Коли в редакції починається скорочення, першим зазвичай закривають відділ культури. Культурна тематика в багатьох ЗМІ висвітлюється за залишковим принципом, поверхово, нею займаються люди, що не мають базових знань, а редактори не вірять у її рейтинговий потенціал. На Львівському медіафорумі проблеми культурної тематики у ЗМІ обговорили журналісти Бі-бі-сі та менеджери, що мають справу з культурними проектами.

Писати про культуру потрібно цікаво, просто й неупереджено, не боячись непопулярних тем та експериментів із форматами, радить журналістка української служби Бі-бі-сі Марта Шокало. «Як показали дослідження аудиторії нашого сайту, серед найпопулярніших текстів — матеріали на теми, про які читачі зовсім не чули. Коли нам запропонували текст про польську поетесу, що загинула під час Голокосту, ми засумнівались. У нашій редакції ніхто про неї не чув. Утім, читачам цей текст припав до душі, хоч і здавалося, що тема непопулярна. Не завжди треба бути в тренді й писати про те, що обговорюють усі навколо», — каже вона.

Марта Шокало та Олександра Марченко

Беручись за популярні теми зі сфери культури, журналісти Бі-бі-сі шукають креативний фокус. Наприклад, висвітлюючи тему декомунізації, сфокусувалися на тому, як позбуваються радянської символіки в київському метро. Нестандартного підходу потребують і теми, на які доводиться писати щороку, — річниці, свята, дні пам’яті. Можна спробувати поекспериментувати з форматом і, наприклад, замість довгого тексту про ліквідатора наслідків Чорнобильської катастрофи зробити про нього мультфільм:

На думку журналістки Бі-бі-сі Олександри Марченко, в культурній журналістиці важливо дотримуватися балансу думок. «Ми не можемо писати про будівлю театру на Андріївському узвозі, спираючись лише на слова невдоволених киян. Нам потрібна також думка архітектора споруди. Пишучи про це, ми також звернулися до історика, який написав колонку про те, як кияни сприймали нові будівлі минулих століть. Виявилося, що в різні часи реакція була здебільшого негативною, навіть на Оперний театр, який зараз уважають однією з найкрасивіших будівель столиці», — каже журналістка.

Щоби писати про мистецтво, на думку кураторки «Мистецького арсеналу» Аліси Ложкіної, потрібно розуміти мету — адже всупереч поширеній думці, що воно перебуває на периферії життя, мистецтво відображає нерв сьогодення значно краще, ніж, скажімо, сучасна філософія.

«Молоді журналісти часто думають, що можна випадково зустріти художника на вулиці й записати з ним інтерв’ю. Мистецька журналістика, як і будь-який інший напрямок, вимагає ретельного пошуку тем, експертизи й розуміння, про що ти пишеш. Не досить увімкнути диктофон і поставити запитання на кшталт “Що вас надихнуло на створення цієї картини?”. Журналіст має якомога частіше відвідувати виставки й дивитися на твори мистецтва наживо, а не в інтернеті. Між мистецтвом і не мистецтвом є тонка межа, яку часто неможливо розгледіти через екран монітора», — коментує Аліса Ложкіна, яка раніше очолювала журнал Art Ukraine.

Аліса Ложкіна

Текст про мистецтво, на її думку, повинен бути написаний просто й цікаво. Натомість журналісти часто думають: що складніше вони будуть висловлюватися, то ціннішим і фаховішим буде текст. Звісно, потрібно мати базу знань і орієнтуватися в темі, проте писати так, щоби текст зрозуміла людина, зовсім не знайома з твором чи напрямком, про який ідеться.

«Буває, приходиш на виставку й бачиш повний треш. Не варто відразу критикувати! Вдумливо огляньте всі твори, адже особиста думка не завжди є об’єктивною. Зрештою, класика сучасного мистецтва часто й виглядає як повний треш. Треба вміти балансувати між нищівною критикою й абсолютним захопленням творами. Якщо ж усе справді жахливо, писати про це варто з іронією, добре пояснивши аудиторії свою оцінку», — радить Аліса Ложкіна. Вона констатує, що журналістів, які спеціалізуються на культурній тематиці, можуть собі дозволити небагато редакцій. Тож культурною тематикою займаються ті журналісти, які пишуть про все на світі. Редакторам необхідно пояснювати, що культура є не менш важливою за політику чи економіку — як, зрештою, й багатьом журналістам.

Ольга Гончар — піар-менеджерка програми «Культурна дипломатія між регіонами» Українського кризового медіацентру — працювала над проектами у прифронтових містах на Донбасі, зокрема Лисичанську і Слов’янську. Вона курувала проект «Музей відкрито на ремонт», що мав на меті зробити краєзнавчі музеї цих міст цікавими для широкої аудиторії. Каже, що кожен проект починається зі слів потенційних партнерів: «Це нікому не потрібно».

Ольга Гончар

«Здебільшого всеукраїнські медіа справді ігнорують те, що відбувається в регіонах, тому ми покладаємося на співпрацю з локальними ЗМІ, — каже Ольга Гончар. — Моє завдання як піарника — заохотити журналістів писати про наш проект. Для цього потрібні інформаційні приводи. Ними можуть бути події, які ми організовуємо — майстер-класи, виставки сучасного мистецтва, покази унікальних експонатів. Однією з них була бронзова фігурка водолія — напрочуд цінний артефакт, який увесь час тримали в сейфі».

Команда проекту часом сама створює контент та пропонує його медіа. Наприклад, ролики про урбаністичні ландшафти та інфографіку про історію міст, а також відео про пам’ятник Артему, зняте дроном:

«Однією з проблем було те, що журналісти часто просто копіювали наші прес-релізи, не даючи теми розвитку й не додаючи особистої рефлексії. Щоб висвітлювати свої проекти, найкраще мати власне медіа. Крім нас у прифронтових містах працюють й інші активісти, які організовують соціальні та культурні проекти, але медіа про це не пишуть — їм легше сказати, що на сході все погано», — нарікає Ольга Гончар.

Фото Ірини Роговик