В Україні проживають представники понад ста національностей. На жаль, етнічні меншини досі зазнають дискримінації в суспільстві та з боку ЗМІ, що дає підстави віднести їх до вразливих категорій населення. Протягом останніх років до національних меншин, які відчувають утиски на етнічному ґрунті, додалися ще внутрішньо переміщені особи зі сходу та Кримського півострова, яких дискримінують за регіональним походженням.

«Детектор медіа» поставив журналістам із трьох регіонів України питання стосовно дискримінації національних меншин у регіональній пресі:

1. Чи трапляються у пресі вашого регіону матеріали, де вжито мову ворожнечі щодо етнічних меншин?
2. Чому, на ваш погляд, такі матеріали з'являються?
3. Якими методами з цим варто боротися?

На наші запитання відповіли медіаекспертка, регіональна представниця Інституту масової інформації Наталя Виговська (Запоріжжя), незалежна журналістка Віра Запорожець (Одеса) та журналіст-фрілансер і міжнародний оглядач Ігор Тимоць (Львів).

Вони констатували, що проблема з мовою ворожнечі в медіа є, та запропонували різні шляхи її вирішення. Від особистого контролю над формою й змістом своїх слів — до залучення серйозніших важелів тиску. Запорізька медіаекспертка Наталя Виговська наголосила на важливості введення серйозних санкцій для журналістів, які нехтують етичними нормами. Віра Запорожець із Одеси вважає, що позбутися проблеми можна, якщо представники медіа постійно вчитимуться, вдосконалюватимуть свої професійні навички, а також частіше спілкуватимуться людьми. Львів'янин Ігор Тимоць переконаний: дотримуватись етичних норм і завжди дослухатися до звучання своїх слів — особиста місія кожного, хто вважає себе журналістом.

Наталя Виговська, Запоріжжя:

1. У запорізькій регіональній пресі останні роки, зокрема, майже не трапляється матеріалів, які би стосувалися неповаги до етнічних груп. Але збільшилася кількість публікацій, які містять заангажоване ставлення до таких груп, як переселенці та представники Донецької та Луганської областей, котрі нині підтримують так звані ЛНР та ДНР або просто проживають на тих територіях.

Є приклади матеріалів, зокрема, в газеті «МИГ», коли в заголовок були винесені принизливі назви жителів Донецької та Луганської областей. Також в одній із новин про події на сході було винесено окремо такий коментар: «Тримайтеся, рідні! НЕ піддавайтеся на провокації — дуже багато сук хоче зробити вам якусь підлість чи підставу! Патріоти вас люблять, патріоти вас чекають!»

Крім того, газета «Індустріальне Запоріжжя» досить зневажливо розказує про проблеми переселенців. Приклад: стаття із заголовком «Почему переселенцы из зоны АТО не могут устроить на работу в Запорожье». Цитата: «Перспективы устроиться на работу у беженцев достаточно низкие. В то время как одним не хватает, других — не устраивает зарплата, поэтому они предпочитают получать пособие по безработице».

Що стосується зневаги до класичних етнічних груп, то в пресі майже не трапляється таких текстів.

2. Думаю, що журналісти не завжди розуміють, який вплив вони мають на аудиторію. Хоча очевидно, що політики або бізнесмени не використовували б медіа в своїх цілях, якби ЗМІ не працювали, якби вплив «на уми» був би недостатньо ефективним. Тим не менш, коли йдеться про недосконалий, неякісний контент, який продукують журналісти, іноді здається, вони не усвідомлюють, що цей вплив на аудиторію такий самий, як і вплив, наприклад, джинси на аудиторію: значний. На жаль, некритичне сприйняття інформації з медіа більшістю аудиторії не дає повноцінного фідбеку журналістам та медіа щодо якості їхньої роботи і відповідальності за неї.

ЗМІ залежать від аудиторії як частини суспільства. І, в певному сенсі, є її дзеркалом. З одного боку, ми можемо говорити про те, що якість контенту в медіа недостатньо висока, а з іншого, — аудиторія не надає конкретного запиту на зміну такої ситуації. В будь-якому разі, медіа, як і суспільство загалом, наразі проходить нові хвилі трансформації, пов’язані з умовами роботи в ситуації війни та кризи, яка є наслідком цієї війни.

3. Щоби змінити ситуацію, варто ввести серйозні і конкретні важелі протидії та реакції на це на рівні професійної спільноти та на рівні законодавства, де було би прописано, що такі випадки мають достатньо вагомі та швидкі, а не формальні наслідки для медіа. Крім того, має бути запит аудиторії на недопущення таких випадків та її реакція на них, що часто має більше значення, аніж будь-що інше.

Віра Запорожець, Одеса:

1. Будучи городом с, возможно, самой многочисленной азербайджанской диаспорой, к примеру, Одесса традиционно стигматизирует представителей этой народности, называя в лучшем случае «кавказцами». Если в группе преступников «кавказец» один и как минимум не большинство, для кликабельного заголовка, без сомнения, будут использоваться обобщения. Скорее это от общего невежества, ведь любые другие «слабые» группы также часто подвергаются стигматизации, в особенности «инвалиды», «цыгане» и моё любимое — «бывший заключенный». Последний конфликт в болгарском селе, где подверглись гонению ромы, показал, что журналисты действуют по инерции и в особо горячие моменты жажда обогнать коллег по перу может привести к преувеличениям во всех направлениях и зацепить всех участников конфликта, включая полицию. Кстати говоря, пресс-служба официальных ведомств, особенно в Одессе, регулярно демонстрирует дикую лексику в пресс-релизах, что журналисты с удовольствием дублируют.

2. Не всегда такие вещи появляются злонамеренно. Журналист, как и его коллега по изданию, рефлекторно упоминает ярлык, не задумываясь. Хотя за многими замечала личную неприязнь с признаками дискриминации и даже шовинизма. Таким людям вообще не место в профессии. После начала войны мы стали задумываться о многих вещах, в том числе перестали употреблять слово «беженец» вместо ВПЛ. Так делают только единицы — «дикари». Что уж говорить о языке вражды и демонизации врага.

3. Пока я не начала общаться с героями лично, видеть, что передо мной человек, а потом уже представитель некой социальной группы, мне не приходило в голову отказаться от штампов. Ну а потом я познакомилась с многочисленными тренерами по толерантности и местами, где таким вещам обучают: например, Дом прав человека в Черниговской области. Решить это всё легко, как в любой профессии — постоянно учиться. Хотя мы здесь говорили, конечно, об основах общей человеческой этики, ведь даже в частном разговоре двух людей не хочется слышать обидные дискриминационные высказывания.

Ігор Тимоць, Львів:

1. У 2014-му, коли до нас почали активно переселятися кримські татари, стало помітно: в суспільстві існують певні проблеми. Не можу сказати, що по відношенню до цих людей були якісь утиски, та все ж ставлення до них було підозрілим. Тоді я часто писав аналітичні матеріали, маючи на меті розібратися, чому так відбувається. Мене цікавлять причинно-наслідкові зв'язки між явищами. Вважаю, що розуміння цих зв'язків — перший крок до подолання конфліктів у суспільстві. Як журналіст я намагаюся зробити внесок у цю справу.

2. Взагалі, я майже не помічаю в нашій пресі якихось кричущих проявів неетичності, нетолерантності. Це якщо й трапляється, то на підсвідомому рівні. Справа передусім у певних нюансах мови, котрі можна трактувати двояко. Варто контролювати мову, й тоді все буде гаразд.

3. Це залежить від бажання кожної конкретної людини. Я, наприклад, намагаюся брати участь у проектах, метою яких є примирення. Нещодавно опублікував матеріал, присвячений Ользі Соляр, польському етнографу українського походження, котра займається реставрацією в Польщі закинутих українських цвинтарів. Польсько-українські стосунки непрості, це всім відомо. Напруга лишається досі. Мені здається, це надзвичайно важлива справа — зробити внесок у примирення.

Про автора: Віра Дужак, студентка магістерської програми «Журналістика» Могилянської школи журналістики

Фото: Facebook, архів «Детектора медіа»