Питання надання безвізового режиму в'їзду до країн Шенгенської угоди українцям наразі рухається. ЗМІ також постійно обговорюють цю тему. Але чи можна з їхніх публікацій скласти адекватну картину про причини загальмування процесу й перспективи його завершення?

Насправді питання надання (ненадання, затягування з наданням) громадянам України права безвізового в'їзду до країн Шенгенської угоди має кілька аспектів. Які й наші владоможці в публічних виступах, і ЗМІ мали би чітко артикулювати. Виходить це далеко не завжди, на деяких аспектах ЗМІ не роблять наголосу й, до того ж, найчастіше в одному матеріалі розглядають якийсь один із них, абстрагуючись від усіх решти.

Отже, аспект перший — йому було присвячено чимало медіаматеріалів, він залишається мало не основним, найбільш акцентованим: Європа перед нами завинила. І це так: від самого 2014 року російська пропаганда запевняла, мовляв, Україна Євросоюзові не потрібна (чи то пак потрібна лише як таран проти Росії), ЄС ніколи не надасть українцям безвізового в'їзду, а асоціація України з ЄС ніколи не набуде чинності. Ця думка лунала з різною мірою брутальності й зневаги до українців, але була і є постійною — мовляв, урешті-решт Україні не залишиться нічого, як «на колінах приповзти до Росії». Й от тепер затягування з наданням безвізового в'їзду могло би переконати деяких у тому, що російська пропаганда не помилялася. Посіяти зневіру не лише в ЄС, а й в обраному Україною шляху. У Євромайдані, в понесених жертвах.

Аспект другий — йому ЗМІ приділяли набагато менше уваги, хоча, зважаючи на євроінтеграційні наміри України, мали би приділяти незрівнянно більше. Ідеться про саму природу Євросоюзу — такої собі «антиімперії», де немає країн-сеньйорів та країн-васалів, де жодна країна не може диктувати іншим свою волю. У цьому — й сила, й слабкість ЄС водночас. Стратегічна сила, бо врешті-решт виявляються врахованими позиції всіх країн, не визрівають взаємні образи, й таким чином об'єднання розвивається й виправляє помилки. Але й тактична слабкість, бо численні узгодження та узгодження узгоджень відбирають дуже багато часу, й це призводить до драматичної втрати оперативності ухвалення рішень. Ця неоперативність, власне, є зворотнім боком тієї самої медалі, що й рівноправність країн-членів. Тобто, в принципі, в затягуванні питання про безвізовий в'їзд немає нічого екстраординарного, це звичайна практика — обирайте, що вам більше до вподоби, між «равлик їде, колись-то й буде» та «жорна євросоюзівські мелють повільно, зате неухильно».

Російська пропаганда висміює Євросоюз саме за це, прагнучи довести, що класична імперія з метрополією та безправними колоніями краща й ефективніша за таке «аморфне» утворення, а диктатура («ефективний менеджмент») ефективніша за демократію. Затягуючи питання безвізового в'їзду для українців, ЄС змушував чималу кількість наших співвітчизників замислюватися: а чи не має російська пропаганда рації? А це вкрай небезпечно — й не лише для України, а й для Європи.

Натомість наші ЗМІ — вкотре доводиться це констатувати, — якщо вже ми обрали євроінтеграційний шлях, мали би детальніше й систематичніше розповідати про природу ЄС та механізми ухвалення ним рішень.

Аспект третій — не можна сказати, щоби його в українських ЗМІ не було, але якимось розмитим, нечітким він виходив. Ідеться про несприятливу для України зміну ситуації — не кон'юнктури, а саме ситуації. Передусім це турецький вузол проблем. Він затягувався щонайменше сорок років — і от затягнувся. Нагадаю: от уже протягом кількох десятиліть Туреччина є асоційованим членом ЄС. Ба більше: вже досить давно Турецька Республіка є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Тобто з формального погляду Туреччина має більше підстав для безвізового в'їзду, ніж Україна. Ситуація тепер така, що надання безвізового в'їзду Україні й ненадання Туреччині може спровокувати останню остаточно грюкнути європейськими дверима — й наслідків того наразі ніхто не може передбачити: пригадаймо, що, окрім усього іншого, Туреччина є членом НАТО.

Власне, турецький головний біль уже давно заганяв європейців у стан цугцвангу, безвиході. З одного боку, ця країна не відповідала критеріям вступу до ЄС — із огляду на демократію, свободу тощо. З іншого — давно було зрозуміло: за такої ситуації турки рано чи пізно зневіряться у Європі, вважатимуть, що до їхньої країни ЄС ставиться зверхньо й упереджено, й через те рано чи пізно країну очолить умовний Ердоган. То що було робити? Приймати до ЄС попри невідповідність основоположним критеріям, зробити для турків виняток? То чому тоді лише для них, а не для, припустімо, сербів, а чи нас же, українців? І що тоді було би робити далі, коли Туреччина інтегрувалася б до ЄС із усіма своїми особливостями? Не приймати? Результат ми сьогодні бачимо. Тож ненадання туркам безвізового в'їзду за умов надання його українцям може стати останньою краплею, після якої Туреччину для Європи та євроатлантичного геополітичного простору буде остаточно й надовго втрачено, а приклад успішної країни з переважно мусульманським населенням, інтегрованої до західних структур (реальний контрприклад проти радикального ісламізму), припинить існувати.

Ще одна нова обставина — це президентські вибори, й не так навіть майбутні у Франції, як минулі в Молдові. Молдовани мають безвізовий в'їзд, і тепер, після перемоги Додона... тепер узагалі ніхто не знає, що буде. Бо зважаючи на пострадянський досвід, цілком може виявитися, що під виглядом молдован без віз почнуть їздити росіяни, а кількість власників молдовських паспортів сягне кількох десятків мільйонів. От тому, зокрема, й набуло такої актуальності питання призупинення безвізового режиму. І скажімо чесно: чи так уже гарантована Україна від повторення молдовського сценарію? Чи так уже впевнені європейці, що нічого подібного в нас не може статися? От на цю обставину ЗМІ уваги майже не звернули.

І аспект четвертий. Факт затягування питання з наданням українцям безвізового режиму було би сприйнято зовсім інакше (ну бюрократія, ну тяганина) й у будь-якому разі не так болісно, якби наша українська влада не роздавала так часто обіцянок безвізу. Або бодай не у стилі: «Ну вже точно завтра... Ні, тепер уже неодмінно ще завтра... Ні, вже зовсім стовідсотково післязавтра». Якби не розставляла календарних віх. Якби попереджала: це може бути тривалий і рутинний процес.

А тепер пригадаймо: чи чули ми взагалі хоча б раз від представників влади ці слова: «тривалий і рутинний процес»? Стосовно будь-чого? Якщо й чули, то дуже рідко. Влада чомусь уперто налаштовує українців на очікування миттєвих див, казкових «покращень уже сьогодні». І коли чергового разу дива не відбувається, бо його й не могло відбутися за жодних обставин — суспільство вчергове розчаровується у владі. Одні вважають, що влада не виконала своїх обіцянок, інші — що саме по собі роздавання нездійсненних обіцянок свідчить про її несерйозність та імітаційність. Її, влади, рейтинг чергового разу, даруйте, гепається. Оцього ніяк не можна зрозуміти: навіщо влада роздає нездійсненні обіцянки, навіщо навіює суспільству нереальні, завищені очікування? Щоби потім самій же від того гарантовано постраждати? Мазохізм якийсь, чесне слово.

Затягування рішення ЄС про безвізовий режим для України стало досить великою інформаційною та комунікаційною поразкою української влади — і водночас передумовленою, цілком закономірною. І, боюся, не останньою.

Оцей от інформаційний та комунікаційний мазохізм влади був би її й лише її проблемою, якби на кону не стояла доля України. Якби та сама російська пропаганда не тлумачила кожну невдачу влади як буцімто доказ того, що «проект Україна не вдався». Й коли б унаслідок того перед Україною не бовванів турецький, а то й молдовський шлях.

Фото: Politeka