Ми виступаємо за толерантність. Ми боремося з уживанням у журналістських текстах принизливих визначень щодо певних соціальних груп. Ми боремося проти вип'ячування в журналістських текстах тих ознак людей, які в даному разі не мають стосунку до теми матеріалів і перемикають увагу аудиторії з суті на «полуничку». І все це є давно назрілим.

От тільки чи може бути толерантність безмежною? Чи можуть — і, головне, чи мусять — журналісти толерувати геть усе на світі, перетворюючись на бездушних і безпринципних фіксаторів реальності?

Сперечатися в даному разі доводиться на прикладі статті шановної Олександри Горчинської, чиї матеріали завжди читаю з цікавістю й зазвичай погоджуюся з їхньою позицією. Хоча насправді це вже виглядає як певна тенденція.

Отже, у статті серед прикладів мови ворожнечі наведено заголовки: «Наркоманы насмерть забили киевлянку металлической трубой», «“Наркоманы на Троещине уже знают, когда будет ехать патруль”, - Луценко», «В Днепре наркоманы плавали в песочнице на скорость». І підкреслено: «Слова “наркоман” и “алкоголік” сами по себе несут негативный смысл». А тепер скажімо самі собі: хіба не є доведеним фактом прямий зв'язок наркоманії зі злочинністю? Є. А хіба не є доведеним фактом те, що наркозалежність схиляє людину до антисоціальної поведінки? Теж є. То чи можна сказати, що в наведених прикладах визначення «наркомани» було зайвим, таким, що перемикає увагу на незначущі й несуттєві деталі? Ні, в жодному разі ні. А чи можна сказати, що «негативний сенс» у даному разі мав дифамаційний характер, дискримінував чесних й ані в чому не повинних громадян, схиляв аудиторію до нічим не обґрунтованого негативного ставлення до героїв публікацій?

Зрештою, стаття Олександри Горчинської — про соціальну журналістику. Й можна з нею стовідсотково погодитися, що, коли йдеться про допомогу в боротьбі проти страшної залежності або про родини наркозалежних, краще вживати емоційно нейтральну лексику. Хоча б виходячи з головної заповіді соціальної журналістики: не зашкодь, не тавруй і не розпинай. Але наведені як поганий приклад заголовки — хіба ж вони мають стосунок до соціальної журналістики? Ні, ніякого: це — типова кримінальна хроніка. Яка живе за іншими правилами. Й вимагати від неї дотримання принципів соціальної журналістики, зокрема й щодо лексики, — це виявляти нерозуміння контексту, нерозуміння ситуації. Адже тоді наступним кроком можна вимагати, щоб і корупціонерів називали не корупціонерами (бо це жах, як принизливо, жах, як негативно!), а грошозалежними? А садистів — не садистами (бо негатив, який же негатив!), а насильствозалежними?

Припустімо умовний заголовок: «Наркоманку призначено директоркою дитячого садку». Що це буде — «полуничка», зайва акцентація на суто особистісних якостях новопризначеної директорки, а чи потужний сигнал тривоги? Чи це буде те саме, що й «Білявку призначено директоркою дитячого садку» або «Темношкіру пенсіонерку, хвору на бронхіт, призначено директоркою дитячого садку»? Звісно, що не буде — геть не буде, аж ніяк не буде.

Після наркоманів у статті наступну порцію негативних прикладів присвячено вживанню слова «цигани». Читач мимоволі проводить паралель. Але чи існує вона, ця паралель? Від наркозалежності можна вилікуватися, можна, зрештою, взагалі не підсідати на голку: деякі люди в Україні так і роблять — не підсідають. А чи можна «перестати бути циганом»? Або «не ставати циганом»? Зрозуміло: «циган» — це суто особистісна характеристика, яка сприймається як образлива; «наркоман» — це вже поведінкова характеристика, яка сприймається як осуд і заперечення подібного способу поведінки. Ці «ярлики» неоднакові за самою природою своєю.

Скажете, віросповідання — це теж поведінкова характеристика, й, скажімо, мусульманином можна перестати бути або й не ставати ним, але конфесійну належність треба толерувати? Так, але й не так: віросповідання — це переконання. Особиста справа людини, що припиняє бути особистою справою — коли йдеться, скажімо, про ісламських терористів або православних пропагандистів «русского мира», одразу ж зникає й толерантність до цих проявів. Тоді як наркоманію назвати переконанням, а тим паче особистою справою, не виходить.

Отака цитата: «Лексика очень часто “хромает” и в материалах на другие социальные темы. Например, украинские издания любят употреблять слово “проститутка” вместо “секс-работница”, называют людей с синдромом Дауна просто даунами, людей с инвалидностью — просто “инвалиды”, а вместо термина “человек с ограниченными возможностями” иногда умудряются писать “с ограниченными способностями”. Есть разница в использовании слов “слепой” и “незрячий” и так далее».

В ній — те саме нерозрізнення поведінкових і суто особистісних, індивідуальних якостей. Зрештою, якщо називати проституток проститутками — це дифамація, то чи маємо ми тоді право називати хамів хамами? Може, краще тоді називати їх «майстрами експресивної риторики»? Проституція — не шанований суспільством рід діяльності, який суспільство (та й право) вважає за антисоціальний. І поки що не доводилося зустрічати аргументованих думок на користь того, що нешанування суспільством проституції є пережитком минулого. Знову те саме застереження: якщо це — ток-шоу, метою якого є розібратися у причинах проституції або щось подібне, то його учасникам називати запрошених до студії «секс-операторок» проститутками й справді не варто. Але якщо матеріал — про соціальні наслідки, й негативні наслідки, проституції? А якщо це, знову ж таки, кримінальна хроніка?

Подібні тенденції неодноразово спостерігалися ще з часів горбачовської Перебудови, коли почалося масове зняття навішених радянською пропагандою ярликів. Політув'язнених почали змальовувати як борців із тоталітарним режимом і жертв тоталітарного режиму. І зовсім незабаром з'явилися численні публікації, що нібито ув'язнені за суто кримінальними статтями — це теж жертви тоталітарного режиму, й узагалі всі ув'язнені — жертви тоталітарного режиму. Пропагандистське авторство цієї тези навряд чи треба доводити. А результат? Суспільство як не розрізняло дисидентів та кримінальних злочинців, так і не стало розрізняти, тільки впевнилося, що злочинців віднині треба вважати за героїв. Прямі наслідки ми спостерігаємо от уже чверть століття — від «бандитських дев'яностих» аж до нинішніх подій у Криму та Донбасі, де в місцевих «республіках» політика й злочини є нероздільними.

Тоді ж з'явилися публікації, що буцімто ув'язнені за економічні злочини — це «економічні дисиденти», а розкрадання й шахрайство — це буцімто було всього лише упосліджуване радянською владою приватне підприємництво. Результати ми бачимо й сьогодні, коли значна частина суспільства не розмежовує підприємництво й зловживання, а наша економічна система є такою, якою вона є.

Надалі в Росії подібне спостерігалося неодноразово — й відлунням докочувалося до України. Правозахисниками почали називати тих, хто відстоював права автовласників паркуватися на тротуарах. Повели боротьбу з нецензурною лексикою, не позначивши меж поняття — й тепер у російській блогосфері навіть слова «ублюдок» та «дурак» можна побачити з пропущеними й заміненими на зірочки літерами, а в українських ЗМІ доводилося читати, що нібито заборона вживати в журналістських текстах мат є проявом цензури й наруги над свободою слова. Оце й є зомбування — коли суспільство залишається не в змозі самостійно визначати зміст, сутність і межі явища, а всю соціальну активність зводить до безглуздих кампаній, під які влада за потреби може тихесенько підверстати щось зовсім своє.

Точнісінько так відбувається й у нашому, як тепер кажуть, кейсі: значна частина суспільства як сприймала представників етнічних меншин, ЛГБТ-спільноти або людей із фізичними вадами в одному ряду з наркоманами та проститутками, так і сприйматиме надалі — тільки вважатиме, що тепер до всіх них його змушують ставитися позитивно. І, до речі, опиратиметься, вважатиме, що відбувається «насильницька толеризація», що його, суспільство, тепер замість ходити строєм змушують ходити строєм спиною вперед, тільки й усього. Бо вчергове йдеться лише про зміну знаку, а не про зняття з представників дискримінованих соціальних груп тавра асоціальності. От чому й здається, що тут може не обійтися без російського впливу — адже в Росії точиться мало не офіційна боротьба проти толерантності, й дискредитувати поняття толерантності, причепивши до нього наркоманів та проституток — кращого й не вигадаєш. Тож не піддаваймося!

Визначення меж толерантності — тут ідеться не лише про почуття міри, про відчуття тієї межі, що відділяє добро від зла. Ідеться про розуміння самими журналістами того, що вони відстоюють і проти чого ведуть боротьбу. Про або осмислений, або суто механістичний, «комп'ютерний» підхід, коли толерантність або нетолерантність визначають за набором суто формальних ознак — мало не за вживанням певних слів. Це містить одну-єдину небезпеку: й журналісти, й суспільство втрачають орієнтири щодо того, хто саме СПРАВДІ потребує захисту, й які прояви СПРАВДІ є взірцями мови ворожнечі та актами дискримінації. Й журналісти, й суспільство в цілому так і не можуть розібратися, ЧОМУ Й НАВІЩО треба уникати зайвого зазначення етнічного походження, статі, сексуальної орієнтації, віку, місця проживання, кольору волосся, особливостей статури тощо. Вони не можуть зрозуміти сенсу всього цього й роблять висновок: усе, що вважали за погане, тепер треба вважати за добре, бо саме в цьому нібито й полягають реформи та шлях до Європи. Вони так ніколи й не здобудуть тих орієнтирів.

Фото: socialconnectedness.org