Не ставитиму під сумнів рішення провести конкурс «Євробачення» 2017 року в Києві. Віритиму, що українські та міжнародні експерти й функціонери мали рацію й що якихось сторонніх, а тим паче нешляхетних, чинників у виборі не було — принаймні, наразі немає про це свідчень і саме свідчень, а не припущень і домислів.

Я про зовсім інше: погляньмо, як це виглядало, які враження залишило. Про іміджевий бік обрання Києва та його публічних обґрунтувань. Передусім, посилання на близькість Одеси до Придністров'я й відповідну загрозу безпеці не можуть викликати нічого, окрім тихого роздратування. Бо всім же зрозуміло: так, загроза безпеці проведення конкурсу в Одесі існує, але виходить вона здебільшого зсередини, з самої Одеси. Надто багато в цьому місті людей, що плекають проросійські та «проноворосійські» настрої. Надто багато протягом останніх двох років у цьому місті було актів насильства. А те, що антиукраїнські сили прагнутимуть провокацій, не викликає сумнівів.

І все це є загальновідомим. Тож навіщо, пояснюючи вибір Києва, а не Одеси, було вдаватися до інакомовлення? Навіщо було вибудовувати фігури замовчування? Адже зрозуміло, що такий спосіб публічного спілкування лише підриває довіру до високих чиновників, а ще змушує замислюватися: а чи самі вони не ведуть боротьбу з фантомами замість реальних загроз та викликів?

І, як на мою думку, допоки над Одесою нависає тінь 2 травня 2014 року, допоки винних — хоч би ким вони виявилися — в тій трагедії не названо й не покарано, проводити подібні заходи в цьому місті було би щонайменше неетичним.

Був іще один дуже важливий аспект, на який мало хто звернув увагу: перший півфінал «Євробачення-2017» заплановано на 9 травня, на День Перемоги. Переграти вже нічого не можна — та й, підозрюю, дуже складно було би пояснити організаторам, чим аж таким неналежним пісенне свято не пасує до свята Перемоги над гітлеризмом.

Адже, за світовими традиціями, яскрава й святкова демонстрація єднання між країнами Європи — це і є найкраще заперечення гітлеризму, це і є найнаочніше демонстрування результатів Перемоги! Натомість за радянською традицією, День Перемоги — це насуплені обличчя, маршування строєм та безупинне грюкання черевиком по трибуні на адресу всього світу. За радянською традицією, та війна все ще триває, Перемога 1945 року — ніяка не Перемога, а лише проміжний успіх, а будь-які міжнародні змагання — це та сама війна, тільки в інший спосіб.

Навряд чи хтось буде сперечатися: у Дніпрі, а тим паче в Одесі, прибічників радянських традицій та поглядів незрівнянно більше, ніж у Києві. І, цілком імовірно, вони не стали би сидіти, склавши руки. Додаймо до того, що кожного 9 травня правоохоронні органи Одеси й без того стоять на вухах, бо саме це місто є одним із найнебезпечніших у контексті провокацій. Додаймо, що на конкурс «Євробачення» приїде, й від того немає куди подітися, чимало російських туристів — «хороших та різних».

Отже, за ситуації, що об'єктивно існує в Україні, альтернативи Києву практично не було. Але неприємний осад однаково лишився — бо столиця як місце проведення «Євробачення» стала не так вибором, як виходом зі скрутного становища.

А тепер погляньмо на загальноєвропейську картину. Зважмо, звісно, що вимоги до місця проведення змінюються: якщо один із давніх конкурсів проходив у Люксембургу в залі на 300 (триста) глядачів, то тепер таке є неможливим. (Щоправда, й тоді ЄМС ухвалила таке рішення як виняток.)

Найбільше конкурсів «Євробачення» — вісім — проводила Велика Британія. «Як так сталося?» — спитаєте ви. Просто ця країна часто бралася за організацію тоді, коли країни-переможниці відмовлялися від проведення. Отже, 1960, 1963, 1968 та 1977 років місцем проведення конкурсу ставав Лондон; сьогодні в цьому місті живуть вісім із половиною мільйонів людей. Жодне інше місто країни за розмірами навіть не наближається до столиці, а ще треба зважати на давні британські традиції — жити у провінції, але вести справи неодмінно у столиці. Тож Лондон — типова столиця колишньої типової імперії — посідає у Великій Британії абсолютно особливе місце. Навряд чи це є взірцем для наслідування для нас.

Але навіть за таких умов чотири конкурси — рівно половину — приймали інші британські міста. 1972 року це був Единбург — місто, в якому нині живуть дещо менш ніж 500 тисяч осіб, майже точнісінько як в українському Миколаєві.

1974 року місцем проведення конкурсу «Євробачення» став Брайтон — місто з населенням у 270 тисяч. Майже як в українських Горлівці, Житомирі, Сумах, Черкасах, Чернігові. 1982 року пісенною столицею Європи став Харрогейт із чисельністю населення всього лише в 75 тисяч. Нарешті, 1998 року «Євробачення» завітало до Бірмінгема з рівно одним мільйоном жителів — точнісінько як в Одесі.

Сім конкурсів приймала Ірландія. Шість із них (1971, 1981, 1988, 1994, 1995 та 1997 років) відбулися у столиці, Дубліні, ще один, 1993 року — у Міллстріті. Але Ірландія — дуже маленька країна, чисельність її населення на 2015 рік (джерело інформації про чисельність населення країн — тут) становить 4 мільйони 892 тисячі осіб. Істотно менше, ніж Київська область із Києвом. Що ж до Дубліна, то його теперішня чисельність населення (тут і надалі дані про чисельність населення міст — сучасні, але різкого її зниження від часів проведення конкурсів не спостерігалося ніде) — трохи більше за півмільйона, це приблизно як наші Миколаїв або Маріуполь (зовсім трохи більше від них). Міллстріт — це взагалі, як по-нашому, селище міського типу з населенням, трохи більшим за одну тисячу; це був найменший населений пункт, у якому проходили конкурси «Євробачення» за всю їхню історію.

Шість разів проводила конкурси «Євробачення» Швеція — країна з чисельністю населення 9 мільйонів 801 тисяча жителів. Тричі — 1975, 2000 та 2016 років — пісенне свято приймала столиця, Стокгольм. Живе в місті зовсім трохи більше від 900 тисяч — дещо менше, ніж у нашому Дніпрі. Один раз — 1985 року — «Євробачення» приймав Гетеборг із населенням, трохи більшим за 500 тисяч — як у згаданих уже Маріуполі та Миколаєві. Двічі, 1992 та 2013 років, конкурс проходив у Мальме — місті з населенням, трохи більшим за 300 тисяч. Приблизні українські аналоги — Вінниця, Макіївка та Полтава.

Чотири рази конкурси «Євробачення» проходили в Нідерландах. Двічі, 1976 та 1980 років — у Гаазі; чисельність населення міста — рівно 500 тисяч. 1970 року місцем проведення став Амстердам, нині в ньому живуть понад 800 тисяч людей — точнісінько як у Запоріжжі. 1958 року конкурс завітав до Хілверсюма, теперішнє населення якого — трохи більше за 80 тисяч, як в Умані або Ніжині.

1962, 1966, 1973 та 1984 років конкурс «Євробачення» приймало місто Люксембург із його нинішніми 100 тисячами населення — рівно наші Кам'янець-Подільський та Бровари. Так, у жодному іншому місті Великого Герцогства Люксембург конкурси не проходили, але достатньо поглянути на мапу, щоби зрозуміти — це не зовсім взірець для рівняння.

Тричі проводила «Євробачення» велетенська Німеччина. 1957 року конкурс відбувся у Франкфурті-на-Майні, в якому нині живе трохи менше за 700 тисяч — менше, ніж у Львові. 1983 року «Євробачення» завітало до Мюнхена з його нинішніми 1 мільйоном 500 тисячами жителів — трохи більше, ніж в українському Харкові. 2011 року конкурс відбувся в Дюссельдорфі, де нині живе менш ніж 600 тисяч — менше, ніж у Кривому Розі. Зауважмо: ані у столиці та найбільшому місті об'єднаної Німеччини — Берліні, ані в найбільшому місті Західної Німеччини до об'єднання — Гамбурзі конкурси «Євробачення» не відбулися жодного разу.

Франція теж тричі приймала «Євробачення» — й лише один раз у Парижі (2 мільйони 100 тисяч — менше, ніж у Києві), 1978 року. Два інших конкурси, 1959 та 1961 років, проходили в Каннах — це окрема стаття, бо, попри всього лише 70 тисяч жителів, це місто є всесвітньо відомим курортом. До речі, чисельність населення Ялти — практично така сама, але до 2014 року про проведення там чогось подібного навіть і питання не поставало.

Три рази господаркою «Євробачення» ставала Норвегія — країна з населенням 5 мільйонів 200 тисяч. Двічі — 1996 та 2010 років — конкурс проходив у столиці, Осло, чиє населення становить дещо більше за 600 тисяч — рівно як у нашому Кривому Розі. Найпершого ж разу, 1986 року, конкурс приймав Берген — місто з населенням 270 тисяч. Як у тих-таки Житомирі, Сумах, Черкасах, Чернігові.

А от усі три конкурси в Данії — 1964, 2001 та 2014 років — відбулися в Копенгагені. Але Данія — маленька країна, в ній живуть 5 мільйонів 551 тисяча людей. Та й населення данської столиці — менш ніж 600 тисяч.

Двічі «Євробачення» приходило в гості до Італії. 1965 року — до Неаполя з його нинішнім трохи менш ніж мільйоном — точнісінько як у Дніпрі. Конкурс 1991 року планували провести в Сан-Ремо (менш ніж 60 тисяч, як у Борисполі), але в останню мить перенесли до Рима з його нинішніми 2 мільйонами 800 тисячами.

Два рази проводила конкурс «Євробачення» маленька Швейцарія. І жодного разу ані у столиці — Берні, ані в найбільшому місті — Цюриху. Найперший конкурс 1956 року відбувся в Лугано з його нинішніми 65 тисячами населення — як десь у Коростені. Конкурс 1989 року проходив у Лозанні — місті, де живуть 130 тисяч осіб, як у Бердянську або Нікополі.

Так само двічі проводила «Євробачення» Австрія — обидва рази у Відні (1 мільйон 700 тисяч населення), 1967 та 2015 років. Чисельність населення Австрії — 8 мільйонів 665 тисяч. Аж ніяк не взірець для порівняння для України, та ще й ті два конкурси відбулися з майже півстолітньою різницею в часі.

Обидва рази — 1979 та 1999 років — у Єрусалимі приймав «Євробачення» Ізраїль. Маленька країна з населенням 8 мільйонів 49 тисяч, та ще й яка перебуває у стані війни й змушена докладати величезних зусиль для гарантування безпеки. До певної міри Ізраїль може правити для нас за взірець для наслідування під час нинішньої війни, але в жодному разі не на, хочеться сподіватися, мирне майбутнє. Чисельність населення Єрусалима, до речі — 800 тисяч. Більше, ніж у Львові, й менше, ніж у Запоріжжі.

Додаймо до того, що цьогорічний юніорський конкурс пісні «Євробачення» проходитиме у Валлетті, населення якої становить менш ніж 6 тисяч осіб: найближче до Києва місто аналогічного розміру — це Ржищів. Та й чисельність населення всієї Мальти становить 413 тисяч — як до війни в Луганську. От ще два міста, які проводили юніорський конкурс. 2005 рік, Хасселт (Бельгія) — 70 тисяч жителів. 2014 рік, Марса (Мальта) — 5 тисяч. А велетенська Україна проводила цей конкурс двічі, 2009 та 2013 років — обидва рази в Києві й лише в ньому, й навіть питання не поставало про те, щоби провести його ще де-небудь.

Так, за нинішньої ситуації, ймовірно, Київ став єдиним виходом. Але, менше з тим, за Україну соромно. Бо конкурс міст — потенційних господарів «Євробачення-2017» наочно показав: протягом чверті століття ми будували в себе маленьку копію Російської імперії, де є столиця, у якій сконцентроване все життя, й є глуха провінція, у якій навіть місце проведення трьох великих концертів (усього лише трьох концертів!) підшукати проблематично. Чи варто нагадувати, що історично Україні такий спосіб організації суспільного життя притаманний не був?

Фото - www.eurovision.tv