За словами польського президента Анджея Дуди, держава міцна тоді, коли її оточують союзники — і це також елемент збільшення сили. Вочевидь, наша геополітична слабкість обумовлена «ворожим оточенням». Принаймні, таке враження складається, коли поринаєш в український медіапростір, насичений «імперськими» претензіями з усіх боків, «привидами» сепаратизму та невдалими спробами виправдати чергове висловлювання на власну адресу іноземного істеблішменту.

Та чи такі умови існування змарнілого «козацького роду» на перетині цивілізацій та полюсів — це міф, навіяний комунікаційними мережами, чи реальний стан справ, що склався? Аналіз причин — не тематика цього огляду. Та якщо це реальність, то на часі — зміна вектору уваги на конструктивніші діапазони. Принаймні в інформаційному просторі.

Як відомо, геополітичний пріоритет № 1 на сьогодні — це наші європейські прагнення. І тут розпочинаються неприємності: «каламбури» при погодженні спільної заяви майбутнього саміту «Східного партнерства».

«Погодження спільної заяви майбутнього саміту "Східного партнерства" нарешті вийшло на фінішну пряму, — зазначило авторитетне українське видання. — Країни — члени Євросоюзу узгодили питання, яке викликало найбільше суперечок — про визнання "європейських прагнень" партнерів».

Тож Євросоюз одночасно відмовився визнати ці прагнення, й погодився на них. Просто англійське слово recognize здалося чомусь дуже потужним Нідерландам та Німеччині, «…тому зрештою його "пом’якшили", замінивши на слово acknowledge. Та українською обидва цих дієслова мають однаковий переклад: "визнавати"!»

«Це наші прагнення, які існують незалежно від готовності чи згоди з боку Брюсселя, — резюмували Марциновський та Сидоренко. — Протягом багатьох років саме визнання "європейських прагнень" України було зручною для Євросоюзу альтернативою згадкам про "перспектива членства". Але тепер щось змінилося. Одні країни-члени бачать в цьому міфічну політичну небезпеку — а іншим важко довести безглуздя таких побоювань».

Ще одна «зрада» відбулась у ПАРЄ, де було ухвалене рішення, що відкриває можливість зняття санкцій із РФ та повернення російської делегації.

«Йде гра. Ми б’ємо, нас б’ють. Схвалення доповіді Ніколетті, про яку так багато галасу, це удар, а не нокдаун. Keep calm», — зазначив на власній фейсбук-сторінці постійний представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба.

І так, розглядаючи геополітичне оточення України, варто розпочати з Росії. Резолюція ООН ще минулого року визнала країну державою-окупантом. Нині весь медіапростір «кишить» доказами агресивної поведінки країни та імперіалістичного забарвлення будь-яких кроків політичного істеблішменту РФ. Тут і не потрібні посилання. Єдине що — така тематика наразі витребувана й досить популярна. Та причини такого становища можливо «перерахувати на пальцях». По-перше, для Росії — достатньо, щоб Україна дотримувалася статусу нейтральної, позаблокової держави. У протилежному випадку утиски неминучі. По-друге, Росії геополітично необхідний вихід іще до одного моря, враховуючи одвічне геополітичне протистояння між континентальною й морською могутностями, через що і був «загарбаний» Крим. По-третє, як будь-яка імперія прагне до розширення, утворення вигідних коаліцій та оновлення власних ресурсів, РФ тяжіє до втручання у внутрішні справи країн пострадянського простору.

Так, до речі, окрім Криму й Донбасу, Україна примудрилась увійти у конфронтацію з РФ навіть у арктичному регіоні. Причому виявилося, що в одному з двох поселень на архіпелазі, де проживають люди, — більшість українці. Цей огляд Самарського, опублікований у «Дзеркалі тижня», становить неабиякий інтерес в аспекті неврегульованих питань правонаступництва колишнього Радянського Союзу між Україною й Росією, і в Арктиці зокрема.

Мандруючи північними околицями України, натрапляємо на Білорусь, яка фігурувала на початку осені на шпальтах ЗМІ в основному в контексті навчань «Захід-2017» та з міркуваннями про те, чи стануть військові навчання плацдармом для нападів на Україну, Польщу та країни Балтії.

Співпраця з РФ закріплена в оборонній доктрині Білорусі як пріоритетне завдання. І всі подібні заходи відбуваються в рамках функціонування союзної держави Росії та Білорусі. Як відомо, незабаром у двох країн буде створено єдину систему протиповітряної оборони. Відтак образ Білорусі не зовсім приємний, м’яко кажучи.

Ідемо на захід. «Ворушіння» різноманітних історичних аспектів, актуалізація ідеї Міжмор’я (із сумнівним статусом України у проекті) та «підігравання» Саакашвілі на кордоні — поширена тематика польсько-українських відносин в українському медіапросторі у вересні-жовтні. Зокрема, якщо не заглиблюватися в подробиці внутрішньополітичних інтересів політичних партій та угруповань, у питанні повернення екс-президента Грузії Саакашвілі в Україну виявляється й геополітичний ракурс висвітлення події.

Відомий політичний діяч Тарас Чорновіл, конкретизуючи роль партії «Права і справедливості», що отримала владу в Польщі, зазначив: «Якось дуже вже гарно вони підігрували Саакашвілі, чомусь абсолютно проігнорували повідомлення від української сторони, що український паспорт Саакашвілі недійсний, а отже не може бути визнаний документом, а сам його пред’явник перебуває на території Польщі як особа без громадянства».

Політик був здивований відсутністю поліції на польській стороні під час зростання напруження на кордоні, що зазвичай не характерне для прикордонних буднів. «А державні органи? Тут уже маємо фактор Качинського … Зациклений на власній історії, Качинський постійно роздмухує конфлікт з Україною щодо історичних тем, — констатував Тарас Чорновіл. — Особливо його бісить відзначення пам’яті Бандери й Шухевича. І так уже сталося, що Порошенко, якого в нас звинувачували в чомусь ледь не протилежному (через обмовку про «цинічних бандер») став для Качинського уособленням ненависного культу Бандери».

І наостанок: «Так що, панове ультрарадикали й націоналісти, певна частина, яких вирішила пограти на стороні Саакашвілі, вашими руками Качинський помстився Порошенку за Бандеру й Шухевича!».

Можна пригадати вислови голови партії «ПіС» Ярослава Качинського та польського міністра закордонних справ Вітольда Ващиковського щодо того, що «Україна з Бандерою не увійде до Європи» (тут і тут). А також що «майбутнє відносин України та Польщі “під питанням” через історію» (тут).

Відомо, що влітку Ващиковский в інтерв’ю поширеному російському виданню висловив незадоволення не лише розбудовою українського патріотизму на особі Шухевича, а також повільністю економічних реформ в Україні та міграцією українців до Польщі.

Однак уже в жовтні у статті видання Rzeczpospolita польський міністр закордонних справ зазначив, що «попри ряд складних проблем у двосторонніх взаєминах, зокрема, розбіжності щодо історичних питань, Варшава розглядає Київ як партнера».

Важливі аспекти українсько-польських непорозумінь були висвітлені в матеріалі екс-голови Світового конгресу українців Аскольда Лозинського, в якому актуалізувалося питання бездіяльності української сторони в захисті української меншини в Польщі. А також в аналітичному огляді Ганни Лютої «Енергоміст "Україна — Європейський Союз": яку роль він може відіграти в європейській енергореволюції?», у якому йшлося про гальмування українських ініціатив, спрямованих на підвищення геополітичної значущості України в Центрально-Східній Європи через підключення блоку № 2 Хмельницької АЕС до європейської енергосистеми.

«У Польщі протягом багатьох років гальмуються всі роботи з відкриття енергетичного сполучення Хмельницький — Жешув 750 кВ, — зазначило видання «Дзеркало тижня». — Поляки занепокоєні тим, що проект "Енергетичний міст "Україна — Європейський Союз" з експортом продукції з другого блоку 1000 МВт може загрожувати польському вугільному сектору».

Вислови про сумнівний статус «адвоката» України в ЄС пролунали на шпальтах матеріалу оглядача «Європейської правди» Юрія Панченка. Він не погодився з думками Анджея Дуди, що проект «Європи двох швидкостей» підриває європейську єдність, та голови президентської канцелярії Кшиштофа Щерського щодо недопущення утворення кордонів всередині ЄС.

«Альтернатива — озвучити свою власну позицію. Не торкаючись внутрішньоєвропейських справ, — зазначив Юрій Панченко. — Підкреслити, що реформування ЄС аж ніяк не змінить для нас привабливості євроінтеграційної ідеї… Цінуючи зусилля Польщі щодо адвокації інтересів України, не варто давати “адвокату” можливості зловживати своїм становищем».

Деяке пом’якшення негативного дискурсу — в інтерв’ю зі спікером Сенату Польщі Станіславом Карчевським, у якому маршал підтвердив дружні стосунки між країнами: «…Наше ставлення до України винятково позитивне… З іншого боку, слід визнати — історичні непорозуміння між нашими народами траплялися. Вирішення їх і є метою історичного діалогу».

Ініціативу із зображенням львівського об’єкта на новому польському паспорті він пояснив необхідністю оновлення дизайну паспортів до дня незалежності Польщі, «розмістивши на них зображення місць, важливих для польської свідомості».

Згадали і про питання репарацій із Німеччини та відмову Польщі приймати мігрантів за квотами, нав'язаними Європейським Союзом. «Рано чи пізно Україна братиме участь в ініціативі Тримор'я», — намагався виправдатись Станіслав Карчевський через участь у черговому форумі виключно країн ЄС.

Очевидним є пріоритетне становище Польщі серед країн ЄС. Німеччина втрачає імідж неформального лідера, а Польща дозволяє собі саме тепер відмовлятися від мігрантів і вимагати виплати репарацій із представниці Старої Європи.

Щоби пом'якшити дещо агресивну риторику та винайти вихідні концепції «Міжмор’я», «Європейська правда» передрукувала матеріал Мацея Заневіча «У полоні старих концепцій: що впливає на українську політику Польщі», раніше опублікований на Eastbook. У невеликому історичному екскурсі йшлося про вихідні польської східної політики — пріоритетах спілок та уній із метою формування Речі Посполитої перед російським агресивним імперіалізмом. А також про федеративну концепцію Юзефа Пілсудського, що сформувалася після Першої світової війни та мала на меті утворення «федерації між Польщею, Литвою, Україною, Білоруссю» з метою «спільної боротьби за незалежність» перед загрозою «імперської Росії».

Концепція відродження Польської держави Романа Дмовського, у свою чергу, вважала «за загрозу» Німеччину. Адже «денаціоналізації польського елементу і асиміляції непольського сприяло «розділення Білорусі і України між Варшавою та Москвою за національним принципом».

Сучасним представником ягеллонської ідеї став Пілсудський, який у рамках політики прометеїзму намагався «розпороти Росію за національними швами». Відтак «у рамках політики прометеїзму також підтримувалися національні рухи грузин, азербайджанців, вірмен, українців, кримських татар, донських і кубанських козаків і багатьох інших…» (див. тут).

Після Другої світової політика прометеїзму втілилась у «доктрину УЛБ (скорочення від назв країн — Україна, Литва, Білорусь) Єжи Ґєдройця та Юліуша Мерошевського». Тут Польща мала прийняти повоєнні кордони та відмовитися від ідей ревізіонізму, підтримавши незалежність відповідних країн та їхнє бажання інтегруватися на захід. Фактично для безпеки Польщі було невигідно існувати між двома супердержавами.

Продовженням ідей Гедройця стала «політика двох векторів» із 1990–2009 рр. та шведсько-польська ініціатива «Східне партнерство».

Виникали й інші прозахідні концепції, та після перемоги «Права і справедливості» Ярослава Качинського, «польський уряд відмовився від політики, орієнтованої на Захід» (див. тут).

«…Обтрусивши від пилу концепцію Міжмор'я і давши їй нову назву — концепція Тримор’я (також відома як "Ініціатива Трьох морів", "Трьохмор’я" і "Троємор’я") — польська влада почала провадити політику інтеграції країн, що є членами ЄС і знаходяться між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями».

У рамках концепції з’явилися проекти Via Carpathia й альтернативні способи постачання газу (Baltik Pipe, газовий термінал у Свіноуйсьце). «…Аксіомою залишається ідея "УЛБ" (Україна, Литва, Білорусь. — Ред.), результатом чого є хороші відносини з Києвом», — резюмував Заневіч.

А нинішня українська політика Польщі — результат вимушеного «лавірування» «Права і справедливості» між «політикою Гєдройця та неоендеками, з одного боку, підтримуючи Київ, а з іншого — здійснюючи символічні жести в бік вкрай правого електорату (представників якого все більше і більше серед населення, але все ще мало серед політичної еліти), наприклад, розміщення зображення Кладовища захисників Львова і Гострої брами в Вільнюсі на сторінках польських паспортів» (див. тут).

Виходить, що основою української політики Польщі є прагнення, з одного боку, «розпороти Росію за національними швами», з іншого — не допустити існування супердержав у власному оточенні. А з геополітичними вигодами від Міжмор’я для України розберемося далі.

Серед небагатьох висвітлених позитивів на польському векторі — відмова Угорщині у підписання листа з протестом через освітній закон в Україні. Та несподіваний «жест альтруїзму» Ващиковського з визнанням партнерства з Україною «ключовим завданням зовнішньої політики Польщі». На думку політолога Євгена Магди, «цієї осені у польсько-українських відносинах стало більше реалізму… Зокрема, офіційні представники польської влади все частіше говорять про українських заробітчан у Польщі не як про біженців, а як про суттєвий фактор зростання економіки країни» (!!!).

Пояснюючи інцидент із викликом до МЗС Польщі Андрія Дещиці через участь віце-прем’єр-міністра Іванни Климпуш-Цинцадзе у відкритті пам’ятника захисникам Карпатської України Євген Магда додав: «Іванна Климпуш-Цинцадзе, дід якої був комендантом "Карпатської Січі", не могла вчинити інакше. Це прояв історичної пам’яті, дзеркально схожий на аналогічні згадки поляків, що наголошують на непростих моментах польсько-українських взаємин».

До речі, детальніше про організацію «Карпатська Січ» можна дізнатися в історичному огляді Олександра Пагірі від 19 жовтня на шпальтах «Української правди», у якому порушуються питання польської «гібридної війни» проти Карпатської України.

Наразі в рамках програми декомунізації Польщі вирішено демонтувати більш ніж 200 пам'яток солдатам Червоної армії. «Згідно із законом, меморіали, що символізують комунізм або інший тоталітарний лад, повинні бути протягом 12 місяців перенесені з громадських місць», — доповідає «Главком».

Тож у сучасній Польщі знищуються останки символіки приналежності Польщі до Радянського минулого та будь-які згадки про спільний внесок із країнами пострадянського простору в боротьбу з фашизмом. Яка символіка прийде на зміну? Польської величі? Речі Посполитої? І чи ми тут рівня?..

Повернуся до згаданої ідеї Міжмор’я Юзефа Пілсудського, що наразі актуалізується в контексті розглянутих прагнень до зміцнення власної могутності на теренах Центрально-Східної Європи, зокрема на символічному рівні. В аспекті розуміння вигідності концепції для геополітичної стратегії України розгляньмо огляд Андреаса Умланда та Костянтина Федоренка «Концепт регіонального блоку в Центрально-Східній Європі», опублікований 13 жовтня у «Дзеркалі тижня». Порушено питання існування «вакууму безпеки» у так званій сірій зоні у Східній Європі та на Південному Кавказі через нерішучу політику розширення ЄС та НАТО. Відтак, на думку політиків та вчених із пострадянських країн, часткове забезпечення безпеки в регіоні можливе завдяки створенню коаліції Міжмор’я.

Як зазначалося, така ідея мала «стати засобом відбиття загрози з боку царської Росії на Сході, як і з боку Пруссії, а пізніше — Німецького рейху на Заході» та передбачала «союз держав Центральної та Східної, а також Південно-Східної Європи, що розкинулися між Балтійським, Чорним, Адріатичним та/або Егейським морями». На початку ХХ ст. та після закінчення холодної війни проект набув актуальності за ініціативою Польщі.

«Польща зараз найбільше прагне створити альтернативний центр впливу всередині Європейського Союзу, щоб зміцнити власні позиції перед обличчям західних держав та збалансувати зростання впливу Німеччини на Заході в цілому і в Європі, зокрема, — зазначили Андреас Умланд та Костянтин Федоренко. — Спираючись на антиросійські й антинімецькі настрої частини лідерів і прибічників ПіС, новий президент Польщі Анджей Дуда за останні роки чимало зробив у використанні концепції Міжмор'я не тільки і не стільки як схеми співробітництва держав Східної Європи, спрямованої проти кремлівських іредентистських амбіцій, а й як певної альтернативи домінуючим західним державам усередині ЄС».

Щодо місця України у проекті, то «у логіці конструювання проекту Міжмор'я Україна вже розвинула систему особливих зв'язків із Молдовою, Грузією та Азербайджаном у рамках Організації за демократію та економічний розвиток (ГУАМ — Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова)».

У рамках цієї ініціативи знов-таки були пригадані проекти розвитку інфраструктури Via Carpathia та питання будівництва терміналів скрапленого природного газу як чинник енергетичної незалежності.

На думку експертів, «якщо їм удасться стати учасниками проекту Тримор'я, держави, які поки що не входять до ЄС (наприклад Україна), теж зможуть у майбутньому мати вигоду з цих планів. …Китай також зацікавився підтримкою таких інфраструктурних проектів у рамках реалізації проекту "Один пояс, один шлях"».

А тепер щодо нашої вигоди з цих планів. Побудова LNG-терміналів (скрапленого природного газу) — проект забезпечення енергетичної незалежності в Центрально-Східній Європі. Передбачає транспортування енергоносіїв морським шляхом на противагу суходільним енергокоридорам із Росії. Тож вони є елементом зміцнення морської могутності, тобто геополітичного потенціалу на атлантичному векторі. Як пам’ятаємо, питання будівництва енергетичного хабу в Центральній Європі обговорювалося на черговій конференції «Ініціатива трьох морів» у Варшаві, де не було представників України.

Що дивно в аспекті відмічених планів реалізації проекту енергетичного мосту «Україна — Європейський союз» завдяки схемі підключення блоку № 2 Хмельницької АЕС до європейської енергосистеми шляхом синхронізації з ENTSO-E й, отже, підвищення геополітичної значущості України у Центральній Європі. Та відключення країн Балтії, Молдови та України від енергосистеми IPS/UPS, що контролюється Москвою. Щодо транспортної магістралі Via Carpathia, то відгалуження від основної траси в перспективі має проходити через західні регіони України. Такий собі своєрідний шлях «із варяг у греки»…

У будь-якому випадку, хоча проект і знижує ризик перезавантаженості Босфору, частину транзитних потужностей із українських портів у напрямку Північної Європи він забере на себе. І у проекті «Нового Шовкового шляху» китайський вантажопотік візьме на себе румунський порт Констанца, а не українські порти. До того ж фінансування проекту мають здійснювати фонди ЄС. Враховуючи вищезазначене, є сумніви щодо геополітичної вигоди для України.

А стан українських доріг, періодичні блокади автотрас, процедура проходження кордону та кримінальна ситуація у країні — чинники, що взагалі неприйнятні для реалізації подібних ідей на території України.

Далі буде.

Фото: blogradiofrance