Нещодавно представлене дослідження «Детектора медіа» щодо медіапотреб та медіаспоживання на сході України є, можливо, першим документом, що підтверджує медіатренди не тільки й не стільки локального, скільки глобального порядку.

Ми, безумовно, не можемо тепер знати, якою була ситуація в цьому вимірі чотири чи п’ять років тому, оскільки тоді ця тема мало кого обходила й «чорний лебідь» фейкових новин і постправди ще не заплив у наші городи, а отже й не можемо стверджувати, що нинішні результати дослідження є прямо похідними від війни. Радше за все, це не так і вони, ці результати, відбивають захопливі комплексні медійні трансформації світового масштабу, хоча ми й не можемо стверджувати цього напевно. Проте, як на мене, очевидним є те, що важливі тенденції, підтверджені цим дослідженням, характерні не тільки для певного «проблемного» регіону України. Наважуся сказати, що вони спільні і для інших регіонів України, і для, наприклад, якогось містечка на заході чи сході якогось із далеких американських штатів.

Ось, наприклад, так звана тотальна недовіра до медіа. Абсолютно глобальний тренд. Тільки цієї весни під час дискусій на міжнародному конкурсі з медіаправа для студентів-правників Price Media Law Moot Court Competition, який щорічно проходить в Оксфорді, професор Монро Прайс назвав одним із головних медіатрендів сучасності делегітимізацію медіа, тобто втрату ними довіри й підтримки громадськості. Про «випаровування правди» (англ. evaporation of truth) каже й відомий медійний експерт Пітер Помєранцев. Після ж президентських виборів у Штатах терміни «постправда» й «альтернативні факти» за рівнем популярності, напевно, не поступаються бренду iPhone.

Або ж роль емоцій у нашому медіаспоживанні. Емоційне на противагу обґрунтованому та раціональному прийняття рішення щодо довіри тому чи іншому медіаресурсу або ж тій чи іншій інформації. Теж тенденція, яка вже давно поширилася за межі України. Про безсилість фактів проти пропаганди ми чуємо від непоодиноких голосів. Чимдалі більше люди схильні вірити в те, у що вони хочуть вірити. І причина для цього зовсім не така примітивна як «відсутність альтернативних джерел інформації». Навпаки. Як іще пару років тому влучно зазначив політолог та медійний експерт із Білорусі Сяргей Нікалюк: люди роблять усе можливе, щоб уникнути альтернативних джерел інформації, що можуть суперечити тій інформації, якій вони хочуть вірити. Якийсь час тому, під час одного з публічних обговорень, присвячених медіа, мене вразило порівняння сучасної медійної екосистеми зі способами отримання інформації в Середньовіччі, коли міський або сільський ринок відігравав роль такого собі Фейсбуку й найбільше довіряли новинам, що надходили від друзів, сусідів, родичів (схоже на те, як тепер ми всі «варимося» у відносно вузькому колі власних онлайн-знайомих у соціальних мережах). А зовсім нещодавно, з нагоди річниці проголошення тезисів Мартіна Лютера, дописувач The Guardian Джон Нотон захопливо порівняв інформаційну революцію часів Лютера, пов’язану з поширенням книгодрукування, із сучасними медіазмінами, пов’язаними з монополією соціальних мереж та відповідних компаній. Мене вразило також, що міркування, подібні до викладених Нотоном декілька тижнів тому, ми обговорювали цього літа з друзями і студентами мого коледжу в Оксфорді.

Близько чотирьох років тому Україна опинилася на «передовій» штурмової атаки фейковими новинами. Ми були першими, хто постраждав від цього своєрідного «урагану», і першими, хто спромігся йому протистояти. Але цим, очевидно, наша участь у створенні відповідей на сучасні виклики не обмежується.

Оця навколосвітня подорож медіатрендів із України є далеко не єдиним прикладом із тих, що останнім часом блукають світом. Ще під час американських виборів звучали гумористичні коментарі про схожість протистояння Клінтон — Трамп на протистояння Тимошенко — Янукович. Пізніше я з цікавістю спостерігала, як певні протестні методи у Штатах на зразок кампанії з бойкоту Uber після славнозвісних антиіммігрантських указів Трампа були, по суті, копією «ідей Майдану» (згадайте тільки кампанію «бойкот Партії регіонів»). Або ж нещодавня онлайн-хвиля проти сексуального насильства над жінками #metoo, що виглядала як віддзеркалення відомого в регіоні й започаткованого в Україні онлайн-флешмобу #ЯНеБоюсьСказати.

Протягом сторіч колонії або ж уже колишні колонії могли тільки слабо копіювати тренди й тенденції, що транслювалися імперіями чи вже колишніми імперіями. Схоже, надійшли часи не таких помітних ззовні, але серйозних еволюційних змін, коли «загибель імперій» позбавила їх виключного права на виробництво трендів. Тепер тренди приходять із місць, із яких до того чекали тільки заробітчан, і змінюються точки впливу на світовій мапі. Я би сказала, що це наш шанс. Шанс стати дорослими й утвердити власну суб’єктність. А дорослішання означає насамперед прийняття власної самотності й відповідальності, а також гірке або й солодке усвідомлення того, що пошук вирішення новітніх проблем — це наше, а не чиєсь завдання. Більше немає «центру», що виробить рішення й нав’яже його нам. Ми можемо винайти рішення самі й запропонувати його великому, єдиному й такому розгубленому сьогодні світові.

Фото: Donald Iain Smith, www.huffingtonpost.com