, що про події в пострадянських країнах розповідали на «внутрішніх», а не «міжнародних» шпальтах російських газет і у «внутрішніх» блоках російських телевізійних новин. І те, що пострадянські країни в російських ЗМІ ніколи не називали країнами, а тільки республіками, і перелічували їх в одному ряді з російськими автономіями — теж «республіками», що привчало аудиторію сприймати весь пострадянський простір як Росію. Це почалося одразу ж після розпаду СРСР і синхронно в усіх російських ЗМІ — так, саме в усіх, а не в деяких і навіть не в більшості: в буквальному розумінні в усіх. Що й дає підстави вважати: такий підхід російських ЗМІ до пострадянських країн не був ініціативою знизу, а його було продиктовано й організовано російською владою.

Саме тоді, 1991 року, російські ЗМІ — знову ж таки, всі ЗМІ — почали переконувати: Україна буцімто проголосила незалежність лише для того, щоби відгородитися від російських «демократичних реформ». Що в Росії при владі — нібито демократи, а в Україні — нібито чи то комуністи, чи то націоналісти й мало не фашисти, а чи то й перші, й другі одразу, в одній особі. Так-так: слово «фашисти» на адресу України російська пропаганда почала вживати ще тоді, за «демократичного» Єльцина. Тоді Захід повірив російській пропаганді — й втрапив до російської пропагандистської пастки, виборсуватися з якої почав тільки тепер.

Ще тоді, 1991 року, в російських ЗМІ почали з'являтися матеріали, що буцімто Україна створює власну армію для виконання суто каральних функцій, бо з захистом України від зовнішніх ворогів чудово впорається й російська армія. Впізнаєте в цій тезі майбутню «хунту» й майбутніх «карателів»?

Відтоді й почалося нав'язування українцям хибних висновків, хибних уявлень, зокрема й про основоположні моменти пострадянської історії. Вони не здобували відсічі — і не здобувають тепер, як діла давно минулих днів. Тож навіяні хибні уявлення наявні й понині. І саме вони є тим фундаментом, на якому російська пропаганда всі ці роки вибудовує потрібний їй світогляд. Саме російські пропагандистські тези, що не здобували відсічі, багато в чому визначили подальший розвиток історії України — зокрема, чимала кількість українців саме під впливом цих тез щоразу голосувала на всіх без винятку виборах. А українські ЗМІ й сьогодні, трапляється, за звичкою відтворюють і відтворюють російські пропагандистські постулати.

Стосується це, найперше, ключового моменту — самої незалежності України. Й донині в українських ЗМІ можна зовсім нерідко побачити вислови: «Незалежність дісталася Україні дуже легко», «Незалежність, що впала з неба», «Незалежність, за яку українці не боролися», «Незалежність сталася неочікувано» тощо.

Бо це російська пропаганда переконала українців: незалежною Україна стала буцімто в результаті Біловезьких угод. Це російська пропаганда навіювала: це буцімто Росія подарувала Україні незалежність. А якщо подарувала — то може й забрати. Якщо подарувала — то нібито має цілковите право сама встановлювати рівень та обсяги української незалежності.

Насправді все було рівно навпаки: трійка лідерів зібралася у Віскулях через те, що Україна вийшла з СРСР. На момент біловезької зустрічі — вже вийшла. Ініціювавши біловезьку зустріч, Єльцин прагнув пом'якшити цей факт, дати йому зворотній хід, нівелювати його. Прагнув, щоб незалежність України стала простою формальністю. І багато в чому ця його стратегія здобула успіх, загальмувавши просування України до справжньої незалежності на довгих чверть століття. Завдяки, зокрема, й пропаганді.

Україна не чекала незалежності й не боролася за неї? А Революція на граніті? А потужна фракція Руху у Верховній Раді? А підняття жовто-блакитних прапорів над багатьма міськрадами ще до того, як Україна проголосила незалежність? А Декларація про державний суверенітет 1990 року? А, зрештою, проголошення Акту незалежності 24 серпня і переконливе «так» на референдумі 1 грудня 1991 року?

Російська пропаганда від самого початку брутально підмінила причину та наслідок. А ми? А чимало хто й День Незалежності щиро святкує, і водночас щиро вірить, що незалежність нам «дісталася» внаслідок Біловезьких угод. Такий самий плюралізм в одній голові нерідко демонструють і ЗМІ.

Путін став спадкоємцем єльцинського трону. І не лише продовжив, а й посилив політику Єльцина, активізував її. І знову багато в чому йому це вдалося!

Стосується це, зокрема, другого за значенням переламного моменту української історії — перемоги Майдану 2014 року. Російська пропаганда навіювала й навіює: внаслідок перемоги Майдану Президентом України став Петро Порошенко. Тим самим вона, з одного боку, сіє в українців зневіру в майданах, зневіру в суспільній активності. З іншого боку, вона ніби залишає під знаком запитання легітимність Порошенка як Президента, навіюючи українцям: він буцімто прийшов до влади внаслідок «антиконституційного перевороту».

Насправді між перемогою Майдану та президентством Порошенка є причинно-наслідковий зв'язок, але він — опосередкований, непрямий. Унаслідок перемоги Майдану було оголошено президентські вибори. Через більш ніж два місяці. Вибори вільні, і їх цілком міг виграти хтось інший — в тому розумінні, що станом на кінець лютого 2014 року особу майбутнього Президента ще й близько не було визначено. У даному разі російська пропаганда змішує різні події, подає дві події, мов одну. І відверто екстраполює на Україну власні, російські реалії, коли президентські вибори не несуть у собі ніякого вибору, а результат є наперед визначеним.

Російські ЗМІ ілюструють матеріали про Україну фотографіями Порошенка у військовій формі. Фотографії Путіна у військовій формі з'являються в них рідко і лише у військовому контексті. Тим самим аудиторії не лише навіюють зоровий, а отже дуже стійкий образ буцімто мілітаризованої й мілітаристської української влади, а й мовчазно пропонують порівнювати «мілітариста» Порошенка з «цивільним» Путіним. Відповідь на запитання: то хто ж із них двох розпочав війну на Донбасі? — аудиторія нібито дає собі сама. І, до речі, не лише чимало росіян, а й чимало жителів Донбасу, і не лише окупованих територій, справді вірять, що нібито Порошенко повсякденно ходить у військовому.

Із цього погляду викликає подив, що й українські ЗМІ подеколи ілюструють свої матеріали цілком цивільного контексту зображеннями Президента у військовій формі. Так, деякі ЗМІ в такий спосіб можуть нагадувати, що він є ще й головнокомандувачем — хоча доцільність цього в невійськовому контексті видається сумнівною. Деякі ж ЗМІ, радше за все, просто бездумно копіюють російську «моду». А деякі, можливо, й не бездумно, а цілком свідомо.

І — як же без геополітики? Дуже вже давно російська пропаганда почала навіювати: всі революції, всі політичні катаклізми на Близькому Сході організують Сполучені Штати Америки, щоби прибрати до рук тамтешню нафту. Замовчуваним залишається той факт, що у близькій до США багатій на нафту Венесуелі з її вельми одіозним режимом жодних революцій так досі й не відбулося. Замовчуваним залишається й те, що, скажімо, Туніс та Єгипет не є такими вже багатими на нафту — тут російська пропаганда брутально використовує неосвіченість аудиторії та її схильність мислити на рівні геополітичних регіонів, а не окремих, «надто дрібних», як для росіян, країн. Нарешті, замовчуваним залишається те, що Ірак та Лівія не почали збагачувати американський бюджет, а просто на порядки скоротили видобуток і продаж нафти, й від того виграли їхні конкуренти, зокрема й Росія.

Від самого початку втовкмачування тези «революції відбуваються там, де американці хочуть заволодіти місцевою нафтою» переслідувало щонайменше три мети. По-перше, російська пропаганда втовкмачувала аудиторії, буцімто США живуть і багатіють із видобутку й продажу ресурсів — а отже, Росія нічим засадничо не відрізняється від країн Заходу. По-друге ж, Росія теж є багатою на нафту, а отже роспропаганда дуже давно почала привчати аудиторію: мовляв, США тільки і мріють, що поневолити, а то й розвалити Росію і загарбати її нафтові родовища. Роспропаганда протягом багатьох років вселяла відчуття страху й довела-таки росіян до параної. Біда лише в тім, що аудиторією роспропаганди були не лише росіяни, а українські ЗМІ дуже довго ретранслювали саме такий погляд на події у світі.

Третя мета була дуже простою: переконати не лише росіян, а й громадян усіх пострадянських країн, буцімто США захищають свої економічні інтереси в найбрутальніший спосіб, влаштовуючи війни в усьому світі — а отже, Росія буцімто має таке саме право робити те саме. Російська пропаганда вже тоді виправдовувала майбутні війни, до яких готувалася Росія, тим, що буцімто «всі так роблять», перекладаючи відповідальність за свої майбутні війни на США.

Ми маємо справу із задавненими стереотипами, навіяними російською пропагандою, і ці стереотипи викривлюють уявлення українців і про Україну, і про зовнішній світ. Що з тим тепер робити? І чи можна з цим щось зробити, коли домінує журналістика фактів, а до минулих, і тим паче давно минулих подій повертатися не заведено?

Фото: wallpaperscraft.com