Але спочатку про цю трансляцію. Організатори спланували її як концерт — загальна тенденція церемоній закриття Олімпіад та Паралімпіад останніх років, у цьому разі доведена до абсолюту: окрім офіційних церемоній та концерту, не було практично нічого. Епіграфом же до української трансляції цілком могли стати слова Дмитра Лазуткіна (він, як і церемонію відкриття, коментував у партнерстві зі Світланою Трифоновою): мовляв, ми коментуємо цей концерт – «а це й справді концерт». І тут стало моторошно: уявилося, що одного далеко не чудового дня на «UA: Першому» приставлять коментаторів до всіх концертів, показуваних цим каналом.

Виокремити якусь систему коментування цього разу було не те, що важко — просто неможливо. Деякі номери коментатори давали послухати повністю, деякі затеревенювали від початку й до кінця, деякі — лише частково. Від чого це залежало — мені так і не пощастило збагнути. Хіба що здалося: ті пісні, що були менш традиційними й мали модерний саунд, коментатори заглушували старанніше. Хіба що на самому початку коментування було дуже стриманим. Утім, одне правило лишалося незмінним: паузи між номерами дуже часто правили за перепочинок і для коментаторів.

Збувся й персональний прогноз вашого автора: зважаючи на успіх української команди, саме про неї й про цей успіх коментатори й вестимуть мову, начхавши на все решту. Це вийшло, взагалі-то, так, але набагато меншою мірою, ніж ми побоювалися. У тому розумінні, що просто розмовляли коментатори менше, ніж зазвичай.

А тепер про загальні враження. Що таке, взагалі-то, коментування? Як на нашу думку — це допомога глядачам якомога більше не лише зрозуміти, що відбувається на екрані, але й відчути це, відчути дух, настрій, атмосферу трансльованого дійства. Перейнятися тим настроєм і забути, що сидиш усього лише перед телевізором.

Так от, головне, що відрізняло усі чотири трансляції відкриття та закриття, — це повна відсутність настрою в коментуванні. Голоси, інтонації коментаторів щоразу були такими, ніби вони виступають із якоюсь доповіддю на якомусь засіданні. Або, час від часу — такими, якими зазвичай діляться випадковими враженнями люди, що зібралися й переглядають телевізор від нема чого робити: от що спало на думку — те й кажуть. Подеколи здавалося: коментатори люто ненавидять те, що їм доводиться коментувати, згоряють від нудьги й от-от почнуть просто тобі в ефірі, даруйте, хропіти. Й репліки коментаторів подеколи здавалися сказаними мало не крізь дрімоту, щоб остаточно не заснути.

І навіть коли заходила чергова розмова про небачений успіх української збірної, у словах коментаторів не відчувалося ані радості, ані захвату, ані навіть задоволення.

Що відрізняло всі церемонії, й особливо церемонію закриття Паралімпіади — то це повна відсутність коментування. Бо те, що глядачі чули в ефірі, коментуванням не було — якщо зважати на викладене вище зауваження. Було заповнення ефіру всім, що на язик спаде — аби було. Був випадковий потік випадкових слів та речень. Зрозуміти, що відбувається, отримати якнайповніші враження, а тим паче настрій, це не допомагало аніякою мірою.

От іде парад прапорів. Один прапор (іранський) — і це показують крупним планом кілька разів — із жалобною стрічкою. Що сталося? Коментатори навіть уваги на це не звернули, взагалі не звернули. Вже потім, далеко потім, вони сказали, що під час змагань загинув іранський велогонщик — але так і не сказали, що саме сталося.

У програмі наступних Паралімпійських Ігор не буде футболу, — про це сказала Трифонова. Чому не буде, чим він завинив, які до нього претензії? Вилучаючи його з програми, Міжнародний паралімпійський комітет мав же це якось мотивувати! Повідомити про це коментатори не вважали за потрібне — не буде, то й не буде.

Зате глядачів годували й годували «коментарями»: «Те, чого немає, замінюють іншими функціями організму». Або діалогами: «Нічого неможливого немає. – Так, немає нічого неможливого». До того, що відбувалося безпосередньо на стадіоні, нікому знову не було діла. «Все пройшло мирно, спокійно, без терактів» — то невже без терактів уже й Паралімпіада не Паралімпіада? Мирно, спокійно — то й нецікаво?

Ще дуже інформативний діалог: «На відкритті були пляжні декорації, а тут усе зелене. – Уявляєш себе у тропічному лісі». А раптом глядачі, бачачи все це на власні очі, уявили б себе ще де-небудь?

А ще церемонія закриття тільки закріпила враження: навіть усе, що казали коментатори, можна було казати набагато лаконічніше — й, напевне, враження було б зовсім іншим. Довго й мляво розповідали коментатори про те, що наступна Паралімпіада пройде в Токіо, й тут, у Ріо-де-Жанейро, має бути церемонія передання паралімпійського прапору: «Варто сподіватися, що й цього разу буде». Варто сподіватися — то ви коментуєте чи майбутнє передрікаєте? Та люди добрі: от коли буде ця церемонія — тоді ж про неї й розповісте! Бо в даному разі це знову було що завгодно, тільки не коментування того, що відбувається на стадіоні! Трофимова: «Безумовно, в Токіо все буде на найвищому рівні, бо в японців така традиція — все проводити за останнім словом техніки». І до чого це? Після того Трофимова пожвавилася, бо почала розповідати про свою поїздку на Паралімпіаду до Нагано. Й це теж називалося коментуванням?

А кілька разів протягом трансляції повторена одна й та сама фраза: «Всі потроху починають танцювати»? «Завершила свій виступ Ванесса Дамата у своїй яскравій сукні, й тепер починається інша частина концерту» — так, це можна назвати коментуванням, тільки от глядачі й самі все це бачили, а ще й почути хотіли сам концерт, а не розповіді про його іншу частину! «Після офіційних ритуалів продовжується концерт» — ніби самі глядачі того ну ніяк би не збагнули. А скільки разів протягом трансляції закриття коментатори повторили: «Тепер спортсмени можуть розслабитися» та: «Останній день, трошки сумно», а протягом усіх чотирьох: «Всі хочуть завоювати медалі» (це ж, виявляється, он як!) — ми й із ліку збилися.

На стадіоні вручають нагороди Міжнародного паралімпійського комітету. Серед нагороджених — Ібрагім Аль-Хуссейні. З якої він країни? Так і не сказали. Отаке було коментування. Лунає пісня. «А українці вже танцюють», — повідомляють нам коментатори й починають розповідати про найтитулованіших українських паралімпійців. Звук накладається, системи в розповіді немає, хто й коли скільки медалей завоював, уже й не збагнути, взагалі не зрозуміти нічого — зате всю пісню проговорили. Найтитулованішим виявився білорус — оце й був єдиний неукраїнський спортсмен, якого протягом усієї трансляції назвали в контексті перемог.

Й от — церемонія передання паралімпійського прапору до Токіо. «Юріко Коїке — представниця Японії» — але ж вона не просто «представниця», а губернатор Токіо! На екрані — підпис англійською мовою: «Перші Паралімпійські Ігри в Токіо, 1964». Трофимова розповідає: отак, мовляв, усе починалося в Японії, отак починався в них паралімпійський спорт — і в нас так само. Але ж СРСР не підтримував паралімпійський рух і не брав у ньому участь, навіть 1980 року, коли Олімпіада була в Москві, Паралімпіада відбулася в Нідерландах, в Арнемі!

І насамкінець: «Спортсмени видали по повній», «Часто нашу увагу фокусують на цьому полум'ї паралімпійському... Паралімпіаду буде завершено (це, мабуть, щоб ніхто не сумнівався. – ДМ)... З усіма атрибутами буде це завершення», «(Спортсмени) вже, може, готуються повертатися додому, а хтось, може, й ні» — а далі пішло про те, як успішно виступлять українські спортсмени на зимових Паралімпійських Іграх через півтора роки. Називайте це як хочете, тільки не коментуванням.

І спало на думку от що. У церемоніях відкриття та закриття Олімпіад, Паралімпіад та подібних спортивних подій, узагалі-то, не буває нічого специфічно спортивного. Нічого такого, що вимагало б особливих спортивних знань. Для спортивних коментаторів такі церемонії — річ непрофільна й, судячи з усього, нецікава. Тут, радше, потрібні загальна ерудиція й почуття міри. То, може, надалі було б варто, щоб такі церемонії коментували телеведучі, люди з акторського світу або інші, хто вміє тримати увагу публіки й відчувати цю публіку? Так чи інакше, а з цим треба щось робити. Бо те, що є, — це знущання.

Фото - sport.unian.ua