Як би не прирівнювали одні суспільства до інших, всі вони різні. Не буває двох однакових соціумів. Утім, у кожного знайдеться чимало рис, які роблять його схожим на інші. При цьому подібність не завжди визначається географічною близькістю та існуванням в одному часі. Власне, одне й теж суспільство може жити відразу в декількох вимірах, які будуть тягнути його в протилежні боки.

Звідси виникають різні класифікації та типології соціумів. За політичною ознакою виділяють тоталітарні, авторитарні та демократичні. Найбільш звична для радянського й пострадянського вуха – розбивка Маркса, який вивів п’ять суспільно-економічних формацій: первісну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну.

Проте найстійкішим у науці вважається підхід, згідно з яким суспільства поділяються на традиційні, індустріальні та постіндустріальні. Останні два у філософії частіше називають модерними й постмодерними.

Традиційне суспільство тримається на архаїчних нормах і звичаях. Соціальні структури тут малорухливі, понад усе – рід, сім'я, громада. Система управління зводиться або до панування старійшин, або до спадкової влади. Це – суспільство з аграрним укладом, природним поділом і спеціалізацією праці (зазвичай за віковою і статевою ознаками). Темпи розвитку та виробництва низькі, перетворення та інновації, як правило, відкидаються.

Традиційному протиставляється модерний соціум. Із ним пов’язують історичний період із другої половини XIXдо середини XX століть. Епоха модерну – це затвердження капіталізму, індустріалізації, урбанізму та секуляризації. Якщо в традиційному суспільстві люди звикли діяти так, як вчиняли їхні батьки й діди, то в модерному в усіх сферах життя починає переважати раціоналізм. Це – час масовості, соціальної мобільності, розвитку громадянських інститутів і становлення національних держав. При цьому домінуючими залишаються консервативні цінності.

Із модерну виплив постмодерн. Культура, яка проголошує смерть усього – метанаративів і великих проектів, автора й суб’єкта, істини та Бога. Усе перетворюється на гру, елітарне – у масове, добро і зло замінюється на амбівалетність, фетишизується споживання, а головною манерою у спілкуванні стає іронія. Береться курс на тотальний плюралізм традицій, ідеологій, стилів поведінки та форм життя. Владні універсалії відкидаються, а головну скрипку починає грати віртуальна реальність, яку створюють ЗМІ.

До недавнього часу вважалося, що Захід продовжує жити в постмодерні. Але останні двадцять років стали відбуватися істотні зміни, які спонукали дослідників задуматися над тим, чи не наступає нова епоха.

У 2006 році англійський філософ Алан Кірбі опублікував статтю «Смерть постмодернізму і те, що після», де висловив ідею, що на зміну старій парадигмі прийшла інша, заснована на знаннях, які сформувалися під впливом нових технологій і суспільних сил. Кірбі назвав це псевдомодернізмом.

У 2010 році голландські вчені Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Акер написали есе «Замітки про метамодернізм». Вони заявили, що постмодерн помер і навели дві категорії причин: матеріальні (зміна клімату, фінансова криза, теракти, цифрова революція) і нематеріальні (привласнення критики ринком, диференціація масової культури).

У 2011 році англійський художник Люк Тернер опублікував «Маніфест метамодерніста». Аналізуючи суспільні реалії, він зауважив, що головна їхня властивість – це коливання. «Ми повинні звільнитися від століття модерністської ідеологічної наївності та цинічної нещирості її позашлюбної дитини», – пише Тернер.

А в заключному пункті «Маніфесту» підкреслює: «Ми пропонуємо прагматичний романтизм, не скутий ідеологічними засадами. Таким чином, метамодернізм слід визначити як мінливий стан між і за межами іронії й щирості, наївності та обізнаності, істини і релятивізму, оптимізму й сумніву, у пошуках множинності несумірних і невловимих горизонтів. Ми повинні рухатися вперед і коливатися!».

В інших роботах зазначається, що політичне життя в метамодерному суспільстві буде ще тісніше пов’язано з культурою, ніж раніше, бо нові технології та медіа стають єдиним середовищем не тільки для окремих людей, а й для суспільних інститутів. Передбачається, що через деякий час політика може стати не тільки більш особистою, а й менш елітарною, взявши за основу принципи корпоративної культури XXI століття.

Наразі функціонує онлайн-проект Metamodernism, заснований вищезгаданими Тімотеусом Вермюленом і Робіном ван ден Акером, а також російськомовний інтернет-журнал Metamodern. Україномовних аналогів поки що немає.

Фото: anguerde.com