НСТУ має двадцять днів на оскарження рішення Європейської мовленнєвої спілки про накладання штрафу за незабезпечення участі російської представниці в конкурсі «Євробачення». Момент і справді тривожний. І не лише через чималі гроші, які аж ніяк не є для НСТУ зайвими: якщо з оскарження нічого не вийде, це буде неабиякою перемогою Росії.

І не просто перемогою. Звернімо увагу: щодо Росії ЄМС обмежилася попередженням — попри навіть відмову каналів цієї країни транслювати конкурс: такий крок є безпрецедентним. І означає він одне-єдине: ЄМС вважає дії російської сторони вимушеними і спровокованими, а саму Росію — не просто добросовісною стороною, на боці якої — правда й право; ЄМС вважає Росію потерпілою від України, жертвою України. За всі понад три роки війни ще ніхто й жодного разу не визнавав Росію жертвою — й, звісно, таким подарунком російська пропаганда скористається на повну потужність.

Радше за все, з окремими функціонерами ЄМС плідно попрацювала російська дипломатія — причому не виключено, що й державна... Чи вело в належному обсязі потрібну дипломатичну, тобто роз'яснювальну роботу на упередження старе керівництво НСТУ — на це запитання так досі й не отримано відповіді.

Європейська мовленнєва спілка традиційно декларує свою позаполітичність — навіть щодо подій та режимів, одноголосно засуджуваних світовим співтовариством. Членами ЄМС та учасниками конкурсів «Євробачення» свого часу були й Іспанія Франсіско Франко, й Португалія Антоніу ді Олівейри Салазара, й Югославія Йосипа Броз Тіто. 1974 року, ще за режиму «чорних полковників», у конкурсі «Євробачення» дебютувала Греція. Донині членами ЄМС є далекі від ідеалів демократії та вільних ЗМІ Єгипет та Лівія — не кажучи вже про Азербайджан, Білорусь та Росію. Цілком можна припустити, що свого часу членами ЄМС могли би стати й тоталітарні режими комуністичного табору — якби в самій Москві Європейську мовленнєву спілку не вважали за «рупор ворожої пропаганди», а конкурси «Євробачення» — за ідеологічно неприйнятні й неприпустимі для транслювання.

1974 року турецькі війська окупували північну, населену переважно етнічними турками, частину Кіпру — але це не стало на заваді тому, що наступного, 1975 року, Туреччина, немов нічого не сталося, дебютувала в конкурсі «Євробачення».

Єдиним винятком була Югославія Слободана Мілошевича, яку до ЄМС і справді не допускали (й це за умов, що всі решта пост'югославських країн увійшли до Спілки автоматично, на правах правонаступництва за СФРЮ) — але надто вже сильним був тиск світової спільноти.

Був іще один красномовний приклад: 1968 року на Австрію було накладено санкції за бойкотування конкурсу «Євробачення», що проходив у Мадриді — столиці франкістської Іспанії. У самій же Іспанії тим часом на національних відборах і пісні цензурували, й виконавців вольовим рішенням згори замінювали на лояльніших.

Можна засуджувати таку позицію ЄМС, можна шукати для неї раціональні обґрунтування: скажімо, доводилося бачити дані, що саме трансляція пісні учасника «Євробачення» від Португалії 1974 року стала сигналом до початку в цій країні Революції гвоздик. Але ця позиція є такою, якою вона є, й протягом двадцяти днів її не змінити.

Немає сумнівів, що українську сторону захищатимуть досвідчені адвокати. Та й сам Зураб Аласанія справляє враження людини з гранично раціональним мисленням. Пан Аласанія пообіцяв будувати захист, грунтуючись на правилах самої ЄМС та на її статуті. Тож лінія захисту, хотілося б вірити, буде настільки фактологічно й аргументаційно вивіреною, наскільки можливо. Але, все ж, кілька застережень хотілося би зробити.

Чи не головне в даній справі — не переборщити з аргументами на свою користь, не створити вінегрету з різнопланових аргументів. Не вимагати й не очікувати неможливого. Взяти за основу якусь одну лінію захисту. Використовувати на свою користь факти, що є очевидними й безсумнівними, а не такими, які ще й своєю чергою треба доводити, або які можна по-різному тлумачити.

А річ от у чім. Ми, українці (зокрема й високі чиновники, й юристи), не можемо сприймати цю справу відсторонено, беземоційно. Для нас Росія — це країна-агресор, і це для нас є найвагомішим аргументом, цим усе сказано. Росія анексувала Крим незаконно (та ще й, у найкращих традиціях ленінградських підворотень, пишається цим); із погляду міжнародного права, на Крим і надалі поширюється український суверенітет, а на півострові й надалі діє українське законодавство. Ми знаємо, що призначення Юлії Самойлової було провокацією з російського боку. Усе це так, але, по-перше, надто складно прив'язати все це до конкретного випадку з Юлією Самойловою. По-друге, надто складно й марудно доводити факт провокації: й судді, й навіть чиновники ЄМС скільки завгодно й самі можуть бути в цьому внутрішньо переконаними, але, як то кажуть, до справи внутрішню переконаність не підшиєш. Згадаймо казус Аль Капоне: геть усі були абсолютно переконаними, що він очолює мафіозну банду, але довести юридично цього так і не вдалося. Отак і тут: можна досхочу жонглювати поняттями de jure й de facto, можна хоч до посиніння з'ясовувати, яка провина за російську агресію лежить на громадянці Самойловій — а вердикт так і залишатиметься непевним. По-третє ж, існує світова практика: якщо країна береться проводити міжнародні змагання, то для їхніх учасників вона ad hoc, тобто в порядку винятку, задля цього випадку, послаблює вимоги для в'їзду.

Тож, хоч як це не прикро, «патріотична» лінія захисту не була б у даному разі найвиграшнішою: очевидні загалом речі втрачали б очевидність от саме для даного казусу.

Натомість є речі незаперечні. Не НСТУ ухвалювала закон про порядок відвідання Криму. Й хоч би яким був закон, а порушувати або змінювати його телерадіокомпанія не має повноважень. Не НСТУ здійснює прикордонний контроль, і не вона виносила рішення про заборону в'їзду Юлії Самойловій. Знову ж таки, вдіяти нічого телерадіокомпанія в даній ситуації не могла, вона не могла «взяти й впустити» до України російську співачку. Єдине, що вона могла, — це попередити російську сторону про наявність такого закону. Вона це зробила. Ще НСТУ мусила попередити про наявність «кримського» закону Європейську мовленнєву спілку. Вона це теж зробила.

Коли ж виявилося, що Росія все-таки відправила на конкурс людину, що порушила українське законодавство... Чи попередила українська сторона (й, зокрема, НСТУ) російську сторону про те, що громадянка РФ Самойлова може мати проблеми під час в'їзду в Україну? Так, попередила. Чи запропонувала Росії замінити учасника? Судячи з публікацій ЗМІ, й це НСТУ зробила. Чи запропонувала виступити дистанційно? Так, запропонувала.

Розгляд апеляції, таким чином, мав би полягати у з'ясуванні одного-єдиного питання: чи НСТУ в межах своїх повноважень зробила все від неї залежне, щоби забезпечити участь представниці Росії в конкурсі «Євробачення»? А чи були ще якісь варіанти дій, до яких вона мусила би вдатися — але не вдалася? Чи існував якийсь іще спосіб, у який НСТУ й саме вона мала б забезпечити участь російської представниці — але не забезпечила?

Сухі, беземоційні факти, які можна чітко довести або спростувати і які неможливо тлумачити по-різному — а все решта в даному разі хай залишається за рамками. Зрештою, до повноважень ЄМС також не входить покарання країн-агресорів, тож шукати в ЄМС міжнародно-політичну справедливість — це теж не зовсім за адресою.

Фото: 1tv.ru