Результати соціологічного дослідження «Вплив російської пропаганди на суспільну думку в Україні», яке провів КМІС на замовлення ГО «Детектор медіа» , викликали бурхливу дискусію. Палітра емоцій в процесі обговорення коливалася від схвалення і захоплення до звинувачень у маніпуляціях.

Для мене особисто це було передбачувано. Не критикують тільки того, хто нічого не робить.

Насправді результати цього дослідження не залишають  байдужим, бо вони, м’яко кажучи, не дуже приємні з різних точок зору. Але перш ніж висловити свої суб’єктивні оцінки, кілька слів про саме дослідження.

Навіщо це дослідження і яка його історія?

У 2014-му році українські громадяни опинилася під шквалом російської пропаганди. Наша організація робила моніторинг російських медіа, на початку ми відстежували їх майже в щоденному режимі. Українські медіаспільнота, політики і активні громадяни переживали певний шок від лавини фейкової інформації та маніпуляцій, яка була супровідним фоном для військової агресії Росії.

Медіаексперти, політики й політологи говорили про вплив російської пропаганди на населення, і з початком драматичних подій на Сході – про зміну поведінки окремих груп населення в реальному житті   під впливом інформаційних маніпуляцій. Проте не було досліджень, які могли б показати кореляцію між поведінкою людей та нав’язаним російськими ЗМІ агресивним дискурсом з його маніпулятивними меседжами. Саме тоді ми вирішили спробувати провести соціологічне дослідження і подивитися на сприйняття громадянами України цих меседжів. І перше дослідження по впливу російської пропаганди на населення України було проведене на початку 2015 року – у лютому (результати у звіті – тут).

Оскільки ніколи не уникала відповідальності, то можу сказати, що питання для анкети розробляли двоє експертів нашої організації (тоді ще ГО «Телекритика»): Діана Дуцик та Роман Шутов. Опитування було багатокомпонентним і включало інші питання щодо медіа, оскільки ми вважали, що потрібно розуміти у тому числі й контекст: якби ми запитували у респондентів лише про оцінку тих чи інших меседжів, і не запитували про канали споживання інформації та довіру до них, ми б отримали неповну картину. Запропоновані нами питання для омнібусу були відкориговані соціологами КМІСу.

Тепер про те, довкола розгорілася суперечка, - про меседжі. Я вже зазначала, що ми моніторили постійно російські ЗМІ, а тому володіли масивом інформації, який дозволяв нам структурувати цей пропагандистський російських дискурс, розклавши його у даному випадку на меседжі. Власне  в опитувальник-2015 були включені домінуючі в той період поширені меседжі, як російські пропагандистські, так і ті, що поширювалися в українському медійному просторі і які умовно можна назвати «контрмеседжами».

Чому ми вирішили провести другу хвилю опитування у грудні 2016 року і які у нас були обмеження? Активне безпосереднє спілкування з громадянами в регіонах в рамках різних проектів, які здійснює наша організація, а також проблеми, які залишилися не вирішеними з доступом до українських каналів інформації в деяких регіонах, у першу чергу на Сході та Півдні, дозволяли нам припускати, що вплив російської пропаганди зберігається, а громадяни мають дуже суперечливі уявлення щодо подій в країні, незважаючи на те, що російська військова агресія триває майже три роки. Відтак, ми вирішили повторити дослідження, проведене у 2015 році. Але оскільки цього разу ми були більше обмежені у фінансуванні, ми скоротили анкету. Також була відкоригована частина, яка стосувалася сприйняття меседжів, оскільки все-таки нові політичні умови породжували новий дискурс. І дослідження і було проведено у тому вигляді, в якому його вже всі могли побачити.

Тим не менше, хочу сказати, що дискусія довкола результатів спонукатиме нас у майбутньому ретельніше ставитися до слів та формулювань – перш за все щодо представлення результатів дослідження.

Як проводилось?

Це соціологічне дослідження проводилося Київським міжнародним інститутом соціології з 28 листопада по 16 грудня 2016 року. Польовий етап тривав з 3 по 12 грудня 2016 року. Опитування проводилося в 110 населених пунктах (PSU) у всіх областях України, окрім автономної республіки Крим. У Донецькій і Луганській областях опитування проводилися тільки на територіях, що контролюється Україною. В результаті польового етапу було зібрано 2040 анкет.

Мої суб’єктивні оцінки та інтерпретації результатів, які не є офіційною позицією ГО «Детектор медіа»

На початку я вже зазначила, що результати дослідження неприємні для багатьох, зокрема для влади, медіа і тієї частини громадського сектору, яка працює з такими темами. Чому? А тому що динаміка змін у суспільній свідомості майже відсутня, суспільство як було розділене майже навпіл щодо базових політичних питань, так і залишається таким. І це при тому, що доступ до російських телеканалів в Україні обмежений сьогодні (у 2015, коли проводилось перше опитування, такий доступ був необмеженим). Це означає, що всі недопрацьовують.

Для мене в цьому дослідженні було кілька маркерів, на які звернула увагу.

Перший - це те, що майже удвічі зросла кількість громадян, які черпають інформацію про стан справ в країні від родичів, сусідів, знайомих: у 2015 році таких було 24%, у 2016 – вже 47,7%.  Коли ми говоримо про інформацію про війну на Сході, то українським телеканалам теж стали менше довіряти як джерелу інформації про ці події (2015 – 50%, 2016 – 40,4%),  хоча вони й залишаються лідером, натомість трохи більше стали довіряти родичам, друзям, сусідам (2015 - 15%, 2016 – 18,8%).

Це, на мою думку, свідчить про кризу довіри загалом – і до медіа, і до влади, і до будь-яких офіційних інституцій.

Другий – цілком можливо, що через обмеження доступу до російських каналів у кабелі, зросла кількість тих, хто приймає ці канали через супутник (2015 – 42%, 2016 – 78,7%). Це ще раз підтверджує, що лише заборонами не можна добитися сталого ефекту. Потрібно конкурувати якісним контентом. Потрібен український інформаційний продукт (у тому числі й російською мовою), який буде настільки привабливим та інформативним, що не виникатиме потреби шукати можливості приймати російські телеканали.

Третій,  дуже суперечливий. Спочатку цифри: 9% респондентів одночасно готові підтримати й тезу, що в 2014 році відбувся збройний переворот, й тезу про народну революцію. 22,3% респондентів одночасно підтримали тезу  про відповідальність за зрив Мінського процесу і Росії, і України. 44,8% респондентів одночасно  підтримали меседжі, що війна триває через зацікавленість українських уряду й олігархів, й через те, що Росія не виводить війська з Донбасу і підтримує «ЛНР» та «ДНР». Отже, одній й ті ж респонденти погоджуються з взаємовиключними твердженнями.

Така ситуація, на мою думку, обумовлена кількома речами. По-перше, какофонія в  українському медіапросторі,  різні медіа подають різну картину світу, відсутній єдиний порядок денний, що, звичайно, характерно для демократій. Проте, можливо, під час війни державою та ЗМІ  мають  бути вироблені загальні правила щодо висвітлення якихось БАЗОВИХ речей? Медіа, принаймні великі холдинги, мали б взяти на себе добровільні зобов’язання, які, зрештою, можна прозоро проговорити.

По-друге, загалом  інформаційний простір переповнений інформаційним сміттям, в якому важко відкопати правду навіть досвідченим експертам, не те що звичайним громадянам. І це теж проблема, характерна для всього світу: в гонитві за рейтингами медіа все більше прагнуть не стільки інформувати, скільки впливати на емоції. Але це дуже небезпечно у кризові часи, й, можливо, й тут треба  медійникам, представникам громадянського суспільства виробити консенсус щодо редакційної політики принаймні великих ЗМІ, перш за все телеканалів, під час війни.

По-третє, відсутня єдина державна інформаційна політика, акцент у якій має бути не на обмеження медіа, а на злагоджену комунікацію представників різних  органів влади (але ж у нас постійна підготовка до виборів... і вічна конкуренція за увагу електорату, навіть в період війни…).

Ми свідомі того, що це дослідження не відповідає на питання: ЧОМУ громадяни саме так думають. Але це певна відправна точка – і для роботи над помилками (і медіа, і влади, і громадського сектору), і для інших досліджень.

Фото: thedailybeast.com