Зокрема, пан Юраш вважає, що вітчизняні ЗМІ хоча й приділяють певну увагу проблемам релігії та нацменшин, однак неякісно їх висвітлюють. Також він каже, що серед журналістів поширена проблема стереотипного зображення представників деяких національних меншин та релігійних конфесій, що проживають в Україні, використання в цьому контексті штампів.

— Пане Андрію, які досягнення департаменту за 2016 рік ви вважаєте ключовими?

— Протягом минулого року ми вийшли на новий рівень співпраці з міжнародними організаціями. Наразі в нас є напрацьовані схеми комунікацій і проведення спільних заходів із багатьма з них. Ми кілька разів були присутні на засіданні Третього комітету з прав людини у Відні. Брали участь у традиційних зустрічах щодо прав людини у Варшаві, де були головними доповідачами з питань забезпечення прав національних меншин, релігійної толерантності, прав ромів тощо.

Саме минулого року було завершено, представлено та захищено в Комітеті з прав людини ООН у Женеві національну доповідь, яку ми готували кілька років і яка є підсумком великої роботи багатьох відомств. І навіть незалежні експерти, які спочатку збиралися нас критикувати (бо, звісно, нічого ідеально не буває), побачивши високу оцінку міжнародних експертів, змінили свою риторику й визнали, що відбувся значний прогрес не лише у формі звітування, але й у наповненні. Звісно, нам ще є куди рухатися, але навіть досконалі в плані демократії країни (як-от Великобританія) отримали більшу кількість зауважень, ніж Україна.

До досягнень департаменту я би відніс також дуже активне функціонування Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій. Це відновлена наприкінці 2014 року структура, якої майже п’ять років до цього часу не існувало. Провели вже більше десяти засідань, і найголовнішим вважаю те, що за допомогою експертів ми виходимо на напрацювання навіть законодавчих ініціатив — уже вийшли до Верховної Ради з двома проектами, які, на наш погляд, ліквідують прогалини в законодавстві щодо забезпечення свободи совісті там, де є певні питання, де можуть виникати різночитання у трактуванні окремих положень закону.

Також ми налагодили співпрацю з Європейським центром із питань меншин. Провели два заходи в минулому році й плануємо кілька заходів на цей рік. Маємо дуже плідну співпрацю зі спеціальними програмами ОБСЄ, зокрема, з питань ромів і синтів, провели кілька семінарів і круглих столів, і з питань людського виміру, які опікувалися великою програмою, пов'язаною із забезпеченням безпеки релігійних громад та громад, що мають свої переконання.

Щодо організаційного процесу, то найважливішим досягненням минулого року були інституційне вдосконалення й розбудова департаменту. Якщо ще два роки тому ми мали чотири відділи й один сектор, то нині маємо шість повноцінних рівноправних відділів. І це при тому, що питання мовної політики (одне з базових, яким займався наш департамент) було від нас логічно перенесено до іншого підрозділу, що має сконцентруватися на питаннях реалізації мовної політики держави. А ми отримали можливість за допомогою вивільнених кадрових ресурсів акцентувати увагу на питаннях релігії та етнополітики.

— Чи належну увагу, на вашу думку, українські ЗМІ приділяють проблемам нацменшин та релігії? І чи професійно вони цю тему висвітлюють?

— З одного боку, говорять багато, а з іншого — ніколи не говорять достатньо. Я вважаю, що в Україні немає жодної професійної програми (телевізійної, радійної), яка би об'єктивно та системно висвітлювала релігійну проблематику. Є конфесійні програми, але дуже часто вони беруть до уваги суто власну аудиторію, не подають усього масиву інформації, не відповідають на запити вірян у цілому, й це природно, бо це нішеві медіаресурси, спрямовані на конкретний контингент людей. Тому треба думати, шукати варіанти, як висвітлювати системніше, оперативніше, не час від часу, не лише за певної катастрофічної, трагічної чи конфліктної ситуацій, а на регулярних засадах. Звісно, є кілька хороших фахівців у цій темі, але цього все одно недостатньо.

Із професійністю висвітлення буває по-різному. Я не можу сказати, що ця тема в нас узагалі якось упосліджена. Та, на превеликий жаль, трапляється так, що деякі упереджені громадські організації відстоюють певну позицію та інколи навіть моделюють якісь процеси, проблеми.

Іще я би зазначив, що наші журналісти, можливо, дещо упереджено ставляться, наприклад, до ромської тематики. І тут я бачу проблему, бо дуже часто домінують усталені схеми, уявлення про ромську спільноту. Не хочу навіть повторювати тих штампів, які з нею пов'язують. Я думаю, треба відходити від таких уявлень і дивитися системніше на подібні питання. Якщо в 2014–2015 роках ми мали великий сплеск негативних висловлювань і взаємних звинувачень у сфері етнополітики, то тепер, завдяки певній стабілізації ситуації в державі, цей негативізм зменшився — у стосунках, у полеміці, в заявах, у риториці минулого року це спостерігалося. Натомість, на превеликий жаль, ми маємо величезний сплеск негативізму й відповідної лексики та риторики у стосунках між релігійними організаціями. І це, на наш погляд, дуже драматична ситуація. Це питання розглядалося на нашій експертній раді, ми навіть зверталися з відповідними листами до релігійних організацій, до їхнього керівництва, з проханням усунути будь-які неадекватні, емоційно забарвлені визначення, звертання, оцінки.

Наша мета, як і мета державної політики в цілому, — гармонізація стосунків на всіх рівнях. І оскільки нині актуальне церковне питання, окремі проблеми цієї сфери входять до порядку денного як базові, і зрозуміло, що є прихильники та опоненти певних позицій. Потрібно, щоб обидві сторони шукали форми комунікації задля зближення, а не поглиблення тих ліній, що розділяють.

— Чи вважаєте ви гострою проблему мовної ворожнечі в нашому суспільстві? Чи якісно її висвітлюють ЗМІ? Чи потрібно робити щось для подолання цієї проблеми?

— Дуже складне й багатовимірне питання, і я би не відповів на нього однозначно.

За оцінками міжнародних експертів, зокрема — Центру ненависті, що базується в Парижі, Україна є державою з одним із найнижчих показників антисемітизму. Так, у нас бувають випадки, але їх зафіксовано протягом року кілька десятків, тимчасом як у тій же Франції такі випадки вимірюються сотнями, причому це не просто хуліганські, ксенофобські надписи, як в Україні, а напади, образи. Тож усе відносно.

Отже, з одного боку, ми не повинні заспокоїтися, бо маємо певний рівень толерантності в суспільстві, а з іншого боку — можемо констатувати, що традиційна для України атмосфера взаємоповаги, що формувалася століттями, дається взнаки й тепер. Не без відхилень, але вибачте, не буває такої системи, яка би не давала збоїв, не буває такої гармонії, яка би не мала антипроявів. Боротися треба, але це, на наш погляд, має бути консолідована позиція багатьох державних структур, які опікуються цим питанням. І, звісно, зі свого боку в тих сегментах, де ми бачимо свою роль у гармонізаціїї стосунків між етнічними групами чи релігійними спільнотами, докладаємо максимальних зусиль.

Ми засновуємо ще Раду етнополітики, й цей аспект формування атмосфери толерантності, унеможливлення будь-яких форм і проявів агресії між етнічними чи релігійними групами буде домінантним. Але як глобальне питання, як універсальну проблему, звісно, не можемо вирішити, і це важливе завдання для Міністерства юстиції, яке є головним, бо воно формує законодавчу базу в цій царині, повноваження та можливості контролю, створює певні механізми, які би унеможливлювали будь-які тенденції щодо поглиблення конфліктів чи негативних явищ.

Ідея всіх наших семінарів, зустрічей, круглих столів, нарад, які ми проводили — внутрішніх чи у співпраці з міжнародними організаціями (а впродовж двох останніх років ми провели вісім зустрічей із обласними керівниками, які відповідають за питання міжрелігійної й міжетнічної взаємодії) — саме в тому, щоб опікуватися цим аспектом, надавати консультації. Коли в Лощинівці стався прикрий випадок, пов’язаний із переслідуванням на основі недослідженого до кінця кримінального випадку однієї ромської спільноти, ми надіслали два запити до Одеської адміністрації. Після цього, вивчивши ситуацію, ми зробили відповідні запити до всіх обласних державних адміністрацій із проханням провести відповідні наради, зібрати представників усіх місцевих регіонів, районів у кожній області, щоби пояснити й запрограмувати відповідну толерантну модель співпраці.

— Чи варто запроваджувати якісь санкції щодо журналістів, котрі в своїх публікаціях використовують мову ворожнечі?

— Питання санкцій — юридичне, і я не готовий це коментувати. На мій погляд, санкції застосовувати треба щодо тих, хто свідомо порушує певні стандарти етики, поширює дезінформацію, але не можу сказати, що в мене є конкретні пропозиції щодо цього.

Наприклад, існує Спілка православних журналістів — організація, яка системно займається дезінформацією, фальсифікацією, очорненням, працює за принципами російської пропаганди. На щастя, це не дуже поширений медіаресурс, але він є показовим прикладом абсолютно свідомої брехні та маніпуляції. Це не медійна, а ідеологічна робота для певного замовника, координована й фінансована з-за кордону. На мій погляд, ці люди, які вже кілька років займаються перекручуванням фактів, дезінформуванням суспільства, продукуванням медіапродукції, що не відповідає дійсності, повинні нести покарання. Толерантність — це не свобода ображати й не свобода повідомляти надумані, брехливі факти.

До речі, в Німеччині є закон, який карає за перекручення фактів про Голокост. Там діє законодавство, яке передбачає кримінальну відповідальність за поширення неправдивої інформації або тієї, що ображає честь і гідність або інші почуття людей: релігійні, етнічні тощо. На превеликий жаль, у нас суди цим не займаються, вони вважають, що це не їхня сфера. Можливо, і правоохоронні органи мало звертають уваги. Мені здається, це проблема не стільки журналістів як професіоналів, скільки структур і організації, які за мету своєї діяльності ставлять продукування не новин, а ідеології, що, в свою чергу, передбачає не дотримання норм неупередженої журналістської етики, а роботу заради певної кінцевої мети. Так виникає і брехня, й мова ворожнечі.

— Можливо, варто на законодавчому рівні внести зміни, щоби якось урегулювати ці відносини?

— У нас є певне законодавство, але маємо думати про посилення відповідальності. У рамках обговорення доповіді щодо ліквідації всіх форм расової дискримінації йшлося про те, що будь-яке законодавство (навіть найбільш визнане в Європі) може мати уточнювальні моменти. На мій погляд, законодавство завжди можна вдосконалювати.

— Яку роль православні церкви в Україні відіграють у суспільному дискурсі на предмет війни між Україною та Росією?

— На превеликий жаль, Українська православна церква, що перебуває в єдності з Московським патріархатом, була дуже активно заангажована однією зі сторін цього конфлікту. Відверто кажучи, глава цієї церкви Патріарх Московський Кирило був одним із ідеологів, які цю війну насправді й породили. Він, особливо на початках, узагалі намагався війні на сході України надати сакральне значення, обґрунтувати, показати, що це ледь не священна боротьба однієї частини релігійного сегменту проти іншого, а не політичні зазіхання, імперські амбіції певної держави щодо сусідніх країн.

Нещодавно ми підготували заяву, в якій згадуємо три приклади, що вражають. Насправді хочемо зробити таблицю й можемо згадати сотні випадків. Наприклад, восени минулого року секретар Кримської єпархії Української православної церкви Олександр Якушечкін, виступаючи в Сімферополі, у присутності правлячого архієрея Митрополита Кримського і Сімферопольського Лазаря запропонував абсолютну апологію «русского міра». Він сказав, що «нарешті ми повернулися додому», тобто до Росії, «нарешті будемо позбавлені потреби вивчати ті фашистські ідеологеми, які намагалися нав'язати з Києва, нарешті ви вільні». І з боку Митрополита Лазаря, правлячого архієрея, члена синоду УПЦ, не було жодних застережень ані під час засідання, ані потім, тобто він був солідарний.

Інший приклад: у листопаді минулого року правлячий архієрей Митрополит Луганський Митрофан був присутній разом із представниками так званої ЛНР на освяченні місця, де постануть пам'ятники Олександру Невському. Відомо, що Невський є символом військової слави, могутності й перемоги Росії. Освячуючи ці місця на території Луганщини, він освячував умовні кордони «русского міра», і сказав, що «русский мір» — та свідомість, ідеологія, яка всіх нас надихає, відверто зізнався в прихильності. На цій церемонії, що не викликала в нього ніяких заперечень, був присутній ще й псевдообраний президент так званої ЛНР Плотницький і керівники кількох організацій, що займаються військовим вишколом бойовиків.

14 січня митрополит Феодосійський і Керченський Української православної церкви Платон Удовенко освятив комплекси протиракетних установок, які було привезено з Росії до Криму, їхня зона ураження (до чотирьохсот кілометрів) вражає, тобто ледь не до Києва вони можуть досягати. І він освячував ці ракетні комплекси, спрямовані проти нашої держави.

Я вам називав конкретні випадки, де з боку керівництва Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом жодних принципових заперечень не було.

Ми написали півтора десятка листів із цього приводу, і щоразу отримували де-факто відписки, що всі ці випадки мали місце без їхнього відома, вони нічого не благословляли й не несуть за це відповідальності. Але це — священнослужителі конкретної церкви, вони де-факто ідеологічно готують населення цих непідконтрольних на певний період територій України до збройного протистояння законній українській владі.

— Ці приклади, які ви наводите, департамент моніторить системно?

— У нас немає спеціальної моніторингової служби, але ми намагаємося робити все, що можемо, будемо й далі відстежувати такі випадки. Я назвав факти, документально підтверджені медіа, і це не є секретом. Після кожного такого кричущого та разючого випадку ми намагаємося сигналізувати, переконати церковне керівництво дати відповідь, пояснити лінію поведінки свого духовенства.

— Чи характерне використання мови ворожнечі для офіційних заяв та, можливо, преси? Які релігійні конфесії в Україні, на вашу думку, прогресивні в цьому плані?

— Я в жодному випадку не виправдовую використання мови ворожнечі, але можу пояснити, чому вона є розвиненою у стосунках, у риториці в офіційних заявах і виступах багатьох церковних діячів. Через військові дії наше суспільство досить радикалізувалося, воно наразі значно більше рішучо ставить ті питання, які на порядку денному стояли вже не одне десятиріччя, але не знаходили вирішення. Зокрема, базовою проблемою в релігійному середовищі є питання помісної церкви, визнання творення канонічної автокефальної церкви, яка би об'єднала все києвоцентричне православ'я в Україні. Звісно, Московський патріархат і його найбільші прихильники в Україні категорично цьому суперечать. Соціологічні дані «Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова» й багатьох інших вказують, що та ідеологія, яку попередньо сповідували прихильники єдності з Московським патріархатом, прогоріла: лише 9 % населення України її підтримують, абсолютна більшість узагалі не зважає на неї, дуже високий відсоток тих, хто взагалі вважає Українську православну церкву в єдності з Московським патріархатом ворожою до України. Тобто, ті ідеологеми, які пропонувала ця структура протягом останніх 20–25 років, відкинуто суспільством. Але безпорадність у цій ситуації породжує бурхливу реакцію, гострі заяви, намагання показати себе не в контексті універсальних магістральних процесів, а як упосліджену певними структурами та напрямами ідею, і звідси — свідоме провокування. Замість адекватно відповідати на виклики суспільства, намагатися знайти моделі, що поєднують, відбувається культивування власної винятковості, ще більше нагнітання з метою зберегти певний контингент прихильників, цементувати їхні переконання образом ворога, а для нього можна використовувати будь-які термінологічні та лексичні засоби. І ця тенденція пояснює, чому з боку великої частини духовенства (я би навіть сказав, офіційних речників Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом) посилилося використання цієї риторики.

Фото — Олексій Темченко