Вітчизняні ЗМІ, хоча й приділяють певну увагу проблемам внутрішньо переміщених осіб в Україні, не вміють професійно й етично подавати такі теми. Навіть тепер, через два з половиною роки після початку війни на сході, серед журналістів поширена проблема стереотипного, здебільшого негативного, зображення переселенців. Медіа також не вміють критично оцінювати висловлювань лідерів думок та політиків на цю тему, ретранслюючи їх без застережень. Та відповідальність за правильне подання інформації на тему ВПО має лежати й на державі, що має забезпечити дотримання певних норм, які б убезпечили суспільство від розколу.

На цьому акцентували увагу учасники круглого столу «Етика висвітлення журналістами теми ВПО, мігрантів та біженців. Роль ЗМІ у подоланні розколу суспільства», організованому громадською організацію «Детектор медіа».

Як зазначив голова правління ГО «Схід — SOS» Костянтин Реуцький, попри те, що позитивних публікацій на тему ВПО в українському інформаційному просторі чимало, журналісти й досі часто вказують місце реєстрації людей, що скоїли злочин, якщо йдеться про внутрішньо переміщених осіб, хоча перша хвиля мови ворожнечі в країні вже давно минула.

Він також підкреслив, що українські журналісти не вміють критично оцінювати думок чиновників, які дозволяють собі некоректні висловлювання на адресу внутрішньо переміщених осіб та мешканців сходу України в цілому, що є неприпустимим. На думку пана Реуцького, такі публікації негативно впливають на саму спільноту переселенців і заважають українському суспільству рухатися вперед, створюють додаткове напруження в країні.

Матеріалів, що висвітлюють проблеми ВПО, в регіональних ЗМІ вкрай мало — 1–1,5 %. Про це свідчать дані моніторингу, які озвучила директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко. Вона також підкреслила, що навіть у цих нечисельних публікаціях внутрішньо переміщені особи часто постають у не найкращому світлі. А самі переселенці жаліються, що їх завжди зображують як прохачів із протягнутою рукою.

Голова правління ГО «Центр інформації про права людини» Тетяна Печончик акцентувала на тому, що в Україні має бути більше освітніх заходів для журналістів, які би навчили їх правильно висвітлювати теми ВПО, а також тренінгів із питань прав людини. Та додала, що ЗМІ мають приділяти більше уваги тому, яким чином держава дискримінує переселенців.

Перша заступниця міністра інформаційної політики України Еміне Джапарова зауважила, що найдієвіший спосіб руйнувати стереотипи про переселенців — це запровадження соціальних кампаній. Вона розповіла, що міністерство вже напрацювало стратегію інформаційної реінтеграції ВПО.

Також пані Джапарова виокремила основні комунікаційні завдання, що стоять перед державою: інтеграція переселенців до локальних громад і мотивування переміщених осіб самостійно налагоджувати своє життя й не чекати, що за них хтось щось зробить. Необхідно також створити онлайн-платформу, що доступно подавала би інформацію про те, що держава зробила для переселенців. Прикладом вирішення проблеми з висвітленням українськими ЗМІ теми ВПО можуть стати матеріали про успішні історії людей, які подолали труднощі в чужих містах.

Із цією думкою погодився радник міністра з питань тимчасово окупованих територій Юрій Гримчак, який вважає, що успішні історії внутрішньо переміщених осіб спонукатимуть українців об’єднуватися, а не розділятися на своїх і чужих.

Про висвітлення великої хвилі біженців із інших країн до Німеччини та які стратегії обирали тамтешні ЗМІ під час реінтеграції суспільства — розповіли медіаекспертки Джемма Пьорцген та Аннет Ляйтерер. Зокрема, вони зазначили, що німецькі медіа подавали інформацію про першу велику хвилю мігрантів у 2015 році доволі позитивно, та невдовзі стало зрозуміло, що прибуття біженців призвело до певних проблем і викликало побоювання в суспільстві, тож журналісти з самого початку мали висвітлювати тему більш збалансовано. Експертки також розповіли, що нині в Німеччині створено медіаплатформи, на яких біженці можуть висловитися; існують спеціальні програми, що надають людям із журналістською освітою можливість пройти практику в місцевих ЗМІ, щоби потім почати працювати.

Далі — пряма мова учасників круглого столу.

Діана Дуцик, виконавча директорка «Детектора медіа»:

— Протягом кількох останніх років, поки в країні триває війна, українські медіа дуже по-різному висвітлювали проблеми внутрішньо переміщених осіб.

Із самого початку була дуже велика хвиля негативного зображення переселенців в українських медіа, й вона була дещо синхронною з тим, як подавали цю тему російські ЗМІ. І тільки завдяки тому, що й медійна спільнота, і представники громадських організацій озвучували цю тему публічно, вдалося певною мірою переломити ставлення до внутрішньо переміщених осіб. Тепер ми спостерігаємо вже менше стереотипного представлення цієї групи в українських засобах масової інформації.

Хочу звернути увагу на іншу проблему: медіа часто не самі поширюють ці стереотипи, а ретранслюють негативні меседжі лідерів думок і політиків.

Нещодавно Незалежна медійна рада була змушена зробити висновок стосовно тенденційної публікації заступника міністра внутрішніх справ, у якій він фактично покладав усю відповідальність за зростання рівня злочинності в Україні на одну групу — внутрішньо переміщених осіб. Матеріал вийшов друком у впливовому медіа — «Дзеркалі тижня», а далі поширювався іншими ЗМІ, які також дуже стереотипно й некритично підійшли до його цитування.

Важливо говорити про ці проблеми, щоби знизити градус конфліктності в суспільстві, яке й так перебуває у стресовому стані.

Джемма Пьорцген, німецька журналістка й медійна експертка:

— У німецьких ЗМІ було декілька фаз у висвітленні теми біженців. Коли влітку 2015 року до країни прибуло дуже багато мігрантів, медіа подавали цю новину надто позитивно: по телебаченню показували, як люди на вокзалах аплодували біженцям. Це дало таку картинку, ніби вся Німеччина вітає цих людей і радіє, що може їм допомогти. Тепер, коли минуло трохи часу, в нас триває дискусія довкола того, чи правильно ЗМІ висвітлювали ситуацію. Бо вже восени 2015 року стало зрозуміло: є певні проблеми, великою частиною біженців ніхто не займається, людям інколи не вистачає води, харчів.

Потім стався великий злам — у новорічну ніч у Кельні відбувся напад на жінок, і в нас кілька днів про це не було належної інформації. І з цього почалася велика дискусія, яка триває донині. Ми перебуваємо у складному стані балансу: в нас є люди, які побоюються такої кількості біженців, і ті, хто думає, що це шанс допомогти іншим. Суспільство поляризоване. Восени 2017 року в Німеччині відбудуться вибори, й це буде одна з основних тем виборчої кампанії.

Ще варто зазначити, що багато німців не мають особистого досвіду спілкування з біженцями, тому ЗМІ відіграють особливу роль, бо в якомусь сенсі малюють портрет цих людей, особливо для тих громадян, які ніколи не мали контакту з ними.

Але в Німеччині ситуація відрізняється від української — до нас приїхали люди з інших країн, з іншим культурним контекстом, з іншою мовою й навіть іншою релігією. Тому в нас дискусія пов’язана і з ісламом, і з тероризмом. Це велика різниця. У вас усе-таки всі переміщені особи — українці. Але й тут інформація відіграє велику роль, і це не тільки відповідальність ЗМІ, але й міністерств і відомств, які мають доносити правильну інформацію до своїх громадян.

Аннет Ляйтерер, головна редакторка ZAPP — das Medienmagazin, медіажурналу громадського телебачення Norddeutscher Rundfunk (NDR):

— У Німеччині є окремі медіапроекти, в яких біженцям надається слово: наприклад, на радіо є певний формат, де вони можуть висловитися. Також у нас є один журналіст, який говорить арабською мовою, він виходить із біженцями на вулицю й детально розповідає про життя в країні, навіть про правила користування світлофором. Є також програми, що надають журналістам-біженцям можливість пройти практику в медіа, щоби потім почати працювати в ЗМІ. Але щоби залучити їх до якогось проекту, дати можливість працювати, доводиться чекати місяцями, і в цей час мігранти практично нічого не роблять — це теж проблема.

Варто сказати, що в якийсь момент німецькі громадяни почали боятися такого напливу біженців. І наші журналісти намагаються пояснити, що немає чого боятися: Німеччина нині економічно розвивається, має не дуже великий рівень безробіття, ситуація не така вже й погана.

Таким чином постає запитання — хто такі журналісти — люди, які мають виховувати суспільство чи просто надавати інформацію? Чіткої відповіді в мене немає. Я просто хочу нагадати, що журналіст має отримувати інформацію від таких же людей, для яких її подає. І при цьому не слід намагатися першим дати новину, головне — опрацювати її, щоби вона була інформативною і правильною.

Ханно Гундерт, виконавчий директор громадської організації N-Ost (Німеччина):

— Усі ці теми — Україна — Росія, біженці, тероризм тощо — не можна розглядати ізольовано, вони всі пов’язані. Дуже довго ці проблеми висвітлювали традиційні старі ЗМІ, і раптом із розвитком соціальних мереж з’явилися нові медіа, нові канали інформації, блоги тощо. Важливий виклик — інтегрувати ці дві сфери.

У вирішенні проблеми є дуже важливий момент — це культура конструктивно ставитися до власних помилок. Мені здається, в німецьких газетах ця культура вже є, а на телебаченні ще немає. Коли журналісти визнають власні помилки (які завжди будуть) — це не якийсь скандал, це нормально, ми маємо говорити про них більш культурно, цивілізовано, конструктивно.

Еміне Джапарова, перша заступниця Міністра інформаційної політики України:

— Я не можу не погодитися з паном Ханно, який сказав, що ми живемо в постійно змінюваному світі. Коли не лише ЗМІ впливають на інформаційний простір, але є й звичайні люди, лідери думок, бо існує купа соціальних мереж, блогів і різних інструментів донесення часто-густо суб’єктивної думки, і це все відбивається в загальних настроях людей, суспільства.

Дуже правильно сказала пані Джемма, коли проводила аналіз того, що відбувалося в Німеччині, особливо з погляду стосунків між біженцями та місцевим населенням. Така ж історія в нас в Україні — більшість українців не мала особистого контакту із внутрішньо переміщеними особами, як і більшість ЗМІ, що пишуть про ВПО, вони просто ретранслюють негативні інформаційні приводи, бо це більше цікавить комерційні ЗМІ, яких в Україні більшість.

Держава, на щастя, не ставить за мету спробу регулювати інформаційний простір. Таким дієвим механізмом могли би бути соціальні кампанії, які би наблизили переселенців до локальних громад.

Приблизно рік тому наше міністерство розробило концепцію інформаційної реінтеграції переселенців — це такий документ, який фактично дає аналіз усіх досліджень у цьому напрямі й фокусує увагу на головних проблемах. Таких комунікаційних завдань наразі чотири. Маємо зробити так, щоби переселенці інтегрувалися до локальних громад, бо через окупацію, війну на Донбасі, нині близько 30 % населення України зіткнулося з низкою проблем: школи, житло, дитячі садочки, працевлаштування і багато інших побутових питань, у яких відчувається конкуренція. Друге завдання — щоби самі переселенці не жили з радянським спадком і не чекали, доки за них хтось щось зробить, а самі були вмотивовані робити якісь кроки, налагоджувати своє життя. Адже нині ані держава, ані громадянське суспільство не в змозі за них вирішити всі проблеми.

Ми чітко розуміємо, що є великий запит на державну онлайн-платформу, бо рівень довіри до державних ресурсів більший, аніж до громадських. Ми передали свої розробки до міністерства з питань тимчасово окупованих територій і почули від міністра, що наразі триває робота над створенням такої платформи, яка збере всю офіційну інформацію від державних органів влади, муніципальних органів влади і надасть переселенцям зручну для читання інформацію про те, що нині робить держава, які є проблеми, як їх вирішувати.

У нас наразі є мультимедійна платформа іномовлення, до якої входить канал UATV; ми працюємо над запуском кількох проектів про успішні історії, коли переміщені особи знайшли своє життя, себе у складних і некомфортних умовах. Це теж впливає на сприйняття цієї проблеми в Україні.

Юрій Гримчак, радник міністра з питань тимчасово окупованих територій:

— Нині спотворюється ставлення до тих переселенців, які приїжджають у «велику Україну». Неодноразово я особисто стикався з тим, як у соціальних медіа запускалася програма, коли знаходилися одна-дві людини, які розповідали погане про саму Україну, про армію, й потім цей вал розходився по інших користувачах, а далі його починали цитувати засоби масової інформації. І хоча це поодинокі випадки, але їх створює широкий загал, який і формує ставлення до переселенців.

Є також історія — в минулому — не дуже нормального сприйняття так званих донецьких. Велике переміщення, особливо до Києва, відбувалося декількома хвилями, й перші переселенці з Донецька відрізнялися великими грошима, досить хамською поведінкою. Якщо, зокрема, згадати, що за президента-втікача проголосував великий процент людей саме зі сходу, то зрозуміло, яке ставлення було до цих людей. І це величезна проблема.

Мені здається, що спроба показати приклади, коли люди реалізували себе — це найкращий варіант позитивного протистояння всім спробам розділити країну на тих, хто «понаїхали», й усіх інших. Хоча, за великим рахунком, 90 % мешканців Києва «понаїхали», тут майже всі — умовні переселенці, просто вони самі приймали таке рішення.

Треба показувати історії людей, які відкрили підприємства, будують будинки, самі, не спираючись на державу. Бо до нас часто приходять із готовими проектами, як облаштувати своє життя. У них є розуміння майбутнього.

Яна Салахова, спеціалістка з питань протидії расизму та ксенофобії Міжнародної організації з міграції в Україні:

— Важливо зважати, яке медіа поширює таку негативну інформацію про переселенців, яка аудиторія цього ЗМІ, хто його читає. Одна публікація в рейтинговому медіа може нашкодити більше, ніж десяток матеріалів у маленьких регіональних виданнях. В Україні є декілька впливових медіа, які транслюють тему ВПО в негативному контексті.

Ми також потребуємо певної суспільної угоди серед медійників. Я розумію, що правова культура відповідальності за такі речі в нас досить слабка, ми дуже рідко розглядаємо питання мови ворожнечі в контексті свободи слова, важко всі ці речі осягнути.

У багатьох випадках порядок денний формують активісти, громадські організації, які безпосередньо спілкуються з громадами, що потерпають від такого висвітлення, намагаються дати їм слово через заходи, через прес-релізи й допомагають журналістам сформувати певний погляд на це.

Хотілося би, щоб і журналісти запитували себе, з якою метою вони планують знімати певний сюжет. Бо інколи вони йдуть записувати синхрон із наперед сформованою відповіддю, яку хочуть показати в своєму матеріалі. Не орієнтуються на те, що їм кажуть, подають коментар у певній рамці.

Крім того, хотілося би, щоби журналісти більше зверталися до звичайних людей, дізнавалися, що ті думають про ці публікації, тоді ми будемо мати певний зріз. Я за те, щоби голос звичайних людей, зокрема громад, був гучніший. Ми тепер говоримо про децентралізацію, й оце життя разом у громаді могло би дати новий дискурс для медіа, як формувати порядок денний.

Олена Садовнік, координаторка проекту «Голос місцевих ЗМІ»:

— Повернуся до теми переселенців. Останні півтора року наша організація працювала з журналістами над новинними сюжетами про переселенців. Під час підготовки цих сюжетів обов’язковою умовою завжди була наявність коментаря людини, в якої є нові сусіди-переселенці чи колеги-переселенці. Із цих коментарів ми дуже часто чули, що внутрішньо переміщеним особам допомагають усі — ООН, «Червоний хрест», волонтери, а ще й ми. Коли ми запитали, звідки така інформація, вони відповіли, що так по телевізору показують. Тут теж питання балансу, яке порушувала пані Пьорцген: вийшло так, що всі хотіли показати позитив, і його засилля створило хибну картинку на фоні зубожіння населення, погіршення економічної ситуації. Адже телебачення показувало, як переселенцям надають допомогу, ліки, і в простих громадян виникало запитання, хто ж допоможе їм.

Костянтин Реуцький, голова правління ГО «Схід — SOS»:

— Перша найбільша хвиля професійних журналістських публікацій, у яких була мова ворожнечі, давно минула, це було влітку 2014 року, коли явище було ще новим. На щастя, журналісти змогли відрефлексувати цю проблему за допомогою українського суспільства, яке активно долучилося до дискусії, і медіаспільнота взяла себе в руки й повернулася до стандартів.

Подібні публікації нині трапляються нечасто, але я справді погоджуюся з тим, що досі журналісти підкреслюють місце реєстрації людей, які скоїли злочин. Якщо ми задамо в пошуковій системі «переселенець пограбував» чи «переселенець украв», побачимо кілька десятків сторінок, де з незрозумілих причин підкреслюється попереднє місце проживання героїв матеріалів.

Досі українські медіа із задоволенням цитують чиновників і політиків, які дозволяють собі некоректні висловлювання на адресу внутрішньо переміщених осіб і жителів сходу України в цілому. Навіть у виступі Юрія Гримчака нині звучали стереотипи. Риторика більшості чиновників демонструє негативне ставлення до переселенців або тих, хто постраждав у конфлікті, це якась містика. Ми можемо бачити, що навіть колишні громадські активісти (на прикладі Оксани Сироїд), потрапивши до Верховної Ради, перетворюються на людей, що починають говорити штампами й політичними гаслами. Проблема українських медіа в тому, що вони без критичних коментарів цитують такі висловлювання.

Нині вже згадували публікацію заступника міністра внутрішніх справ Вадима Трояна, але чомусь не згадували висловлення самого міністра Арсена Авакова, який у грудні першим заявив, що переселенці є однією з головних причин зростання злочинності. Заяву, яка не базувалася на фактах, процитували чимало провідних медіа, регіональних видань, вона широко розійшлася в інформаційному просторі. Вибачень не було, але осуд суспільства щодо такої риторики надихає.

Із нещодавніх публікацій можна згадати інтерв’ю з Іваном Малковичем, опубліковане у виданні «Обозреватель». Тут без жодних коментарів та альтернативної думки, від першої особи повторюється весь набір стереотипів про переселенців — що вони нахабно поводяться на дорогах, не хочуть говорити державною мовою та приносять культуру, яка руйнує традиційні цінності.

У цілому, такі публікації, звісно, негативно впливають на саму спільноту переселенців і заважають українському суспільству рухатися вперед, бо ця проблема стосується не лише внутрішньо переміщених осіб, але й тих, хто їх приймає. Це створює додаткове напруження в українському суспільстві. Хоча суспільство в цілому негативно реагує на подібні речі.

Позитивних публікацій за ці два з половиною роки теж було доволі багато. Добре, що медіа зважають на історії успіху переселенців. Звісно, не уникнути того, що частина людей заздрить такому успіху, й це залежить не стільки від журналістів і медіа, як від настроїв у суспільстві, яке певний час живе у стресі, дуже гостро реагує на якісь речі; це говорить про те, що на журналістах нині лежить подвійна відповідальність за все, що вони роблять.

Тетяна Печончик, голова правління ГО «Центр інформації про права людини»:

— Мігрантофобія та мова ворожнечі залишаються проблемою в медіадискурсі. Навіть якщо журналіст не є джерелом негативного зображення, він його ретранслює, без критичного коментаря це вже є проблемою. Тимчасом як за кордоном є інші практики, наприклад, Associated Press кілька років тому вже відмовилася від використання словосполучення «нелегальний мігрант», оскільки жодна людина не є нелегальною, в нас досі в медіа можна бачити загрози навали мігрантів, некритичне висвітлення процесів у Європі тощо. І ми бачимо, що медійні організації проводять певні навчання, є дискусія, й це дуже добре. Але очевидно, що ці зусилля потрібні й надалі.

Для мене ЗМІ є відображенням, частиною суспільства, тож через ЗМІ дуже часто транслюються ці стереотипи, які є в суспільстві. Але, з іншого боку, я вірю, що через ЗМІ ці стереотипи й найлегше змінювати.

Нині, щоби орендувати в Києві житло, часто потрібно показати реєстрацію. Ми бачимо, що ці стереотипи існують, але набагато гірше, коли ця дискримінація існує інституційно на рівні державі. Мені здається, ще одна проблема в медіадискурсі — ЗМІ приділяють мало уваги тому, яким чином держава дискримінує переселенців, біженців.

Наприклад, на місцевих виборах 2015 року внутрішньо переміщені особи не змогли голосувати в тих громадах, у яких вони проживають, — це величезна проблема, й медіа не проявили до неї достатнього інтересу.

Або інший приклад: щодо кримчан існує інституційна дискримінація на рівні банківської системи — люди з тамтешньою реєстрацією, які не мають довідки ВПО, не можуть отримувати жодних послуг в українських банках, і правозахисники дуже давно з цим борються, але в медіа ця тема вже не є такою популярною.

Крім того, в нас існує постанова № 1035, яка просто не дає можливості людям із Криму забрати звідти своє майно й перевезти його до України.

В Україні медіа є впливовими; якби вони говорили про це голосніше, ці інституційні проблеми на рівні держави якось би вирішувалися. Дуже важливими є процеси саморегулювання, дуже важливими є освіта й тренінги щодо прав людини.

Світлана Єременко, директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика:

— Наш моніторинг регіональних медіа показав, що проблемам ВПО присвячені всього 1–1,5 % матеріалів. Ба більше, є багато засобів масової інформації, які замовчують цю тему взагалі. Ми маємо такі приклади, як харківська газета «Время» (яка належить олігарху Олександру Фельдману), що зовсім не висвітлює теми війни, переселенців, поранених, загиблих тощо. Наш експерт із Сум Володимир Садівничий розповів: якщо почитати сумські медіа, складається враження, що переселенців там узагалі немає, а якщо і є, то проблем у них точно немає. Житомирський сайт «Житомир today» у своїх матеріалах налаштовував переселенців проти місцевої влади, а владу — проти переселенців, і таким чином заважав налагодженню конструктивного діалогу між владою, громадою і ЗМІ.

Ми часто спостерігаємо, що журналісти порушують кодекс журналістської етики. В Івано-Франківську трапилася неприємна ситуація, коли переселенка вкрала телефон, це зняли на відео, яке розмістили в YouTube, і дуже багато засобів масової інформації передрукували цю інформацію, але жоден із журналістів не поцікавився в поліції, скільки того дня трапилося подібних злочинів і в скількох із них були винні не переселенці.

Волонтери-психологи, з якими ми співпрацюємо, кажуть, що дуже часто журналісти, ЗМІ можуть буквально одним матеріалом знизити весь ефект річної роботи психологів.

Найбільше внутрішньо переміщені особи на наших круглих столах жаліються на те, що їх висвітлюють як прохачів із протягнутою рукою, ніби вони тільки просять і нічого не роблять самі. Насправді це не так. Нашим ЗМІ справді не вистачає позитивних історій переселенців, яких дуже багато. Журналістам треба більш тактовно, толерантно і професійно ставитися до висвітлення проблем переселенців, намагатися бути чутливішими та завжди пам’ятати про кодекс журналістської етики.

Віталій Сизов, аналітик ГО «Донецький інститут інформації»:

— Треба додати, що ситуація з висвітленням життя біженців (називатиму їх так, хоча ми і в одній країні живемо, але в умовах війни) дещо політизована. Тут уже казали, що існують певні стереотипи щодо «донецьких», які голосували за Януковича — й це теж питання деякої політизації. А що поганого в тому, що хтось голосував за Януковича? Це ж не протизаконно. Або чому багата людина не могла переїхати з Донецька до Києва?

Питання переселенців стає заручником внутрішніх політичних ігор. Тобто хтось у Верховній Раді або в Кабміні ділить якісь преференції — дехто за переселенців, дехто проти, і починається не дискурс, а обмін випадами.

Я би ще хотів додати про інцидент із дніпропетровськими патрульними, яких розстріляв колишній працівник МВС. Але представники МВС у першій же новині зазначили «уродженець Росії, мешканець окупованої території розстріляв двох поліцейських», не написавши, що він сам у минулому — співробітник МВС та учасник добровольчого батальйону. Таке враження, що це якась свідома лінія певних політичних сил на таку ескалацію.

І останній фактор щодо громадських організацій. У Донецькій області деякі з них не зовсім розуміють, що таке патріотизм. У прифронтовій зоні, у звільнених містах низка ГО має якусь дивну позицію, що в них територія не окупована, бо вони більші патріоти, ніж ті люди, які живуть за лінією розмежування. Якісь люди починають вигадувати конструкції про приазовську ідентичність, слобожанську тощо. Виходить, що поляризоване українське суспільство ще більше розділяється.

Частина нашого населення живе у внутрішній міграції, вона не представлена в ЗМІ, не бачить себе, але вона є. Ми ігноруємо проблеми, й це може відбитися, зокрема, на наступних виборах.

Марина Безкоровайна, координаторка проектів ОБСЄ:

— Ми провели кілька фокус-групових досліджень разом із «Детектором медіа» щодо того, чому журналісти пишуть про конфлікт саме так, як вони пишуть, намагалися зрозуміти їхні внутрішні мотиви.

Опитані стверджували, що, на відміну від політичних тем, вони не відчувають редакційного тиску, коли пишуть про конфлікт, і дуже часто конотація, тематика цього висвітлення залишена на розгляд і узгодження самого журналіста. Тобто він сам вирішує, що писати, як писати й чи писати взагалі.

Наступною тезою було те, що учасникам дослідження важко орієнтуватися на традиційні журналістські стандарти в умовах сучасного українського інформаційного ландшафту, коли немає інституціолізованих практик, як писати про конфлікт і про ті групи, що потерпають від нього, якщо ми говоримо про внутрішньо переміщених осіб. Фактично в нас відсутня чітко артикульована державна політика, спрямована на вирішення проблем цих соціальних груп.

Щоби це вирішити, маємо посилити освітню базу, нам потрібні тренінги про гуманітарне право, теорію конфлікту тощо.

Також дається взнаки відсутність фактичних платформ, де можна було би професійно обговорювати теми — що писати, як писати, для чого писати. Бо в нашому випадку це вилилося в емоційно забарвлені конфлікти, розборки в соціальних мережах, значне посилення розколу в медіасуспільстві та негатив щодо групи переміщених осіб.

Круглий стіл було проведено громадською організацією «Детектор медіа» в партнерстві з громадською організацією N-OST (Німеччина) за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

Модерував круглий стіл програмний директор ГО «Детектор медіа» Роман Шутов.

Фото — Павло Шевчук