Народною мовою, геополітика є наукою про те, як вигідно зробити хід конем на геополітичній шахівниці. Тобто як вписатися в баланс сил у світі в найбільш вигідному для країни ракурсі. Які ж питання національної безпеки були актуалізовані у вересневому дискурсі вітчизняних ЗМІ?

Вересневий дискурс 1: міжнародна безпека

Початок вересня відзначився нагнітанням ситуації з термоядерним випробуванням КНДР та ракетною програмою Пхеньяна. Тож авторитетне українське видання повідомило: «Світ увійшов у нову еру північнокорейської ядерної загрози. […] Це точно змінює розклад сил та впливає на весь світ, включно з Україною».

Детально змальовуючи термоядерну гонку КНДР та особливості термоядерної бомби, видання зазначило: «Попри всі обмеження, Пхеньян став членом ядерного клубу. […] КНДР хтось “допоміг” зі створенням водневої бомби. Звісно, пальцем ні на кого не показують (навіть суто через те, що з корейцями межують дві відносно дружні ядерні держави — не лише Китай, а й Росія)».

Через пару днів експерт Словацької асоціації зовнішньої політики Месік у статті «Російський слід корейської ядерної програми: хто може ховатися за світовим конфліктом» навів докази, що в ядерній програмі КНДР таки присутні російські та китайські сліди.

І знову — підтвердження агресивної політики Росії у світі та невпинного прагнення Китаю до світової гегемонії. Це й не дивно: Північна Корея входить до континентального блоку дружніх Росії країн, на відміну від Південної Кореї.

Ніби доводячи цей факт, «постпред США в ООН заявив про несприйняття Кореї як ядерної держави, а державний секретар США закликав Росію та Китай вчинити тиск на КНДР, щоб вона припинила свої ракетні й ядерні провокації». Надалі «діалог» між США та КНДР лунав увесь вересень, від закликів заморожування активів до перешкод у поставках нафти до Кореї. Нарешті Китай вжив заходів до КНДР під тиском світової громадськості, а в агресивних настроях Росії ніхто й не сумнівався.

«Нервовий напряг» на початку року загострився повідомленнями в більшості ЗМІ про посилення санкцій проти Ірану через зміцнення його ракетних можливостей. А саміт БРІКС у Китаї залишився чомусь непоміченим. Ну якщо Україна відмежувалася від таких міжнародних фінансових інституцій, як Банк розвитку БРІКС, то навіщо нам якісь там саміти?..

Паралельно актуалізувалися каталонський та курдський «прецеденти», коли споконвічна настанова про непорушність територіальної цілісності держав виявилась оскарженою не лише на хиткому войовничому Близькому Сході, але й у центрі Європи.

Питання державної цілісності наразі до болю актуальне. Тижневик «День» у статті «Каталонський прецедент» зауважив: «Мова йде про глобальних гравців, що бажають ослабити ЄС […] Каталонська проблема ускладнила переговори щодо Брекзіту. Раніше ЄС міг спробувати використати визнання незалежності Шотландії як козир для тиску на Великобританію. Тепер ЄС розуміє, що підтримавши швидкий шляху здобуття Шотландією незалежності, він буде змушений дозволити це й Каталонії […] і в разі визнання створиться небажаний прецедент, який може бути використаний для легітимації незаконних референдумів, передусім, у Криму й на Донбасі, та активізації сепаратистських рухів у інших країнах».

По курдах ситуація також цікава. Попри давній утиск прав курдів режимом Хусейна, прадавнє (з часів Османської імперії) прагнення до незалежності, можливість поєднання всіх курдів світу та успіхи в боротьби з ІГІЛ… так от, «попри це, в ООН не підтримали цей референдум, висловивши занепокоєння через потенційну небезпеку дестабілізації ситуації в регіоні. А лідери регіональних держав, зокрема Туреччини та Ірану, заперечують результати курдського волевиявлення. Анкара, до того ж, погрожує економічною блокадою іракським курдам».

Надалі, обґрунтовуючи, «чому світ не вітає незалежність Курдистану», пані Герасимчук у «Європейській правді» додала, що «головною причиною проведення референдуму можна вважати бажання зміцнити позиції курдської влади у намаганні розширити кордони автономії (залишались спірні території) та самостійно контролювати нафтову промисловість, оскільки саме на території Іракського Курдистану знаходяться значні поклади нафти».

В огляді «Курдистан. Крок до незалежності?» яскраво змальована реакція світової громадськості на референдум: «…як пише Бі-Бі-Сі, “наслідки голосування можуть змінити ситуацію на Близькому Сході”. […] Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган назвав голосування “неприйнятним” і пригрозив закрити нафтопровід, яким здійснюється транзит нафти з Іракського Курдистану за кордон. Іран заборонив усі польоти з та в регіон. Генсек ООН Антоніо Гуттеріш висловив стурбованість щодо “потенційно дестабілізуючих наслідків” голосування. Тим часом речниця Білого Дому Сара Сандерс заявила, що референдум щодо незалежності може спровокувати етнічний конфлікт та підірве коаліцію на чолі зі США, яка веде боротьбу з терористичним угрупованням “Ісламська держава”. […] Сьогодні Курдистан вважає, що він отримав історичний шанс у зв’язку з набуттям курдами серйозної військово-політичної ваги в регіоні».

Тож на Близькому Сході знову розпочався хаос та зміна балансу сил. Замкнене коло — курди досить успішно воювали з ІГІЛ за підтримки Заходу, але після референдуму зросла загроза нових конфліктів. Що знову ж таки «на руку» ІГІЛ. Отже, чомусь у жодному вітчизняному виданні ми не побачили мапи «Великого Близького Сходу» Ральфа Петерса від 2006 р. На ній незалежна держава Курдистан разом із багатим на нафту Кіркуком у складі фігурує поряд з іншими новими країнами Великого Близького Сходу. Стаття «Криваві рубежі. Як би краще виглядав Близький Схід» («Blood borders. How a better Middle East would look») із такою мапою з’явилася згодом у виданні Armed Forces.

Тому це вже давно не новина.

Вересневий дискурс 2: зовнішньополітична безпека

Основні актуалізовані питання зовнішньополітичної безпеки у вересні — це агресія Росії, особливості розміщення миротворців на Донбасі, невизначеність позиції ЄС та військові навчання «Захід-2017». Відомості про постачання зброї з ЄС до Африки, а також їх активне спростування — це радше проблема формування негативного іміджу України в світі.

Одну з найважливіших подій вересня — зліт очільників держав у Нью-Йорку на чергову сесію Генеральної асамблеї ООН висвітлює «Дзеркало тижня» у статті пана Кравченка «Бої за миротворчість».

Одним із найголовніших досягнень української сторони відзначено підтримку Трампом українських ініціатив щодо розміщення миротворців на Донбасі з метою виведення російських військ, а не заморожування конфлікту. Надалі йдеться про невдалу ідею з розміщенням миротворців Путіна з метою захисту представників ОБСЄ. Яскраво змальована підтримка українських ініціатив американською адміністрацією на форумі YES.

«Та основні положення ініціативи, неодноразово озвучені українським президентом, такі, — констатує «Дзеркало тижня». — “Блакитні шоломи” повинні перебувати на всій окупованій території Донбасу, включно з неконтрольованою ділянкою україно-російського кордону; у складі миротворчої місії не повинно бути представників країни-агресора — Росії; ніякого узгодження з представниками “ДНР” і “ЛНР” параметрів майбутньої місії ООН; введення миротворців у Донбас має забезпечити відновлення територіальної цілісності України, а не консервацію російської окупації; санкції проти Росії повинні бути збережені до повного відновлення суверенітету і територіальної цілісності нашої країни».

Згодом у тому ж виданні виходить інтерв’ю зі спецпредставником Держдепу США з питань України Куртом Волкером. У ньому після численних доказів переваг та авторитету Волкера порівняно з Нуланд перераховано основні поради Волкера щодо ситуації на сході, які дублюють основні положення, озвучені Президентом Порошенко на сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні.

Наразі спецпредставник Держдепу констатував: «Конфлікт на сході не є громадянською війною та етнічним конфліктом. Є зовнішня сила […] Росія вже присутня на сході України. Це факт незаперечний».

… Хіба хтось стане заперечувати після трьох років бойових дій?!

За даними українського Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, існує необхідність зміни статусу Росії з країни-посередника (як у Мінських домовленостях) на країну — агресора та окупанта (що реалізовано у проекті Закону України «Про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією  Донецької та Луганської областей України»).

«Небачені до нині відверті оцінки спецпредставника Держдепу (“Це не заморожений конфлікт, а гаряча війна. Наше головне завдання — відновити цілісність і суверенітет України”) стали «холодним душем не тільки для Кремля, а й для Парижа та Берліна, — зазначив пан Самусь у «Главкомі», цитуючи того ж Волкера. — Мільярди європейських інвестицій у Росії не дають змоги Берліну та Парижу діяти чесно. […] Тому, як це не парадоксально, але головною проблемою для України найближчим часом можуть стати не бойові дії на передовій чи російські теракти в українських містах, а переконання західних партнерів, що статус Росії-агресора-окупанта не спричинить загострення конфлікту і зриву Мінських домовленостей».

До речі, в інтерв’ю з Бачо Корчілавою було також проведено аналогію з абхазьким сценарієм та більш детально змальовано К.Волкером у «Дні».

Наразі одними з ключових питань зовнішньополітичної безпеки, що постають  вересневому дискурсі, була імплементація закону про визнання Росії як країни-агресора задля запобігання абхазькому сценарію та переконання Парижа й Берліна в такій необхідності. Але будь-яке «запобігання» і «переконання» передбачає пошук мотивів та причин глобального характеру.

Отож, було б непогано знайти інформацію у вітчизняних ЗМІ стосовно, наприклад, геополітичних складових імперського забарвлення поведінки держави-агресора. З місією «об’єднання континенту» під крилом «Третього Риму» — так званої континенталістської стратегії Великих держав. Або, навпаки, атлантистської стратегії «Анаконди» і простору «Чорної діри», де якраз і розташована наша країна.

Щодо розуміння мотивів поведінки Старої Європи, то тут окрім бізнесу ще є нюанси. Німецька і французька нація виступали й виступатимуть об’єктами боротьби за вплив між прибічниками атлантизму та континенталізму. Франція — через континентальне положення та вихід до моря. А Німеччина — через так звану континентальну долю Європи. Хоча ЄС постійно засвідчує свою прихильність до атлантизму в особі США, «мрійливих образів» європейських «нових правих» із вектором «Європа від Владивостоку до Дубліна» та віссю «Берлін — Москва — Токіо» поки ніхто не скасовував. У дискурсі українських ЗМІ їх практично не існує. Але Марін Ле Пен жива.

В аспекті відповідей на стратегію «Анаконди» — прагнення розміщення військово-морських баз по периметру Росії (атлантистська «Концепція морської могутності»), тут варто перейти до наступної новини: російсько-білоруських навчань «Захід-2017».

«Агресивними навчаннями "Захід-2017" Кремль показує своє ставлення до санкцій… Ймовірне застосування Росією ядерної зброї під час навчань "Захід-2017" ...Навчання є політичним шантажем Кремля відносно країн Заходу… Не доводиться сумніватися в тому, що умови агресії проти країн Балтії готувалися, і тільки серйозні зусилля з боку НАТО унеможливили цю агресію», — зазначив «Апостроф».

«Масштабні російсько-білоруські навчання “Захід-2017” проводяться з метою провокації НАТО і перевірки обороноздатності Альянсу, заявив міністр оборони Великобританії Майкл Фаллон, пише Радіо Свобода», — констатувало «Новое время».

Надалі тематика «Захід-2017» та вірогідність «нападів» на Східну Європу з’являється в більшості видань на початку вересня. Та паралельно інформація про альтернативні навчання НАТО у Латвії з’являється в інших друкованих ЗМІ (тут і тут).

Цікаво, що попри існування Союзної держави Росії та Білорусі, білоруські військові експерти також допускають можливість створення плацдарму для нападів на Україну, Польщу, країни Балтії. Відтак ЗМІ підтримують суспільство у напрузі перед загрозою нападів Росії на Східну Європу. Однак, за геополітичною логікою, проведення військових навчань означає утримання «балансу сил» із НАТО, «геополітичний реверанс», відповідь на розміщення американської системи ПРО у країнах Балтії та Польщі та спробах «зачинити» Росію в континентальних межах. Тліючий конфлікт у Нагірному Карабаху, нестабільні Абхазія та Південна Осетія, зростання терористичної активності на Кавказі та в Центральній Азії — наразі актуальніші проблеми для Росії.

До речі, загарбання Криму — це ще одна спроба виходу імперії до теплих морів, крок до «морської могутності». Пригадаймо теорію Мехена: володіння Кримом відкриває доступ до контролю над Східною Європою, Чорномор’ям та значною частиною Євразії. Присутність Сполучених Штатів у Чорномор'ї (Криму) могла б попередити відродження імперських амбіцій Росії після втрати України, контролювати енергетичні комунікації між Росією і Центральною Азією, з одного боку, та Європейським Союзом — з іншого, а також між Близьким Сходом і Західною Європою. На жаль, окрім гучних звинувачень у загарбницькій політиці Росії у вітчизняних ЗМІ немає аналізу причин та наслідків зовнішньополітичної стратегії Росії.

Тож геополітичні мотиви ізоляції України морським шляхом були би зрозуміліші. Зокрема, пан Кравченко у «Дзеркалі тижня» порушує проблему блокади українського Приазов’я. Відтак міст будується таким чином, що не відповідає габаритам українських суден і фактично блокує українське Приазов'я, а також створює екологічні проблеми в регіоні.

І зрозуміло, тематика прямування України до НАТО та ЄС також присутня у вересневому дискурсі (тут і тут).

Між тим 10 вересня, на початку натовських навчань у Латвії, «Новое время» цитувало пані Меркель, яка провела «історичну паралель між ситуацією навколо анексії Криму та розділенням Німеччини у другій половині ХХ ст.».

Це схоже на відлуння європейського розуміння ситуації, як спогади про поділ сфер впливу та визнання протекторату СРСР та західної коаліції над територіями окупованої Німеччини після війни. По суті, це визнання Європою протекторату над територіями України атлантистського (США) та континенталістського формату (Росія) сьогодні. Адже євроатлантичні устремління України наразі закріплені на нормативному рівні.

Трохи раніше на «Українській правді» з’явилася позиція американського видання Stratfor стосовно того, що «Путін словами про миротворців хоче розколоти позицію Заходу».

А 28 вересня «Новое Время» опублікувало новину про «обговорення ідеї розміщення миротворців на Донбасі між Меркель і Порошенко». Про результати перемовин не повідомляють.

Вересневий дискурс вітчизняних ЗМІ засвідчує, що, по-перше, ми залишаємося прихильниками атлантистського геополітичного вектору. По-друге, нам доведеться змусити Європу, що «хитається між двома вогнями»,name="_GoBack"> поступитися своїми бізнес-інтересами. І по-третє, «цивілізаційний розкол» (із теорії Хантінгтона) існує на українському сході — там, де західна ліберальна ідентичність наражається на агресивний панславізм.

Далі буде

Фото: businessinsider.com