Пишучи про дебати кандидатів на посаду голови НСТУ на «Громадському» 6 квітня, вирішив тоді, до обрання голови, не виокремлювати нікого з конкретних претендентів. Тепер же, коли Зураба Аласанію обрано, варто пригадати, що казав він і саме він. Тепер уже можна зазначити: тоді, 6 квітня, Аласанія був одним із найпереконливіших учасників тих дебатів і давав здебільшого конкретні відповіді — наскільки дозволяли самі запитання, як їх було поставлено.

Отже, представлення концепції: «Єдиний незалежний мовник, який не буде належати ані владі, ані олігархам... У світі є проблема з валом інформації, людина не розуміє, де, що, як, як його зрозуміти. Покладатися ані на кого не можна... Тут, коли слухаєш, треба ділити на якийсь коефіцієнт — кому належить ресурс. Маємо зробити один канал такий (надійний, який викликав би довіру. — Б.Б.)».

Сміливо, самовпевнено? Так, можливо. Надто загально? Нагадаю: на все про все кандидатам було надано по одній хвилині. Але заявлено про те, про що жоден канал не веде мови — не про популярність, не про рейтинги, а про довіру глядачів. Вирватися з полону «так заведено» й «так усі роблять» — це вже чимало.

Тестове завдання з роликом про вінок Януковича: «Останніх два з половиною роки не було випадку, щоб НТКУ щось не показало, що б то не було. Так, смакувати це ми не збираємося, спокійно робимо свою справу. Інша річ, що в найгірші часи, за темників, при Кучмі журналісти знали, що з цим робити: якщо не можеш показати це сам, бо в тебе володар якийсь не такий, то ми передавали це комусь іншому, конкурентам, які все одно це ставили». Звучить як зізнання мало не у профнепридатності — віддавати конкурентам? Але цим самим — свідомо або ні — Зураб Аласанія розписався в тому, що журналіст у ньому перемагає бізнесмена або менеджера, й поширення інформації — то святе й найвище, за будь-яких умов. Ну а «бізнесюків» у топ-менеджменті телеканалів вистачає й без Аласанії.

Й тут само — ложка дьогтю. Бо саме Аласанії належать слова: «Зараз влада на такі речі не звертає уваги... Іде щось таке, що відчувається бажання влади сконцентрувати все й контролювати все». Отут панові Зурабу неодмінно треба було сказати, що саме змусило його це відчувати, хоча б один-два приклади навести — бо інакше вийшов такий звичний «тонкий натяк на товсті обставини»! Відчуття — то річ така, вони ж можуть і зрадити, їх може хтось навіяти. Дуже хотілося би, щоби для журналістів «UA: Суспільного» стало непохитним правилом: сказав щось — аргументуй, не можеш аргументувати — не кажи. Бо в іншому разі маніпуляції не змусять на себе чекати — причому найгірший їхній різновид, коли той, хто маніпулює, сам не відчуває, що маніпулює; такі собі «маніпуляції від щирого серця».

І побіжно хотілося би згадати от про що. Опозиційність лише заради опозиційності, заради демонстрування своєї незалежної позиції — це інший бік тієї самої медалі, що й сервільність та ангажованість. Сервільність навиворіт, і не більше. Тож дуже хотілося б, щоби, доводячи свою незалежність, «UA: Суспільне» не перетнуло цієї межі. І ще: надто в багатьох ЗМІ ми спостерігаємо роздмухування конфліктів. Коли звичайні суперечки, звичайні розбіжності в поглядах ЗМІ подають як протистояння й мало не війни: хто не з нами — той проти нас. Зрештою, хіба ми прагнемо радянської (а чи російської) одностайності, коли все суспільство й увесь політикум вишикувані в колони та шеренги? Тож таке побажання «UA: Суспільному»: не забувати, що різниця думок та поглядів — це всього лише різниця думок та поглядів. І в ефірі, й у власному ставленні до тих або інших політичних сил та соціальних груп. Будьмо толерантними, панове!

Про те, як зробити суспільне мовлення популярним: «Світ кольоровий, а не чорно-білий. Бі-бі-сі-1 має 26 %, а не всі 100 %. Бі-бі-сі-2 вже має 0,2 % рейтингу. Німецький АРД — тільки завдяки спорту... 29 євро на місяць, і німці ненавидять цю платню... Мій девіз — складні речі простими словами... З самого початку ставка йде на новини, які точно мають охопити всю країну й стати такими, яких просто в країні немає. Не чорнуха з кров'ю й сльозами, а нормальні спокійні новини. Думаю, що ось-ось світ повернеться від емоцій до фактів. Не може бути забагато фактів. Не може бути багато емоцій і крику, світові потрібен спокійний аналіз».

І далі: «Половина правління буде займатися розважальним, просвітнім і контентним напрямом, щоби дати решті команди зробити реформу. Сатиричний напрям у контенті в усьому світі бере верх, бо а як ти інакше скажеш у світ, де є гібридна правда? Люди вже не розуміють, де правда, а де неправда, тому сатира — це найкращий варіант». Ну що ж, російська пропаганда, наприклад, справді діє не так на рівні окремих фактів, як на рівні створення нових і використання старих стереотипів та суспільних упереджень. І проти них і справді може діяти лише сатира. От тільки звична нам сатира й сама може стати потужним знаряддям маніпуляцій і створення стереотипів, як це й відбувається в тій же таки Росії. У будь-якому разі, вона не має обмежуватися обсміюванням чинних політиків та поточних подій. І ще такий ракурс проблеми: чи не може виявитися, що засилля сатири тільки підштовхуватиме суспільство до переконаності в тому, що хоч за що в Україні візьмися — а воно тільки висміювання й гідне, що сама Україна гідна лише висміювання? Дуже сильною є ця зброя й гострою з усіх боків, тож треба її користуватися обережно, як, власне, й робить відомий Майкл Щур, якого перш за все, треба думати, й мав на увазі Аласанія — як майбутнього члена команди.

Про рейтинги: «Я страшенно не люблю рейтинги, бо я прекрасно знаю, як вони робляться в нашій країні. Мене не влаштовує, як вони рахують. Але альтернативою є побудування системи іншої, але це — справа двох-трьох років». Зрештою, давно відомий феномен: найякісніший «серйозний» медіапродукт завжди поступатиметься рейтингами розважальному. «Файненшл Таймз» ніколи не читатимуть стільки людей, скільки «Дейлі Міррор». Прямої відповідності між рейтингами та авторитетом того або іншого ЗМІ не існує. Доводилося стикатися й із констатацією от якого явища: в нашу добу інтерактивного зв'язку з аудиторією для підвищення рейтингів чимало ЗМІ свідомо вставляють до матеріалів фактологічні помилки або вочевидь нелогічні аргументи, цим викликають зливу обурення та спростувань і тим самим... підвищують собі рейтинг!

Розкрив Аласанія й механізм поїздок кореспондентів тоді ще Першого національного на попередні Олімпіади: «Їздили за чорний кеш. Заходять люди й приносять чемодани грошей за те, що ти ставиш ту або іншу програму. Концертні програми, виступи політичних партій без позначення реклами. Або ти крадеш, або не показуєш картинку... Я не зміню принципів, я не буду красти. Якщо не можемо показувати, так і скажу: ми не покажемо, бо немає грошей». І зі здивуванням: «Я був здивований і демотивований реакцією з боку простих людей. Коли ти кажеш, що крадеш і за це їм показуєш, а вони кажуть: байдуже». Що ж, цілком знайомий стан речей: геть корупцію — але рівно до тієї межі, коли особисто мені від неї немає користі.

Отут хотілося би зауважити, що чим раніше суспільний мовник побудує сильне інформаційне мовлення та займеться виконанням задоволення більш ширших потреб глядача, тим краще буде для суспільства. Наш медіаринок є таким самим, як і наш ринок узагалі: можна хоч цілий день шукати домашні капці, а вам пропонуватимуть сотні різновидів в'єтнамок — бо саме на в'єтнамки нині найбільший попит, і тому нічого іншого з цієї товарної групи ринок не пропонує. Отак і телеканали спрямовані на найбільший, найширший сегмент попиту й ігнорують міноритарні сегменти. Саме їх і має задовольнити суспільне мовлення — це й опера з балетом, і науково-популярні програми, й телеподорожі без акценту на щось сенсаційне або на шопінг, і багато чого ще. Зрештою, саме суспільне мовлення має знайомити українців із Україною — не масово-туристичною й не листівковою, а реальною. Хоча би для того, щоби зруйнувати стереотипні уявлення, у великій кількості вже навіяні російською пропагандою.

Але ходімо далі. Про «скрєпи». Саме Аласанії належали слова про закон про суспільне мовлення: «Дві людини, які вбили половину цього законопроекту своїми поправками... Томенко та Гордєєв... До нинішнього статусу суспільного мовника будь-які пропагандистські штуки не працюють. Воля, свобода, незалежність. Вони можуть думати що завгодно, але диктувати вільному й незалежному мовнику вони не мають права».

І про те, чи вийдуть люди захищати суспільне мовлення: «В Чехії вийшли захищати канал, але я думаю, що вони вийшли на захист себе, а не каналу... Я не відділяю суспільне (мовлення. — Б.Б.) від суспільства. Це суспільство має бути готовим вийти й захищати себе. Майдан — це те саме». Попри очевидні аванси самому собі (бо суспільне мовлення ще треба зробити таким, щоби його й справді не можна було відділити від суспільства, поки що це — лише вивіска), краще й доречніше не скажеш.

А насамкінець — невелике (але важливе) прискіпування: без них нецікаво. Зураб Аласанія сказав, що німці ненавидять платню за суспільне телебачення, тому в рахунках цю платню просто включено до графи «electricitу». Тож і запитання до шановного пана Аласанії: чи впевнений він, що в Німеччині комунальні рахунки складено англійською мовою? Адже оце «electricitу» стосовно Німеччини — це, даруйте, «вайтові трузери та кльові шузи». А важливо це от чому — бо дуже схоже, що це була обмовка за Фройдом, і десь у глибині підсвідомості в пана Аласанії так і сидить бінарний погляд на світ — де є «ми» і є «чужий піндосівський Захід». Тож панові Аласанії варто про це пам'ятати. І вже принагідно: а може, саме суспільне телебачення зробить довгоочікуваний прорив у міжнародній журналістиці?

Фото: Валентина Балабанова