Сьогодні в Україні багато розмов навколо підписаного 3 листопада Президентом закону «Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (щодо уточнення умов розповсюдження програм телерадіоорганізацій у складі універсальної програмної послуги)». Відповідно до нього з 1 січня 2017 року буде скорочено обов'язковий перелік телеканалів для ретрансляції у кабельних мережах України до телеканалів суспільного мовлення, окремих місцевих телеканалів і каналу «Рада».

Для розуміння, чи буде користь від цієї новели законодавчої гілки влади, варто розглянути суть суспільного мовлення, його стан в сучасній Україні, та чи зможе воно замінити комерційне наповнення кабельних мереж.

У багатьох країнах світу ідея служіння суспільству сьогодні стає філософією публічного управління. У сучасних державах на ЗМІ покладається вирішення низки суспільно значущих завдань – таких, як індивідуальний розвиток громадян, тобто підготовка їх до життя в суспільстві та певному культурному середовищі. Здатність до комунікації та участь у ній є невід’ємним елементом сучасного громадянського суспільства та підґрунтям побудови дієвої комунікації.

В основі ідеї про те, що теле- і радіомовлення має бути поставлено на службу суспільним інтересам, лежить усвідомлення ролі мовлення як посередника та учасника в процесі комунікації в суспільстві. Ця ідея закріплена конституціями багатьох, зокрема, європейських країн. Особлива роль, відповідно до цієї ідеї, повинна бути покладена на державу на тій підставі, що здатність мовлення встати на службу суспільству не виникає сама по собі та виключно під дією ринкових сил. Прикладом такого підходу служить практика Федерального конституційного суду Німеччини, багато рішень якого спрямовані на конкретизацію основоположного поняття свободи комунікації та засобів масової інформації, викладеного в ст. 5 Основного закону, щоб свобода комунікації не залишалася законодавчої фікцією, але набула реальної значимості для всіх громадян: розповсюджувачів і користувачів комунікацій [1].

Французький соціолог Домінік Уолтон зазначає, що телебачення і радіо мають унікальну властивість дати людям можливість користуватися інформацією без побоювання стикнутися з чужими, іншими поглядами на світ, з іншими етичними нормами, іноземним способом життя і т.п. Цю дивовижну здатність потрібно розвивати і широко використовувати, щоб сприяти реальному діалогу між різними суспільствами, культурами, релігіями, яких глобалізація світу змушує вступати в тісний контакт [2].

Міжнародні організації наголошують, що суспільні медіа відіграють важливу роль у забезпеченні доступу до суспільного життя і участі в ній. Суспільне мовлення, особливо в країнах, що розвиваються, може стати корисним інструментом розширення доступу до освіти і культури, примноження знання, зміцнення взаємодії між громадянами. Для більшості населення планети, куди можна віднести жителів неосяжних сільських просторів, а також неписьменних людей, радіо і телебачення залишаються найбільш доступним і самим широко поширеним досягненням інформаційних і комунікаційних технологій, причому радіо як інструмент отримання інформації стоїть на першому місці.

Так, наприклад, стратегія ЮНЕСКО спрямована на посилення ролі суспільного мовлення як унікальної служби, що надає універсальний доступ до інформації та знанню завдяки високій якості та різноманітності змісту, відображає потреби, побоювання і очікування самих різних цільових аудиторій. ЮНЕСКО послідовно виступає на підтримку розвитку суспільних медіа, а також за збереження та примноження змісту, який служить інтересам людей як громадян, а не як споживачів. Зміст, який доходить до всіх верств населення і специфічних груп, сприяючи тим самим соціальній інтеграції та зміцненню громадянського суспільства [3].

Важливо зазначити, що суспільне мовлення, як модель організації мовлення, була розроблена для подолання внутрішньої слабкості двох панівних систем організації мовлення – моделі радіо- і телемовлення під державним контролем та комерційної моделі, орієнтованої на отримання прибутку. Шелтон Гунаратні зазначає, що модель суспільного мовлення, яка склалася з певного бачення ролі радіо, ґрунтувалася на побоюваннях, що ринкові механізми не зможуть забезпечити виконання певних цілей, а також на невірі в здатність держави домогтися тих же цілей, досягнення яких чекають від суспільного мовлення ще й сьогодні, тобто – інформувати, створювати і розважати. Таке бачення ролі і значення суспільного мовлення передбачає створення громадської організації, що служить громадянам, культурі та демократії [4].

Сенс існування суспільного мовлення, який знаходиться поза державним і комерційним контролем, полягає у виконанні функцій публічної служби. Це радіо і телебачення всього суспільства, яке звертається до кожного як до громадянина. Служба громадського мовлення полегшує доступ до суспільного життя та участі у ньому. Вона розвиває знання, розширює горизонти і дозволяє людям краще зрозуміти себе, краще розуміючи світ та інших людей. Суспільне мовлення можна визначити як місце зустрічі, де всі громадяни бажані гості і рівні один одному. Суспільне мовлення – це інструмент інформації та освіти, доступний всім і призначений для кожного, незалежно від його соціального стану та економічного статусу. Його мандат не обмежується інформацією і культурним розвитком воно повинно будити уяву і розважати. Але воно робить це, дбаючи про якість, що вигідно відрізняє його від комерційного мовлення [5].

У Декларації принципів, прийнятій на першій стадії «Всесвітнього саміту з інформаційного суспільства» (WSIS), було зазначено, що сьогодні існує спільне прагнення і прихильність побудувати таке інформаційне суспільство, в центрі якого стоять люди, їх залученість у справи суспільства й орієнтація на розвиток. Суспільство, де кожен може творити, отримувати доступ, користуватися і ділитися інформацією та знаннями, де важливу роль належить зіграти традиційним засобам інформації у всіх їхніх формах [6].

Відмову урядів від отримання контролю над суспільним мовленням треба визначити, як довгостроковий контракт, який є вигідним (у довгостроковій перспективі) для уряду та опозиції, і головне – для громадян, які хочуть функціонуючої демократії. Разом з тим, навряд чи можна очікувати, що уряд або правляча політична сила буде добровільно дотримуватися такого договору в період створення нормативних актів. Політична свобода засобів масової інформації, а також політична свобода в цілому, постійно загрожують урядам та політичним силам, і тому медіа повинні бути захищені за допомогою договорів та переважно конституційною законодавчою базою.

Суспільне мовлення повинне сформувати широкий плюралістичний спектр питань суспільних відносин, який значно ширший, ніж пропонований комерційним мовленням (наприклад, культурні та релігійні питання, що не містять комерційного інтересу). Цей широкий спектр змісту і думок створює відкритість для нових ідей, надає шанси для виправлення помилкових ідей і політик, та підвищує можливості для меншин. Комерційний вплив на суспільне мовлення створює ризики того, що комерційні та політичні інтереси можуть об’єднуватися та використовуватися для управління суспільною сферою недемократичним, непрозорим чином.

Отже, за умови створення різножанрового суспільного мовлення, яке б складалося з декількох інформаційних, розважальних, фільмових, культурно-просвітницьких телеканалів, створених на професійній, самодостатній і незалежній від впливу влади і фінансово-промислових груп матеріальній основі та редакційній політиці, можна було б говорити про доцільність закону щодо зміни складу формування універсальної програмної послуги.

Держава повинна гарантувати кожному пересічному громадянину, у тому числі з невеликими статками, мінімальний доступний пакет телеканалів суспільного мовлення, який би міг задовольнити інформаційні потреби громадян. Але поки що повноцінного створення суспільного мовлення не відбулося, і його поява в такому вигляді, який ми уявляємо, орієнтуючись на середні європейські зразки, є тільки перспективою майбутнього. За таких обставин ухвалення вищезгаданого закону створює загрозу вихолощення загальнодоступної універсальної програмної послуги та може погіршити доступ більшої частини громадян до інформації.

Використані джерела:

1. Вольфганг Хоффман-Рим. Общественное вещание: современное состояние и перспективы регулирования в Германии // Європейські стандарти у галузі суспільного мовлення / За ред. Шевченка Т. С., Сушко О. А., – К. : Тютюкін, 2010. – 264 с.
2. Служба общественного вещания: Справочник лучших приемов и методов работы. – Русское издание UNESCO. – М.: Гелеос, 2005. – 200 с.
3. ЮНЕСКО, Затверджена програма і бюджет, 2004-2005, Генеральна конференція; 32 сесія; 2003.
4. Shelton Gunaratne, Handbook of the Media in Asia, Sage New Delhi, India (2001).
5. Public broadcasting: Why? How? UNESCO/ WRTVC, 2001.
6. WSIS. Declaration of Principles Building the Information Society: a global challenge in the new Millennium.

Про автора:

Станіслав Ясиневич, директор Спілки операторів телекомунікацій м. Одеси та Одеської області, здобувач кафедри регіональної політики і публічного адміністрування ОРІДУ НАДУ при Президентові України

На фото - герої The Muppet Show

Фото: Pinterest