Велика кількість шкідливого контенту, досить поширеного на українському телебаченні, зокрема на більшості загальнонаціональних каналів, є апофеозом загальної тенденції, яку жартома вже давно називають «дебілізацією суспільства». Це та ситуація, коли медіа знецінюють свого глядача та вважають, що його рівень набагато нижчий, ніж насправді; що його потреби є вульгарнішими і примітивнішими, ніж насправді. Це така гра на пониження, в якій дуже важко зупинитися, бо кожен новий треш вимагає ще більшого трешу в наступній телепередачі.

Безумовно, ця ситуація має викликати занепокоєння, бо такий контент не сприяє формуванню суспільства, спроможного приймати розумні рішення, а саме це є завданням медіа — уможливити добре поінформований вибір. Тим часом суспільство щодня приймає рішення, і це стосується не тільки політичних, але і щоденних важливих соціальних виборів.

Ця тенденція також, очевидно, не є суто українською. Багато хто називає того ж Дональда Трампа шоуменом і вважає, що саме популярність реаліті-шоу в США привезла до того, що Трамп із притаманною йому часто вульгарною та скандальною поведінкою зміг здобути підтримку на виборах.

Щоби медіа прийшли до саморегулювання або співрегулювання і припинили виробляти й поширювати шкідливий або потенційно шкідливий для неповнолітніх контент, вони повинні мати певну соціальну відповідальність. Та, на жаль, медіа зовсім не переймаються тим, на кого спрямований такий контент, — на дітей, які стануть дорослими, коли ми всі будемо старіти. Проблема в тому, що люди, які виробляють такий треш-контент сьогодні, не усвідомлюють, у якому суспільстві завдяки самим собі вони опиняться в старості. Або, може, і не планують старіти в цій країні й у цьому суспільстві. Не таємниця, що в Україні є певні медіа, в тому числі загальнонаціональні, які мають досить чітке завдання руйнувати як українську державність, так і громадянське суспільство, і власники яких явно не планують старіти тут.

Або ж має бути серйозна загроза з боку держави: якщо не буде саморегулювання або співрегулювання — відбудеться достатньо жорстке державне регулювання, жорстка державна реакція. Але тут маємо чутливу ситуацію: є певні заходи, що стосуються інформаційної безпеки, яких українська держава вживає і має вживати, але наражається за це на критику, тому часами остерігається запроваджувати регулювання навіть там, де це насправді потрібно.

Утім, будь-яке правове регулювання в цій сфері неминуче передбачатиме необхідність певного оцінювання, віднайдення балансу, що вимагатиме від тих, хто застосовує право, здорового глузду (common sense) та доброго судження (good judgement), а таких складних «завдань» в Україні часто побоюються, очікуючи, що якийсь магічний добрий закон вичерпно визначить усі деталі та критерії для прийняття рішення. Як доцільно зазначив під час тематичного заходу Незалежної медійної ради мій колега Олександр Бурмагін, в Україні існує величезний правовий нігілізм — наші закони часом занадто деталізовані й ми маємо їх надто багато саме тому, що суспільство налаштовано не виконувати їх, а обходити. Також існує і правовий позитивізм — ми хочемо, як я щойно зазначилаname="_GoBack">, щоб абсолютно все було визначено в законі: всі критерії, елементи тощо, одним словом — готове рішення для будь-якої ситуації. Насправді так бути не може й не повинно, бо завжди будь-який законодавець у будь-якій країні розраховуватиме на здоровий глузд та мінімальну порядність тих людей, які будуть цей закон імплементувати. Це нормально, й нам варто перестати боятися цього здорового глузду й почати використовувати його у правозастосуванні.

Рано чи пізно вся ця ситуація з масовим показом шкідливого контенту призведе до певної реакції як із боку держави, так і з боку суспільства. Реакція суспільства вже є: бачимо втрату довіри до медіа. Також існує тенденція (її видно з моніторингу Інституту масової інформації щодо порушення прав журналістів), що за останній період більшість атак на журналістів здійснювали саме приватні особи, і всі журналісти мають уважно подумати про це. Не варто тішити себе думкою, що падіння рівня довіри до медіа та пов’язана агресія — це просто тому, що от люди такі «недолугі» й не розуміють важливої ролі медіа в суспільстві. Ні, це тому, що роль медіа впала так низько і так деградувала, що суспільство не бачить і не може бачити її важливості. Бо той треш, який масово транслюється в медіа, особливо коли йдеться про телебачення, не можна назвати суспільно важливою інформацією. Медіа та журналісти мають звертати на це увагу, інакше їм доведеться старіти в тому суспільстві, в якому не хотілось би бути старим і безпорадним, а на додаток ще й бідним, бо інформаційне сміття зрештою припинить приносити прибуток.

Тож практичні кроки до розв'язання цієї ситуації залежать від двох сторін — держави і самих медіа. Може ще бути третя сторона — суспільство: батьки, аналоги батьківських комітетів, їхнє бажання вплинути на ситуацію. В Україні ми спостерігаємо значне піднесення розвитку громадянського суспільства й рівня громадської самоорганізації протягом останніх чотирьох років, що зрештою може поширитися й на сферу медіа й дати свої позитивні результати.

Фото: popsugar-assets.com