Повідомлення про Марш рівності, що пройшов у Києві цієї неділі, не дають підстав оцінити подію однозначно. З одного боку, звучали повідомлення про успішність події, високі оцінки міжнародних спостерігачів. Із іншого боку, непокоїть фраза Ірини Геращенко, мовлена теж у позитивному ключі: «Марш рівності пройшов без особливих провокацій і пригод. Хоч кілька поліцейських постраждали від дій радикальних молодиків». «Без особливих пригод» і «без пригод» — це не одне й те саме. Додаймо до того потужні заходи з охорони учасників маршу, запровадження фактично надзвичайного режиму в районі його проведення, мало не перекриття цілих кварталів міста для загального відвідування.

Власне, оцінка «добре» чи «недобре» залежить від установленої планки очікувань, від точки відліку. Чи лише здається, що в нас ця планка очікувань так і залишилася вельми низькою? І коли бачиш у ЗМІ повідомлення, що Київ укотре довів свою європейську цивілізованість, згадки про вжиття надзвичайних заходів, які, менше з тим, так і не надали учасникам абсолютної безпеки, істотно псують це враження.

Так, можна досхочу називати агресивних супротивників маршу маргіналами, але допоки в них виходить реально впливати на перебіг подій і на громадську думку, ця маргінальність теж видається відносною, не абсолютною.

Але ми не про маргіналів, а про суспільство. Й немає куди подітися від висновку: нинішній марш рівності відзначався тими самими вадами піару, що й завжди. Піару в первісному розумінні цього слова — тобто не як реклами, а як зв'язків із громадськістю, комунікування з нею, донесення до суспільства своєї позиції й своїх намірів. Особливо якщо брати до уваги: що було сказано й що було почуто — саме в даному питанні це виявляється двома зовсім різними речами.

Різними медіа широко прокотилося позначення події та назва одного з її організаторів — «Київ-прайд». А тепер скажіть: чи багато хто в Україні розуміє, що воно таке — той прайд? Не ієрогліфічно розуміє, не просто як усталений штамп — тобто «якісь гомики з лесбійками», а за змістом, за суттю — що воно є таке? Й самі активісти руху ЛГБТ, й ЗМІ взагалі широко використовують це слово — «прайд». Механічне транскрибування англійських слів замість їхнього перекладу та розкриття їхнього значення — це нині загальна тенденція, таке собі мовне «скопіював — вставив» без зайвих мудрувань: «Без кайфу ноу лайфу, хоч фейсом об тейбл», — от вам і переклад українською.

Але що в результаті, зокрема в даному разі? Показати себе крутими й просунутими — так, виходить. Комусь щось роз'яснити, а тим паче когось у чомусь переконати — ні, не виходить і не може вийти. Бо найпершим, що несе інформацію про подію, є назва, бренд, етикетка — й самої події, і її організаторів. А в даному разі більшість суспільства, окрім набору слів із красивим звучанням, не розуміє геть нічого: прайд, глайд, апсайд — казна-що, щось «не з нашого життя». Щось або нав'язане, або змавповане. Не довіряти незрозумілому, ставитися до незрозумілого з підозрою — загальновідома риса людської поведінки.

А ще чимало людей чують у тому слові «прайд» знайоме «гей-парад» — карнавальне дійство, де люди однієї статі привселюдно цілуються, обнімаються й мало не віддаються одне одному на очах публіки. Щось гранично непристойне. Щось таке, чого не має бути. І кадри нормально вдягнених і зовсім не екзальтованих людей не в змозі когось у чомусь переконати. От вам на вибір три перших ліпших пояснення, чому не в змозі: «Нам усього не показують», «Вони злякалися», «Це — ще тільки початок, непристойність мала розпочатися згодом». Таких пояснень, що блокують сприйняття картинки, в пересічного глядача може виникнути істотно більше. Природа, мета й наміри заходу залишаються поза межами розуміння — й, відповідно, поза межами толерування.

Вживання слова «прайд» для позначення події та явища було би цілком нормальним у будь-якій країні, де проблема не викликає потужного суспільного спротиву та відторгнення, де немає суспільного її нерозуміння. В Україні, де головною метою все ще є роз'яснення та переконання, таке визначення не працює, воно є вкрай недостатнім. Не адекватним ситуації.

Власне, для пересічного спостерігача губиться вся мета, весь сенс маршів рівності — адже навіщо щось демонструвати, коли перед тим цього ретельно не пояснити? От саме з роз'яснення, ретельного й наполегливого роз'яснення й мали би починати ЛГБТ-активісти, саме до нього докладати максимум зусиль. А не зводити все до гучних кампаній раз на рік.

Отут і постає запитання: а де і як роз'яснювати? Й це — ще одна проблема, тепер уже притаманна виключно медіасфері: бал у наших ЗМІ править його величність інформаційний привід. Пригадується розмова з зовсім іншого приводу з головним редактором одного з відомих інтернет-видань, його слова: «Матеріал може бути хоч геніальним, але ми його не ставимо, якщо він не до конкретної події — бо хто його тоді читатиме?» Але «до конкретної події» — це вже найчастіше «у свинячий голос», «поки грім не гримне». Або, у крайньому разі, «в ніч перед іспитом». Просвітницька, суспільно-просвітницька робота в такий спосіб неможлива — хоча б через те, що конкретна подія затуляє тло, на якому й завдяки якому вона відбулася. І, вклоняючись, мов божеству, інформаційному приводу, наші ЗМІ не виконують багатьох функцій, які виконують ЗМІ у країнах із розвиненою медіасферою. Власне, будь-які суспільні проблеми й тенденції залишаються поза межею уваги, допоки не вибухнуть.

І ще. Отаке повідомлення під заголовком «У Києві почались сутички між націоналістами та учасниками Маршу Рівності. Біля входу до парку Шевченка стоїть вантажівка з динаміками, звідки лунають лозунги про засудження ЛГБТ і дитячі радянські пісні». «Радикальні націоналісти», що використовують у своїй агітації радянські пісні, — це вже щось зовсім оригінальне. І, як на мене, порівняно з цим фактом одностатеве кохання вже й язик не повернеться назвати збоченням. Можливо, це була окрема від «націоналістів» група противників Маршу рівності, послідовників комуністичних або проросійських «скрепних» поглядів? Тоді, за всіма канонами жанру, саме вони найпершими мали би викликати гнів «націоналістів» — тим паче, що, на відміну від учасників маршу, їх не охороняла поліція. Але про це ніхто нічого не повідомляв. Та й навряд чи «ідейні ватники» пішли б у самісіньке «лігво радикальних націоналістів», та ще й демонстративно, з гучномовцями й піснями.

А до «радикальних націоналістів» назріває дедалі більше запитань. Зокрема, про радикальну російськомовність багатьох їхніх представників в ефірах. Так, той самий «Правий сектор» змусив навіть росіян повести мову про феномен російськомовних українських націоналістів. Що можна подумати про людину, яка позиціонує себе патріотом України, коли ставлять запитання українською, а вона однаково відповідає російською, мов той функціонер із Партії регіонів? А таких серед «радикальних націоналістів» — далеко не один і не двоє.

Пригадуються й постійні повідомлення з Одеси, де «радикальні націоналісти» регулярно зривають виступи поп-артистів, зокрема й українських із «неправильною» позицією — от саме в Одесі. Можна погоджуватися або не погоджуватися, що деякі артисти після їхніх висловлювань та вчинків не заслуговують на повагу — але ж російська пропаганда саме Одесу змальовує як місто, де всім заправляють «радикальні націоналісти», які буцімто знущаються з мирних жителів, силують їх і ламають через коліно. А тим часом «радикальні націоналісти» постійно надають російській пропаганді багатий ілюстративний матеріал. Та якби ж річ була лише в роспропаганді та ілюстративному матеріалі — біс із ними. А тепер одеські «радикальні націоналісти» налаштовують самих одеситів на те, що все українське — це буцімто насильство та примус. Вони підігрівають і без того далеко не однозначну ситуацію в цьому місті.

Але окрім побіжного згадування «радикальних націоналістів» як «патріотів» та «радикальних патріотів України» за чергової нагоди, ЗМІ не приділяють уваги цьому явищу, не досліджують його природи. Ніби його й узагалі не існує. В очікуванні на потужний «інформаційний привід»?

А все ж хотілося би знати: звідки й у який спосіб пересічні обивателі здобудуть толерантність хоч до представників секс-меншин, хоч до представників етнічних меншин, хоч до вихідців із сіл, хоч до іммігрантів, якщо наші ЗМІ настільки схильні до кампанійшини?

Фото: Realist.online