У журналістській спільноті вже не перший рік обговорюється питання запровадження Національної прес-карти (НПК). Загалом була згода, що НПК є дуже корисною й потрібною річчю й тому, мовляв, украй важливо її запровадити якомога швидше. Та читаючи матеріали про єдину карту, дуже мало можна дізнатися про те, яку проблему має вирішити її запровадження. Адже перш ніж розпочинати зміни, слід чітко визначити, в чому проблема, яку ми хочемо вирішити. Інакше дуже складно досягнути мети й абсолютно неможливо потім оцінити, чи вдалося досягнути бажаної зміни.

Пам'ятаю дискусію навколо Податкового кодексу. Питання потрібності кодексу ніхто не ставив під сумнів, домінував простий погляд: нам потрібен Податковий кодекс — із ним ми житимемо краще! Хоча ухвалення Податкового кодексу викликало не покращення, а Податковий майдан. Тим не менше, ми продовжуємо шукати прості рішення складних проблем. От, наприклад, нині домінує думка, що Виборчий кодекс — це вирішення всіх проблем із виборчим законодавством. А НПК вирішить проблеми журналістів.

Яку ж проблему має вирішити запровадження національної прес карти? І чи вирішить хоч якусь? Перша ймовірна проблема — це постійна складність з ідентифікацією журналіста в рамках порушення кримінальних справ за статтею 171 Кримінального кодексу «перешкоджання журналістській діяльності». Правоохоронці часто кажуть, що не можуть встановити, чи справді особа є журналістом, і тому не можуть порушувати справи за 171-ю статтею. Відмови правоохоронців сприймати журналістів як журналістів неймовірно винахідливі, вони можуть придумати все що завгодно, наприклад: нападник не міг знати, що це журналіст — «мало хто тут із камерою міг стояти».

Юридичний аналіз вказує, що такі підстави для відмови є надуманими. Чинних документів більш ніж достатньо, щоб визначити, чи є особа журналістом. Якщо ми не бачимо жодного бажання це робити тепер, немає підстав припускати, що запровадження єдиної прес-карти зарадить проблемі. Завжди можна сказати — «нападник не перевіряв перед цим посвідчення журналіста».

Ще одна можлива проблема, яка начебто вирішується, — це підтвердження належності до журналістського цеху для тих, хто працює в редакціях нових медіа, що не мають формального статусу ЗМІ. Однак із цим іще складніше. Законодавство визначає, що довести те, що ти журналіст, можна через докази приналежності до журналістської організації. Чи є НПК свідченням належності до журналістської організації? З проекту положення зрозуміти це неможливо. Наприклад, якщо особа є членом Національної спілки журналістів України, а прес-карту має видавати Комісія журналістської етики, то свідченням членства в якій організації є карта? Якщо це членство в НСЖУ, тоді не зрозуміло, чому емітент карти — КЖЕ. Якщо особа є членом КЖЕ, постає комплекс інших питань: зокрема, чи бажають НСЖУ та інші організації, щоб усі їхні члени вступали до організації, яка неминуче стає їхнім конкурентом? Якщо ж отримувачі карти не стають членами КЖЕ, а лишаються лише членами НСЖУ, тоді не зрозуміло, яка їм користь від отримання ще одного документа, адже членський квиток НСЖ — прес-карта — в них уже є.

Ще складніше з галузевими асоціаціями. Журналісти, які подадуть на єдину прес-карту за рекомендацією, наприклад, Незалежної асоціації мовників (НАМ), узагалі не є членами НАМ. Про що юридично свідчитиме факт отримання ними прес-карти? На це питання відповіді немає. І найголовніше, не схоже, що організатори НПК над цим питанням замислюються. Відверто кажучи, членські організації журналістів і не членські організації складно поєднати в одну модель.

Тепер про емітента карт — КЖЕ. Комісія, яка нині розглядає питання прес-карт, не є жодним чином легалізованою. Не слід плутати Комісію з журналістської етики, яка є органом саморегулювання і складається з 12 осіб, обраних на з'їзді підписантів Етичного кодексу в 2001 році, зі Всеукраїнською громадською організацією «Комісія з журналістської етики», яка є юридичною особою. Ця організація з ідентичною назвою створювалася, ймовірно, лише для отримання грантів. Крім Володимира Мостового і, можливо, Тетяни Котюжинської, інші члени КЖЕ не мають жодного стосунку до ВГО КЖЕ: 1) вони не були засновниками цієї громадської організації, 2) їх не приймали у члени організації. 3) ВГО КЖЕ не ухвалювала й ніколи не розглядала жодних рішень про призначення цих осіб до будь-яких органів управління ВГО.

КЖЕ має лише спільну назву з ВГО й спільну особу, яка очолює їх, однак усе інше в них різне. КЖЕ існує й без реєстрації, як існував рух «Стоп цензурі!», існує Незалежна медійна рада, або як існує Реанімаційний пакет реформ. Згідно зі статтею 11 Європейської конвенції з прав людини, організація не потребує жодної легалізації від держави, щоб існувати й функціонувати. Та якщо ми кажемо про видачу посвідчень — тоді потрібна юридична форма, щоб не було сумнівів у юридичній значущості документів. Інакше це буде роздача фантиків. Проблема ускладнюється тим, що ВГО КЖЕ дуже давно (ймовірно, ніколи від часу заснування 14 років тому) не проводила загальних зборів організації. І станом на сьогодні ніхто не знає, хто є членами цієї організації. Не зрозуміло, як могла діяти організація й навіть отримувати гранти, якщо керівництво, всупереч статуту, не переобиралося понад 10 років, протоколи втрачено й не відомо, хто заснував цю організацію і хто є її членами. Погодьтеся, дещо дивна ситуація для організації, яка має ухвалювати рішення про етику та видачу національної прес-карти.

Якщо додати до всього цього існування конфліктних ситуацій ще й в НСЖУ, і в НМПУ — можна дійти висновку, що запровадження національної прес-карти наразі не на часі — не чим іншим, аніж дискредитацією в цілому хорошої ідеї, це не закінчиться. Повернутися до цієї ідеї потрібно після того, як буде вирішено конфлікти в діяльності НМПУ й НСЖУ та буде знайдено юридичні рішення по всіх питаннях діяльності КЖЕ.

P. S. від редакції. «Детектор медіа» буде радий надати слово всім охочим висловити свою думку стосовно ініціативи запровадження національної прес-карти, а також ситуації у згаданих у статті організаціях.

Фото - кадр із фільму «П'ятий елемент», imgur.com