Журнал «Фокус» і благодійний ярмарок «Кураж Базар», який цими вихідними збирав гроші для інклюзивного табору, організували спільний фотопроект, присвячений тому, що у дитинства немає інвалідності, різниці в кольорі шкіри або місці народження.

Про це повідомляє Focus.ua.

Автори проекту задаються питанням, чому в сучасному світі, в нашій країні, серед людей, які прагнуть бути частиною толерантною Європи, складно прийняти той факт, що всі люди різні? Коли ми зрозуміємо, що наявність інвалідності не робить життя людини безглуздим? Що діагноз не повинен визначати ставлення до людини? А якщо й не зрозуміємо, то хоча б перестанемо нав'язувати цю думку суспільству, а головне - своїм дітям, які дружать з натхнення. Доти, доки не приходять їх мами і не нав'язують їм свої забобони. З 151 тис. дітей з інвалідністю в спеціальних класах сьогодні навчаються близько 5 тис., ще 2 тис. - в інклюзивних класах. Понад 140 тис. дітей з особливостями розвитку залишаються вдома.

Спецпроект містить фотографії дітей і їхні зворушливі історії.

«Мене звуть Поліна. Мені 8 років. Коли мені було менше двох років, лікарі сказали, що у мене абсолютна глухота і я ніколи не говоритиму. Тато сказав, що народить собі здорових дітей, і пішов від нас. А мама продала квартиру, зібрала грошей і зробила мені операцію. Мені поставили кохлеарний імплант, завдяки якому я тепер і чую, і говорю. Зараз я вчуся в другому класі з поглибленим вивченням англійської мови, ходжу в басейн і на карате. Найбільше люблю суші і колу. У мене багато друзів».

«Мене звуть Матвій. Мені 10 років. Обожнюю слухати музику, особливо «Бумбокс» і Imagine Dragons. Під пісню «Тане лід» групи «Гриби» готовий танцювати нескінченно. Мама каже, що я абсолютно космічний хлопчик і вмію відчувати людей, хоч і не бачу їх. Я щирий. Якщо мені некомфортно з людиною, то я йду від неї. Але якщо мені хтось подобається, то я із задоволенням з ним дружитиму. У мене аутизм, епілепсія і розумова відсталість. Я не завжди розумію, що відбувається навколо, тому що мій мозок функціонує по-іншому».

«Мене звуть Микита, а це мій брат Ваня. Нам по 4 роки. Ми двійнята, хоч зовсім один на одного не схожі. Мама каже, що я більше схожий на тата. Я його не пам'ятаю, він помер через 3 місяці після нашого народження. Мама виховує нас одна. Ми народилися на сьомому місяці і у нас ДЦП. Ми рідко виходимо на вулицю, тому що з нами не дуже хочуть спілкуватися. Люди дивно на нас дивляться. Але ми контактні і все розуміємо, хоч і не можемо поки ходити…»

«Ці діти відрізняються станом здоров'я або національністю, але в усьому іншому вони разюче схожі: люблять цукерки, маму, ігри і щиро мріють про щось своє. Вони різні, але рівні. Вони діти, і цим все сказано. Все інше - наші стереотипи», - підсумовують організатори проекту.