До якої міри ЗМІ створили Трампа?

До якої міри ЗМІ створили Трампа?

1 Грудня 2016
1897
1 Грудня 2016
10:00

До якої міри ЗМІ створили Трампа?

1897
За всі роки після Другої світової війни й після ухвалення 22-ї поправки до конституції США був лише один-єдиний прецедент, коли одна й та сама партія володіла Білим Домом більше, ніж 8 років поспіль
До якої міри ЗМІ створили Трампа?
До якої міри ЗМІ створили Трампа?

Підсумки всенародного голосування на президентських виборах у США приречені стати предметом найретельніших досліджень фахівців із найрізноманітніших соціальних наук. Надто вже непередбачуваним вийшов результат, і надто важливо встановити чинники, що призвели до того. Окрім усього іншого, за останні 16 років це вже другий випадок, коли обраним президентом стає кандидат, що програв за абсолютною кількістю голосів, поданих за його виборників. В обох випадках, до речі, «переможцем від меншості» ставав кандидат від Республіканської партії.

Аналізують причини перемоги Трампа й ЗМІ всього світу, зокрема й українські. Якби ж іще українські ЗМІ при тому були менш категоричними й не намагалися віднайти якусь одну універсальну причину, звести ситуацію до одного вирішального чинника! «Американці висловили протест проти звичного істеблішменту» — так, може бути, але тут зіграло роль не лише це, це не була єдина причина. Усе ж таки станом на сьогодні відповіді можуть полягати лише у площині припущень та гіпотез. Запитань наразі явно більше, ніж відповідей.

Звернімо увагу: вибори виграв кандидат, який програв теледебати, всі три їхні тури. Як так могло статися? А чи вже після теледебатів сталося щось, що стало вирішальним? Перемога Трампа, хоче хтось того чи ні, підвішує й підважує сам інститут теледебатів, їхню важливість, необхідність і відведену їм функції.

Так, Трамп на дебатах був харизматичним і говорив емоційно, залишаючи враження переконаності у своїй правоті. Клінтон була логічною, її слова були правильними по суті — та лунали вони, мов щось вивчене й механічно відтворюване, монотонно й дуже часто беземоційно. Як знання, а не переконання. То, може, програвши дебати за миттєвими підсумками, Трамп залишив стійкіші та яскравіші враження? Не варто гадати — це просто припущення.

А може, нинішні вибори стали тривожним дзвіночком не для самих дебатів, а для телебачення як джерела інформації, зокрема й значущої на виборах? Може, виборці брали інформацію вже не так із телебачення, як із соціальних мереж? Якщо так, то це теж дуже тривожний сигнал — адже соцмережі не пристосовані для встановлення об'єктивності інформації, й умілий самопіар, а то й уміла пропаганда, легко беруть гору над істиною та об'єктивністю. Власне, соцмережі в цьому розумінні дуже мало відрізняються від типових розмов у трамваї, вони є ідеальним засобом поширення чуток і пліток. Соцмережі не годяться як заміна ЗМІ. Це, до речі, стосується й наших медіа, для яких соцмережі часто-густо правлять за джерело інформації — хоча, власне, це те саме явище, що й абсолютизація висловлених усно думок та слів політиків.

«ЗМІ здобули перемогу Трампові» — ще одна констатація, яка потребує досліджень і бодай пояснень. Так, безумовно, вселяючи впевненість у перемозі Хілларі Клінтон, медіа розслабляли її електорат і мобілізували електорат Трампа. Але чи лише в цьому річ?

Пригадаймо власну не таку вже давню історію — президентські вибори 2004 року. Тоді наші ЗМІ так само (ні, звісно ж, далеко не так само, але з дуже схожою впевненістю) твердили: президентом буде Янукович. Мало не на кожному паркані — пам'ятаєте? — було написано: «Тому що лідер. Тому що послідовний». От чи не опинилася нині Клінтон у ролі «тому що послідовної»? Адже давно відомим є психологічний феномен: якщо людина вважає, що за неї визначили її вибір, що її позбавили свободи цього вибору, вона щосили відстоюватиме право вчинити по-своєму (власну свободу відстоюватиме!).. То чи не вийшло так, що американські ЗМІ фактично змусили людей голосувати за Трампа, хай навіть і змусили «від протилежного»? Що замість відображати реальність вони створили, збудували її?

Що ж до українських медіа. Тепер, «заднім розумом», чимало хто звинувачує їх у необ'єктивності й упередженості. Ці закиди навряд чи є стовідсотково справедливими — адже впевненість у перемозі Клінтон навіювали не лише українські, а й американські ЗМІ, та й ЗМІ всього світу — причому ЗМІ авторитетні й респектабельні. Скажімо, в Бельгії 11 листопада — державне свято. Цього року воно припадало на п'ятницю, й бельгійці планували три вихідних дні поспіль. Але після оголошення результатів американських виборів у дуже багатьох організаціях усі три дні було оголошено робочими — там гарячково прораховували можливі наслідки такого результату американських виборів для світової економіки взагалі й для діяльності даної конкретної фірми чи організації зокрема. Перемога Трампа стала повною несподіванкою й там. І так було в багатьох країнах Євросоюзу.

Інша річ, що в наших ЗМІ впевненість у перемозі Клінтон була надто вже категоричною. Вона дуже вдало наклалася на помітний тренд — видавати бажане за дійсне й засипати аудиторію категоричними, немов від держплану, прогнозами. А ще... Надто вже в українських медіа було ідеалізовано Клінтон і надто вже демонізовано Трампа. Американські вибори було підверстано під звичну українську парадигму: абсолютне добро проти абсолютного зла. Власне кажучи, й тут в українських ЗМІ домінував суто російський підхід, тільки зі зміненими на протилежні знаками: якщо російська пропаганда малювала Трампа як ангела, а Клінтон як диявола, то наші ЗМІ робили рівно навпаки, зберігаючи той самий підхід, ту саму методологію й ту саму чорно-білу кольорову гаму.

Окремо варто сказати про чинник Пола Манафорта, якому в українських ЗМІ було приділено дуже багато — невиправдано багато — уваги. Так, він персона малосимпатична, навіть одіозна. Пройдисвіт. Так, для українців він є людиною з чорною міткою. Так, він користувався «чорною касою» Партії регіонів (і начебто не декларував цього на батьківщині — що, втім, поки що не доведено судом). Але погляньмо на ситуацію з погляду права, а не моралі, а тим паче емоцій. Пол Манафорт обслуговував Партію регіонів та Віктора Януковича як консультант. Янукович був замовником, Манафорт — підрядником. Він отримував свої гонорари, і йому, за великим рахунком, було байдуже, звідки взялися гроші на його гонорари, а тим паче яким чином їх було оформлено у внутрішній бухгалтерії ПР. Так само, як і офіціанта, який вас обслуговує, дуже мало турбує, чи легальними є гроші, якими ви з ним розплатилися, й чи взяли ви ці гроші з власної кишені, а чи оформили їх на роботі як буцімто необхідні виробничі витрати. Як ви оформили ці гроші — то ваші й тільки ваші проблеми.

От тільки, судячи з усього, не лише Дональд Трамп, а й Хілларі Клінтон до того моменту, як в Україні здійнявся галас довкола постаті Манафорта в оточенні Трампа, не мали найменшого поняття щодо діяльності одіозного політтехнолога в Україні. Ну, може, в найзагальніших рисах. І це було абсолютно природно: ну от не знають американці про події в Україні в усіх деталях і подробицях. І не зобов'язані знати. Точнісінько так само, як і ми, українці, не знаємо в усіх тонкощах ситуацію у Сполучених Штатах Америки — лише на загальному рівні.

Тож коли українці здійняли галас, Трамп учинив цілком конструктивно — взяв і відставив Манафорта. А українці отримали черговий урок: ніхто замість нас не лише не стане, а просто фізично не зможе доносити до світу інформацію про подробиці подій в Україні. А в даному разі, як і дуже часто, залишилося враження якоїсь випадковості — бо галас довкола Манафорта зчинили зовсім не ті, хто мусив це робити за посадами, й спочатку зовсім не офіційним дипломатичним шляхом.

Що ж до суті ситуації, то якщо вже ставити Манафорта у провину Трампові, то, за великим рахунком, тоді вже можна оголосити бойкот, а то й переслідування, всім лікарям, які лікували Януковича, адвокатам, які консультували його, кухарям, які готували для нього страви, сантехнікам, які ремонтували його дорогоцінну каналізацію. Узяти до відома, мати на увазі — так, але й не більше. Наші ЗМІ дуже часто навіювали нам, буцімто співпраця з Манафортом мала миттєво розкрити американцям очі на істинний «облік аморале» Трампа. Навіювали, що буцімто американці зможуть подивитися на власні вибори українськими очима. А вони не змогли — бо навряд чи не те що більшість, а просто істотна кількість американців узагалі коли-небудь чула таке прізвище, як Манафорт.

Ще один важливий момент, цілковито обійдений увагою в українських медіа. Наші ЗМІ дуже побіжно згадали про те, що разом із виборами президента (чітко кажучи, виборників президента) у США відбувалися парламентські вибори, зокрема було обрано повний склад нового скликання Палати представників, — і на цих виборах перемогла Республіканська партія. А іноді й узагалі не згадували, й це, на превеликий жаль, засвідчило: наші ЗМІ (як дуже часто буває, прямуючи в російському фарватері?) зображували ситуацію так, ніби Сполучені Штати Америки обирали собі імператора, самодержця, «американського Путіна». Іншими словами, йшлося про, щонайменше кажучи, недостатнє розуміння й відповідне викривлене відображення співвідношення подій за їхньою важливістю.

Так, найважливішими були президентські вибори — але й парламентські були аж ніяк не такими, якими можна зневажити: Конгрес США — то аж ніяк не декоративний додаток до президента. Й от саме в парламентських виборах (на яких, нагадаю, перемогли республіканці), цілком можливо, й лежить ключ до розуміння ситуації. Бо цілком може бути, що на президентських виборах перемогу отримав, власне, не Дональд Трамп, на них перемогла Республіканська партія, кандидатом від якої виявився (так і хочеться сказати: трапився) Дональд Трамп. Маятник хитнувся в бік республіканців, і Трамп опинився в потрібний час у потрібному місці. Адже якщо виборці віддали перевагу Республіканській партії на парламентських виборах, немає нічого дивного, коли вони їй же віддали перевагу й на президентських, що відбувалися того самого дня.

А тепер погляньмо на історію президентів США після Другої світової війни. 1945 року, на момент завершення війни, цю посаду обіймав демократ Гаррі Труман. До нього президентом був також демократ Франклін Рузвельт (до речі, правильніша транскрипція вимови його прізвища — Рузевельт), після його смерті Труман як віце-президент обійняв президентську посаду. Вибори 1948 року виграв також він, пробувши президентом дві каденції — у США неповна каденція загалом зараховується як повна. Таким чином, президентська посада безперервно належала Демократичній партії двадцять років — від початку 1933 року до початку 1953 року. Саме за другої каденції Трумана набула чинності 22-га поправка до конституції США, згідно з якою жодна особа не може обіймати президентську посаду більше, ніж протягом двох каденцій.

Тепер стежмо далі. На початку 1953 року посаду обійняв республіканець Дуайт Ейзенхауер (правильніша транскрипція — Айзенхауер). Він пробув на посаді дві каденції, на початку 1961 року його змінив демократ Джон Кеннеді. Після загибелі Кеннеді 1963 року посаду обійняв віце-президент — зрозуміло, також демократ — Ліндон Джонсон. Вигравши вибори 1964 року, він забезпечив собі ще одну каденцію. А от на початку 1969 року йому на зміну прийшов республіканець Річард Ніксон. Вибори 1972 року він виграв, але в середині 1974 року перед загрозою імпічменту змушений був піти у відставку. Його замінив віце-президент — звісно, теж республіканець — Джералд Форд. Вибори 1976 року Форд програв, і на початку 1977 року до Білого Дому прийшов демократ Джіммі Картер. Наступні вибори він програв, і 1981 року до Білого дому увійшов республіканець Роналд Рейган. Його президентство було визнано надзвичайно успішним, він пробув на посаді дві каденції, й 1989 року його змінив також республіканець Джордж Буш-старший. Він пробув на посаді одну каденцію — на початку 1993 року президентом став демократ Білл Клінтон, який обіймав посаду протягом двох каденцій. 2001 року його змінив республіканець Джордж Буш-молодший — теж на дві каденції. Після нього 2009 року президентом став демократ Барак Обама.

Ми бачимо: за всі роки після Другої світової війни й після ухвалення 22-ї поправки до конституції США був лише один-єдиний прецедент, коли одна й та сама партія володіла Білим домом більше, ніж вісім років поспіль. Був лише один-єдиний прецедент, коли в результаті виборів (а не випадків, коли новим президентом ставав віце-президент) на зміну одному президентові прийшов інший президент від тієї самої партії. Та й той один-єдиний випадок стався наприкінці 1980-х років, коли світ на очах мінявся, СРСР припинив бути «імперією зла» й почав уже помітно дезінтегруватися. Американці, й небезпідставно, вважали, що в цьому, окрім усього іншого, є й заслуга їхнього президента.

Барак Обама пробув у Білому домі вісім років. Тож від самого початку була більшою ймовірність, що новим президентом стане республіканець, хоч би хто ним був. Поправкою ж на особисті якості Трампа й став той майже мільйон голосів, на який Клінтон випередила його за абсолютною кількістю.

... Тепер у наших ЗМІ спостерігається дуже помітний — він був би навіть смішним, якби не стосувався надто серйозних речей — ефект лисиці та винограду: мовляв, Клінтон була не така вже й хороша, а от Трамп для України буде саме те, що треба. Знову видавання бажаного за дійсне, знову надто категоричні прогнози. Й знову брак реальних аргументів та фактів. Тоді як за нинішньої ситуації єдиним точним прогнозом щодо політики Трампа, зокрема й стосовно України, може бути лише такий: важко сказати напевне, поживемо — побачимо. Усе решта — лише припущення, а то й побажання.

Від редакції: «ДМ» планує опублікувати ще декілька авторських колонок щодо феномену Трампа та ролі ЗМІ — якою вона була та може стати в найближчому майбутньому в контексті тих викликів та висновків, перед якими постануть світові медіа.

Фото: Michael Moore

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1897
Читайте також
20.11.2016 14:17
Марина Довженко, Отар Довженко, для «Детектора медіа»
3 092
09.11.2016 12:33
Наталія Лигачова
2 955
08.11.2016 17:39
Валерий Зайцев
для «Детектора медіа»
3 261
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду