«Феномен Мостової», або Чи завжди слід читати між рядків
У момент, коли я пишу ці рядки, колонка головреда «Дзеркала тижня» Юлії Мостової вже третю добу продовжує збурювати блогосферу та професійне журналістське середовище. Досить нечаста доля для тексту, що не містить «скандала-інтрігі-расслєдованія», як люблять жартувати в цьому самому середовищі про «жовтизну» популярної преси.
Текст навіть не містить ніякої нової для читача інформації. Він є наскрізь емоційним та особистісним, недарма ключовий його меседж можна сформулювати «я вірю, що…». Написано, звісно, майстерно — ну так на те ж і майстром написано.
Власне, очевидно, що причина такої популярності тексту в тих же соцмережах (поряд із «вірусною» природою соцмереж як таких) — це саме особа автора. Показово, що в численних обговореннях колонки і прихильники, й недоброзичливці пригадали пані Мостовій усе і трохи більше. І добру обізнаність у політичній кухні країни (що багато для кого автоматично асоціюється із заангажованістю); і начебто розміщення в тижневику замовних матеріалів за захмарними розцінками (знаючи економічну ситуацію у вітчизняній журналістиці, та й у країні загалом, повірити можна — але, як кажуть, «свічку не тримав»); і чоловіка Анатолія Гриценка, екс-міністра оборони, який нібито «розвалював армію» (судження суто оцінне — принаймні, знайти порівняльний аналіз міністерської діяльності Гриценка та його попередників і наступників у подібних відгуках якось не вдалося).
Звісно ж, закинули й розпалювання «зради», і навіть знайшли прояви радянськості та відсталості. Одним із аргументів на користь останнього твердження став заголовок — цитата з відомої колись в СРСР пісні у виконанні Алли Пугачової. А ще — «завуальовані» натяки на політичне протистояння (щоправда, аудиторія ніяк не може дійти згоди, про що конкретно йдеться) та завуальоване ж «прохання про допомогу».
Отже, повторімося, дуже впадає в око той факт, що обговорюється здебільшого не текст, а автор. Анітрохи не применшуючи вже згаданої майстерності Юлії Володимирівни, ваш покірний слуга може з ходу назвати десяток своїх приятелів та приятельок, серед яких немає професійних журналістів, але чиї тексти в соцмережах та на «самодіяльних» блогерських майданчиках написані не гірше. У тому числі й на ту саму тематику, й навіть із тим же настроєм. Але, як правило, подібної популярності ці тексти не завойовують.
Є підозра, що тут ідеться про притаманне навіть значній частині «підкованої» аудиторії відчуття, що іменитий журналіст не лише володіє ледь не сакральними знаннями, але й ніколи нічого не напише / скаже просто так, без якоїсь там далекосяжної мети. Хоча насправді журналісти за особистими якостями — такі ж люди, як і всі інші. І можуть, зокрема, просто говорити про наболіле, абсолютно від себе, просто тому, що схотілося.
Мало того: аудиторія часто й не уявляє масштабів власних помилок у пошуках проявів конспірології. Навіть я, не маючи ні досвіду, ні авторитету пані Мостової, десятки разів стикався з підозрами в тому, що написане мною кимось замовлено, тоді як нічого подібного не було й близько. Одного разу так помилився навіть знаний нині професійний політтехнолог (тоді — шеф видання, де я працював)… Це, звісно, не означає, що замовних матеріалів не існує. Ще й як існують! Та все ж таки часом банан — це просто банан.
Тут, звісно, можливий закид: навіщо ж захаращувати газетну площу своїми рефлексіями, якщо за цим не стоїть якась конкретна мета? Ну, по-перше, краще рефлексії, ніж маніпуляції (в чому саме й звинувачують пані Юлію критики). А по-друге, вибір простий: хто не хоче — може не читати. Скажімо, не так давно в іншому тижневику написав текст про національну ідею інший «моральний авторитет», академік і дисидент, представник уже майже зовсім зниклого покоління. Текст зводився до розсипу цитат із вітчизняної класики та кількох зізнань автора в тому, що взагалі-то він не знає, що таке — українська національна ідея і що про це написати.
Ваш покірний слуга ознайомився з тим текстом і вирішив, за всієї поваги до академіка, більше на його сучасні тексти уваги не звертати. Але водночас не підлягає сумніву ані право редакції звертатися до зазначеного академіка (а в даному випадку таке звернення мало місце), ані його, академіка, право формулювати думку так, як він сам вважає за потрібне. Точно так само й пані Мостова має рівно таке ж право на публічну рефлексію, як усі ми — на обговорення цих її рефлексій.
«Кити відпливають у вічність», — писала сама ж пані Мостова майже півтора десятиліття тому з нагоди смертей низки інших гуру української журналістики, загалом — представників її ж покоління. Чимало з нас, тодішньої молоді, сприйняли це ледь не як образу. Мовляв, дайте-но нам ще кілька років — подивимося, хто тут кити! Що ж: молодь любить скидати з п’єдесталів не лише монументи минулих режимів, а й «моральних авторитетів» минулих (як здається молоді) епох. Лише з досвідом розумієш, що наближається час, коли представником минулого назвуть самого тебе. І що цього не уникнути, як зміну літа на зиму — тож навіть і побиватися за цим немає сенсу.
Втім, резонанс нинішньої колонки пані Юлії показує, що побиватися не варто і з іншої причини: «кити» є завжди, хоча їхні покоління і змінюються — як і будь-які інші. Принаймні, я в це вірю анітрохи не менше, ніж Юлія Мостова — в неминуче «настання світанку».
На фото: Юлія Мостова
Фото: Олексій Темченко