Бої під Авдіївкою. Блокада окупованих територій. Ці події наші ЗМІ розглядають окремо — кожну саму по собі. Але з'являється щодалі сильніше враження, що вони не лише взаємозумовлені, але й нероздільні, нерозривні.

Під час загострення під Авдіївкою ЗМІ публікували чимало міркувань: навіщо, яка мета? Прийнятного висновку, який пояснював би сенс ворожого наступу, так і не було знайдено. Отут і варто звернути увагу на блокування торговельних шляхів між «великою Україною» та окупованими територіями. Якби не наступ під Авдіївкою, якби блокада почалася просто так — вона, ймовірно, мала би менший суспільний резонанс. Та й мотивації їй бракувало би. А так маємо й бездоганну мотивацію, й гарантовану підтримку з боку значної частини суспільства — й дуже добре, коли не більшості суспільства. Якби не Авдіївка, нічого цього й близько не було би.

От тільки дедалі сильнішою стає підозра: і ворожий наступ під Авдіївкою, й блокада — це два аспекти однієї й тієї самої спецоперації, розробленої десь на північний схід від України, до якої залучено, з одного боку, прямих агентів, а з іншого — щирих і прекраснодушних, але обмежених і недалекоглядних людей.

Не варто забувати: Росія веде проти нас гібридну війну, в якій інформаційна складова є не просто дуже важливою — інформаційна та суто воєнна складові є тісно переплетеними між собою, переплетеними до нерозривності. Не варто забувати про основний фах російського керманича.

Уважно почитаймо моніторинг «Вони піарилися на Авдіївці». Вчитаймося в синхрони представників «Опозиційного блоку» та викладення їхніх слів. Борис Колесников: «...Ускорить процесс выполнения соглашений, игнорирование которых привело к обострению на Донбассе и новым жертвам». Юрій Бойко: «Гибель мирных жителей и военных стала трагическим, но прогнозируемым итогом недостаточного выполнения Минских соглашений». Він же: «Якщо політичний процес не рухається, якщо не йде завершення остаточно конфлікта, то рано чи пізно, він знову вибухне». Олександр Вілкул: «Но самое главное, послушайте, что говорят люди. А люди говорят, что политики, которые зарабатывают на этой войне, должны наконец-то одуматься и начать думать о народе».

Вчиталися? А тепер скажіть: хто, на думку Колесникова, «ігнорує процес виконання угод»? Хто, на думку Бойка, «недостатньо виконує Мінські угоди»? З чиєї вини, на його ж думку, «не рухається політичний процес»? І головне: хто «заробляє на цій війні»? Сам того не бажаючи, Вілкул дав відповідь: на його думку, «заробляють на війні» ті, хто мав би «почати думати про народ». Навряд чи «про народ» в Авдіївці мали би думати Путін, а чи Захарченко, а чи Плотницький — зовсім не їх Вілкул мав на увазі.

Звернімо особливу увагу: у висловлюваннях представників «Опоблоку» жодного разу не трапляється ключових слів — «Росія» та «російські». А отже, значна частина аудиторії має дійти висновку: це українські політики «заробляють на війні», вони й лише вони, більше немає кому. Й опоблоківці чудово розуміють, що їхні слова буде сприйнято саме так.

А що то, до речі, за «політичний процес», який має «рухатися»? Головне політичне зобов'язання української сторони — проведення виборів на окупованих територіях. От тільки за нинішніх обставин проведення виборів могло би означати одне-єдине: Україна мала би визнати результати виборів, проведених режимами Захарченка та Плотницького за їхніми, цих режимів, правилами. А подібних зобов'язань Україна й близько на себе не брала.

Але навіщо це «Опоблоку»? Невже опоблоківці не розуміють, що про жодні вибори за нинішніх умов і мови бути не може — коли навіть російські блогери пишуть, що в «народних республіках» за будь-що й без жодних церемоній можна потрапити «на підвал»? Невже вони розраховують, що виграють ті вибори? Та якби бодай один представник «Опоблоку» виграв псевдовибори на окупованих територіях, це одразу засвідчило би: «Опоблок» діяв за згодою (або за змовою — як вам миліше) з окупаційними режимами. Тож виходить, що «Опоблок» виступає за те, що, з одного боку, суперечить Мінським угодам, а з іншого — не обіцяє йому ніякої вигоди. І знову: який у цьому сенс?

Але за руку представників «Опозиційного блоку» не схопиш і на слові не спіймаєш: ані імен капосних «політиків, що заробляють» вони не називають, ані деталей «політичного процесу» не уточнюють. І на будь-які закиди завжди можуть відповісти: «Та ми ж зовсім не це мали на увазі!»

Аж тут надходять і конкретизація, й деталізація, тільки зовсім з іншого боку — з боку блокувальників. Вони вже за обтічними фразами не ховаються. Й борються вони не з Путіним і не з маріонетковими окупаційними режимами — вони теж борються (який випадковий збіг!) з українськими політиками, які «заробляють на цій війні». З українською владою, якщо конкретно. І цього не приховують. До речі, зважаючи на участь у блокаді народного депутата Семена Семенченка, дуже хотілося би почути думку про блокаду від голови «Самопомочі». Від Андрія Садового.

А українському суспільству почали практично прямим текстом утовкмачувати, причому в унісон із двох протилежних і, здавалося б, непримиренних таборів: це українська влада винна в тому, що точиться війна; це українська влада, а зовсім ніяка не Росія, винна у війні; не хочете нових авдіївок — покінчіть із українською владою; покінчите з цією владою — й одразу ж запанує мир. Інформація стала гранично відвертою — що від «Опоблоку», що від блокувальників. І розуміти цю інформацію якось інакше не виходить.

Владі в цьому сценарії відведено свою роль — адже, критикуючи блокаду, Володимир Гройсман та інші офіційні особи виглядають так, ніби підтверджують висунуті звинувачення в «зароблянні на війні». Ніби розписуються в тому «зароблянні».

Ба більше: адже це влада, а не блокувальники, запровадила режим надзвичайного стану в енергетиці. Це влада, а не блокувальники, обіцяє віялові відключення електроенергії. То кого звинувачуватимуть чимало з-поміж пересічних українців — владу чи блокувальників, які «роблять святу справу»? Адже пересічного українця таки важко переконати в тому, що торгівля з окупованими територіями (терористичними режимами) має бути, що без неї ніяк — тим паче що всі майже три роки цю тему просто делікатно обходили, ніби її й не існує зовсім. От він, зайвий (і винятково небезпечний) приклад: по-страусячому ховати голову в пісок, робити винятки й пробіли в інформуванні суспільства, тим паче під час війни, є категорично неприпустимим — бо зрештою вибухне, й так вибухне, що мало не буде. Бо, делікатно замовчуючи важливу інформацію, влада й суспільство стають дуже вразливими для чужих маніпуляцій.

І ще більше: факти заробляння на війні існують! Представники влади заробляють чи не лише вони? Представники яких рівнів влади? Це вже не має значення. Але це теж надто довго було фігурою замовчування, про це лише переказували у приватних розмовах. Не висловлюючи свого ставлення до цього, влада загнала себе в ситуацію цугцвангу: тепер хоч би як вона повелася, а все буде на гірше для неї; вона має виявити просто тобі геніальну креативність, щоби вийти з цієї ситуації без втрат — і втрат уже не для неї самої, а для України.

Бо ситуація є дуже тривожною. Можливо, такою тривожною вона не бувала ніколи від 2014 року. Інформаційна війна перейшла до нової стадії — українців почали прямими меседжами переконувати в тому, що це українська влада, а зовсім не Росія, веде війну заради своїх корисливих інтересів. Ґрунт для того підготовлено ретельно: українці переконані в тотальній корумпованості своєї влади. От вона, магічна сила ЗМІ: всі українці пам'ятають про «панамську аферу» Президента, але дуже мало хто вже пригадає, що фактів корупції в тій «афері» не було виявлено.

Подальші сценарії теж не є секретом, вони чудово логічно вимальовуються. На думку авторів цих сценаріїв, в Україні до влади мають прийти або прихильники капітуляції (умовний «Опоблок»), або прихильники суто воєнного розв'язання проблеми Криму й Донбасу (умовні блокувальники) — з подальшим переростанням ситуації в повномасштабну війну, коли вже більшість українців вважатимуть: та хай хоч би хто й хоч би що, хай хоч Путін лисий — аби лише війна припинилася. Усі ці сценарії є надто жахливими, й усі вони означають втрату України.

Фото: InfoResist