«Парасолька» й гідна смерть
Що ви знаєте про паліативну медичну допомогу? Автор цих рядків, наприклад, донедавна й терміна такого не чув. А коли дізнався, що це, — пережив цілу гамму емоцій, у першу чергу — захват. Захват людьми, які цим займаються.
Днями я вже писав про це колонку в іншому виданні. Якщо коротко, то паліативна допомога — це не порятунок життя чи здоров’я. Принципи паліативної допомоги розробили на Заході лікарі-онкологи, й покликана ця допомога полегшити останні дні невиліковно хворих.
Дуже швидко цей тип медичного обслуговування став вживатися до всіх приречених, не лише з онкозахворюваннями. Нині ВОЗ визначає в цілому 500 паліативних діагнозів.
Власне медики-паліативники полегшують суто фізичні страждання пацієнтів. У багатьох випадках це потребує використання надпотужних знеболювальних препаратів. На щастя, за останні роки в Україні вдалося зняти більшість обмежень на видачу таких препаратів безнадійно хворим. Хоча лікарі за інерцією досі остерігаються виписувати відповідні рецепти.
Долучаються до справи й волонтери, чия справа — покращити соціальні параметри життя, точніше, залишку життя пацієнта. І, звісно, психологи, а також священики й душпастирі. В таких країнах, як США чи Німеччина, існує ціла потужна й добре розроблена традиція підготовки людини до неминучого. В Україні, наскільки я можу судити з розмов із тими, хто займається «паліативкою» від самого початку (тобто десь із 2008 року), з традицією поки що кепсько. У нас украй мало фахівців, здатних поговорити з приреченою людиною про природність і неминучість смерті.
Наша культура передбачає навіть протилежний підхід: приховувати страшну правду до останнього. Власне, й самі пацієнти зазвичай не квапляться цю правду дізнатись. Або це забороняють родичі.
Окрім створення центрів паліативної допомоги, хоспісів та спеціальних палат у лікарнях, велика увага приділяється утворенню виїзних бригад — для тих, кому ситуація дозволяє відійти в інший світ удома. У низці міст України такі бригади вже діють, але, як кажуть активісти цього руху, роботи ще — непочатий край: за приблизними підрахунками, щороку в Україні паліативної допомоги потребують до півмільйона осіб…
Про все це й більше я писав у згаданій вище іншій колонці. Тут же хотілось би сказати про те, як активісти й просто небайдужі громадяни, до числа яких віднедавна потрапив і я, намагаються донести ідею паліативної допомоги до ширших мас. Зокрема, 21 травня в рамках «Книжкового Арсеналу» в Києві буде представлено соціальний проект Parasol — збірку маленьких оповідань та есе саме на тему паліативної допомоги. Парасолька тут є символом «паліативки», звідси й назва збірки, куди увійшли 14 коротких прозових творів найрізноманітніших авторів. У першу чергу це відомі письменники: Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, Олександр Бойченко та інші. Водночас організатори вирішили залучити й публіцистів та журналістів, котрі цікавляться темою (або, як автор цих рядків, зацікавилися саме завдяки залученості до проекту). Оформленням збірки займається ціла низка відомих вітчизняних художників під загальним кураторством Андрія Єрмоленка — автора знаменитого «Укропа», пам’ятаєте?
Само собою, всі роботи виконано безкоштовно. А видання збірки фінансує Міжнародний фонд «Відродження».
Хто скаже, що це — відверта реклама, той не помилиться. Так само, як рекламою є й сама збірка, тільки за цю рекламу, як уже сказано, ніхто не платить, як і ніхто не мусить платити за послугу, яку вона «рекламує». Сотні тисяч українців та українок навіть не знають, що існує спосіб полегшити останні дні — їхні чи їхніх рідних і близьких. Можливо, подібні ініціативи — це крапля в морі, але вода камінь точить, а ініціативні люди, об’єднані спільною метою, рано чи пізно ламають стереотипи. Активісти руху за розвиток паліативної допомоги кажуть: «Людина має право не лише на гідне життя, але й на гідну смерть».
Ті, хто бажає більше дізнатися про паліативну допомогу, можуть прийти 21 травня на «Книжковий Арсенал» у зал «Дукат» о 15.00.
Фото: «Укрінформ»