«Усім любителям починати нове життя або з Нового року, або з понеділка повідомляємо: новий 2018 рік починається з понеділка», — отакий кмітливий жарт гуляє наприкінці грудня просторами Фейсбуку. Зимова святкова пора і справді наповнена цілком протилежними явищами: сподівання змін дивним чином поєднуються в ній із «днем бабака», себто безкінечним повторенням уже набридлих шаблонів.

У цей час мою увагу привернув пост колеги, дослідника у сфері медіа і співавтора замовленого Радою Європи звіту «Інформаційний безлад», Хоссейна Дерахшана під назвою «Телебачення перемогло». У цій недовгій іронічній статті Хоссейн зауважує, що телебачення як спосіб дискурсу підкорило собі навіть інтернет через всеосяжне панування відео формату. «Телебачення, старе чи нове, є медіумом нашої ери пост-Просвітництва, коли текст і розум підмінено зображеннями та емоціями. Якщо коротко й відверто, Трамп — це тільки початок», — робить доволі невтішний прогноз Хоссейн. І цей прогноз знову змушує мене замислитися: що ж може виштовхнути нас із цього замкненого кола нудних і нецікавих повторень, як досягнути якісно нових змін? Яким чином і справді полишити врешті позаду сторіччя XX й відкрити для себе XXI (адже ми знаємо, що в історії сторіччя можуть починатися некалендарно)?

Ось і в нашому медіапросторі святкові дні рік за роком відмічені своїм «бабаком». Знову йде суперечка про показ центральними телеканалами радянсько-нафталінової «Іронії долі» (схоже, сперечатися про цю стрічку будуть, допоки не вимруть останні, хто її дивився в дитинстві за відсутності альтернативи та в компанії бутербродів із дефіцитними шпротами). Знову українська аудиторія буде змушена сміятися під банальні жарти і слухати співаків «поза політикою» в «головну ніч року». Єдиною, хоча і значно запізнілою новиною, стало започаткування святкування «першого» Різдва «разом зі світом» 25 грудня, хоча для справжньої «деколонізації» цього свята необхідно «деколонізувати» українську православну церкву, проте це тема іншої запальної (і знову ж таки далеко НЕ нової!!) дискусії.

Ніщо так не пригнічує мене перед черговим початком чергового року, як оце відчуття «застрягання» у старих смислах, віджилих традиціях і запилюжених ідеях. І схоже, що тут політичний дискурс є не кращим за медійний. Адже сто років потому ми знову «залипаємо» в обговореннях комунізму / фашизму / націоналізму, адже за такий істотний відрізок часу не спроможні були народити якісь нові конкурентні й захопливі ідеї. Ніби підслухавши мої внутрішні дорікання, український філософ Андрій Баумейстер зауважує у своєму пості: «Старые карты утратили свою силу. По ним уже нельзя ориентироваться в том путешествии, которое называется человеческой историей. "Либерализм" (с приставкой "нео" или без нее), "социализм" (в респектабельной социал-демократической версии или без нее), "капитализм", "модернизм", "постмодернизм", "национализм", — все это банкноты, утратившие ценность. За них ничего не купишь, если не прибегать к манипуляциям и обману. Все эти слова утратили объяснительную силу. А если они ничего не объясняют (а скорее, наоборот, — запутывают, сбивают с толку и даже сеют раздоры), то и пользы от них уже никакой».

Усе це так. Але ж чи буде очікуване створення нових смислів стосуватися і сфери медійної? Сфери, що здатна змінювати результати виборів, а отже й хід історії. Чи здатні будуть медіа у XXI сторіччі показати нову якість або ж перемога телебачення таки означатиме безпросвітне занурення в низькопробні вульгарні реаліті-шоу й новини, сповнені чупакаброю та черговим наїздом п’яного водія на автобусну зупинку? І що саме може допомогти змінити те, що залишалося незмінним багато років? Яке бажання для цього необхідно загадати в Новорічну чи то Різдвяну ніч?

Зроблю тут невеличкий відступ. Мені видається, що європейську різдвяну традицію не осягнути без «Різдвяної пісні у прозі» Чарльза Діккенса, адже саме вона й досі відкриває нам те, наскільки європейська культурно-етична парадигма замкнена навколо Різдва, хоч би якими світськими ми не хотіли здаватися. Це історія про зміни, а точніше про докорінну зміну головного героя під впливом трьох духів Різдва. Проте ця зміна не стається чином магічним. Це не Васіліса Прємудрая, що (невідомо, коштом яких платників податків) за ніч вибудовує з нічого палац для Івана Дурня, поки він дрихне собі на печі. Ні, ця історія про зміну, що стається шляхом власного зусилля й зміни власної поведінки, хоч і внаслідок повчального візиту «духів». Напевно, немає простішого й водночас складнішого рецепту для змін.

Часто, описуючи мовну ситуацію в українських медіа міжнародним експертам, я наводила приклад, що в Україні не видається жодного популярного жіночого журналу українською мовою, адже українські видання всіх «великих імен», як Elle, Marie Claire та Cosmopolitan, друкуються виключно російською. Я ще пам’ятаю, як приблизно до кінця 2008 року єдиним українським словом в українському виданні Elle було слово «Україна» на обкладинці. Пізніше, під приводом «революційних стилістичних нововведень» його змінили на російське «Украина». Пару днів тому, гортаючи сторінки нового січневого номеру українського Elle, я була вражена тим, що інтерв’ю з групою «ВВ» та Олегом Скрипкою в ньому було вперше (!) надруковано українською мовою. Ця зміна вразила мене настільки, що піднесений настрій зберігався протягом декількох годин. Чи важко було запровадити таку зміну? Я не знаю. Проте видається, що іноді для початку приємних зрушень необхідно просто зробити перший крок. «Якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав, будь готовим робити те, чого ніколи раніше не робив». Може, варто спробувати?

Фото: crazy-frankenstein.com