Другий тур дебатів між Хілларі Клінтон та Доналдом Трампом (за Києвом це була ніч на 10 вересня) мав цілковито відмінний від першого туру формат. Кандидати у президенти США відповідали на запитання від аудиторії, присутньої в залі. Втім, аудиторія була порівняно невеликою, й дебати аж ніяк не нагадували мітинг — їхня атмосфера була радше камерною.

Модераторів було цього разу двоє. Запитання мали бути адресовані обом кандидатам. На відповіді кожному з них було відведено по дві хвилини на кожне запитання. Утім, запитань, як на півторагодинний хронометраж, було обмаль, бо, як і під час першого туру, кожне запитання провокувало дискусію між кандидатами. Право відповіді на відповідь — це святе, й без нього дебати виродилися б у змагання монологів. Утім, коли дискусія скочувалася у відверту беззмістовність і потік взаємних звинувачень, модератори кілька разів її припиняли й пропонували аудиторії поставити наступне запитання.

Ані підняття рук, ані випадкового надавання мікрофону першому-ліпшому присутньому не було й близько. Перш ніж представник аудиторії ставив запитання, модератори називали його ім'я. А отже, всі запитання були премодерованими, тобто відібраними попередньо. Втім, судячи з відповідей і Клінтон, і Трампа, кандидати у президенти їх не знали — бо надто вже беззубі відповіді траплялися в обох.

Не було й тематичного сортування запитань, не було жодного натяку на тематичні блоки — запитання стрибали з однієї теми на іншу, чим створювали (й для Клінтон та Трампа так само) несподіванки.

Кілька запитань ставили й самі модератори, причому їхні запитання були адресовані комусь одному з кандидатів. Але стосувалися вони виключно передісторії, бекграунду піднятих тем: хто з кандидатів що казав на цю тему раніше. Частіше це стосувалося Трампа, але дісталося й Клінтон.

Усе це — важливі технологічні моменти, які дозволяли унеможливити скочування в популізм та монологочитання, а з іншого боку — виявити повну картину розуміння кандидатами тих або інших проблем.

І знову не уникнути порівнянь із нашим, українським досвідом політичних теледебатів та політичних ток-шоу. В Україні Трамп із його харизмою, поза сумнівом, виграв би ці дебати з розгромним рахунком. Бо професорську, подеколи навіть менторську, манеру поведінки Клінтон дуже часто було важкувато сприймати. Але тут Трамп змушений був стримувати свою харизму, й саме манера Клінтон — стримана й навіть сухувата — задавала тон. Лише одного разу, після надто бурхливого обміну звинуваченнями між кандидатами, в аудиторії було чути загальний галас.

Важлива для глядачів деталь: коли відповідав Трамп, Клінтон сиділа на стільці біля столика й час від часу щось занотовувала. Стілець та столик Трампа ж залишалися порожніми — він увесь час стояв. Американські виборці, звісно ж, мали оцінити належним чином: Клінтон стежить за відповідями Трампа й обмірковує реакцію на них, тоді як репліки Трампа, ймовірно, найменшою мірою  залежать від того, що саме скаже Клінтон. Це — ті самі деталі, у яких і криється диявол, і оператори майстерно їх показували.

Але цього разу була одна, й дуже неприємна, риса, яка робила дебати дещо схожими на звичні нам українські ток-шоу. Обидва кандидати дотримувалися правила: не знаєш, що сказати — кажи негатив про суперника. Клінтон пригадувала висловлювання Трампа про іммігрантів, мусульман (і, до речі, серед тих, хто ставив запитання, був темношкірий і була мусульманка), про жінок і підкреслювала, що всі ці переконання суперечать увсталеним традиціям Сполучених Штатів Америки (“Він — інший, ніж ми всі”). Трамп же, натомість, звинувачував Клінтон у суцільних невдачах і в тому, що вона не зробила того, за що тепер виступає. Але ж Клінтон була сенатором, була держсекретарем (американський аналог посади міністра закордонних справ), але не була президентом! Кілька разів Трамп навіть скочувався до звинувачень на адресу Білла Клінтона — так, ніби Білл та Хілларі є однією й тією самою особою, й Хілларі апріорі ставиться до жінок так само, як і її чоловік.

Доречно й недоречно використовував Трамп звинувачення Клінтон у халатності у веденні ділового листування — тут варто зауважити, що й звинувачення Клінтон щодо висловлювань Трампа про жінок були  не завжди доречними до теми. Подеколи, виправдовуючись стосовно своїх висловлювань, Трамп без жодної логіки раптом переходив до загальних обіцянок: “Я зроблю нашу країну безпечною... і багатою”.

Як на мої особисті враження, навіть у звинуваченнях Клінтон була переконливішою, бо предметнішою — навіть коли була різкою: “Він не може бути ані головнокомандувачем, ані президентом... Так, ми великі — через те, що поважаємо одне одного”.  Хоча не утрималася від однієї-двох загальних обіцянок і вона — але загальні обіцянки однаково далеко не були тим, що визначало перебіг дебатів.

Клінтон на чимало запитань відповідала надто загально. Трамп же подеколи дуже нагадував Віктора Януковича — й стало навіть шкода, що американці не знайомі так детально з цим персонажем. Якщо деякі відповіді Клінтон були загальними, то більшість відповідей Трампа — не просто обтічними, а ніби складеними, мов дитячий конструктор, із набору блоків, які в різній послідовності він використовував для відповідей на найрізноманітніші запитання. Це був ніби такий собі набір домашніх заготовок універсального застосування. Дуже часто у відповідях Трампа на різні запитання й навіть на різні теми лунали звинувачення на адресу Клінтон, однакові майже слово у слово. Подеколи ж складалося враження: що на думку спало — те Трамп і казав, до теми чи не до теми. На запитання про гуманітарну катастрофу у Сирії, навіть після повторного запитання модератора, він так і не відповів, відбувшись черговим казала-мазала.

Що дуже прикро вразило — це те, що Хілларі Клінтон дуже погано тримає удар. Відповідаючи на звинувачення опонента: “Це неправда! Це все неправда!”, вона жодного разу не сформулювала чітко, чим саме й у чому саме це неправда. Деякі звинувачення вона просто проковтнула, як от вислів Трампа про те, що подружжя Обама насміхається з неї. Жодного разу вона не привернула увагу до різниці між взаємними звинуваченнями: вона звинувачувала Трампа в тому, про що кажуть чимало експертів, і що є важливим із погляду національної безпеки, тоді як Трамп її — у будь-чому.

Не привернула уваги Клінтон і до дуже промовистого зізнання Трампа: “Я нічого не знаю про Росію, я не знаю, як там усе діє”, - адже Трамп фактично зізнався у своїй повній некомпетентності з надзвичайно важливого питання! Не відповіла на закид, що вона нібито хоче позбавити роботи всіх шахтарів — натомість сказала, що Китай нелегально продає до США сталь, а Трамп її купує. Хай навіть так, хай навіть дії Трампа об'єктивно позбавляють роботи тих самих шахтарів — але ж це не знімає запитання про позицію Клінтон! “Сам дурак” у чистому вигляді — от чим був цей епізод. На щастя, лише один.

Коли модератор нагадав Клінтон її образливі висловлювання про прибічників Трампа (“огидні” та “невиправні”), вона не провела різниці між цими висловлюваннями — щодо конкретних дій людей — та образливими висловлюваннями Трампа щодо раси, статі, віросповідання та інших анкетних даних людей.

Як на мене, програла Клінтон й у відповіді на останнє запитання: “Назвіть бодай одну рису, яку ви поважаєте одне в одному”. Клінтон відповіла, що поважає дітей Трампа, й дуже поспіхом додала, що у їхньому вихованні — заслуга їхнього батька. Жодної риси самого свого опонента вона не назвала. Трамп, натомість, сказав, що поважає Клінтон за те, що вона — борчиня й не здається навіть за вочевидь програшних ситуацій: ця відповідь була теж не без підтекстів, але бодай за формою дипломатичнішою.

Другий тур дебатів показав сильні й слабкі сторони обох кандидатів на посаду президента США. І, попри всі звинувачення, попри “жовтуватий” присмак, незмінним залишилося головне: зміст превалював над формою, саме він був визначальним.

Фото - Quartz