Що привертає увагу в численних публікаціях ЗМІ останнього року, а то й дещо більше, — то це постійне апелювання до Заходу. До США, Євросоюзу. До зовнішніх, позаукраїнських владних інститутів, причому коли йдеться далеко не лише про захист України від російської агресії, а й про суто внутрішні справи. Про проведення реформ, зокрема. До Заходу апелюють, як до якоїсь вирішальної сили, як до якоїсь «найвищої влади» — з закликами «змусити українську владу», а то й «покарати українську владу». Одним із останніх гучних прикладів такого апелювання стала й контроверсійна стаття у «Європейській правді».

Скажете, інтелектуали та прогресивна громадськість Росії також апелюють до зовнішніх адресатів у сподіванні, щоби ті вплинули на російську владу? Так, але між українським та російським випадками існує дуже принципова різниця. Росія брутально порушує основоположні норми міжнародного (та й внутрішнього) права, дії її влади є злочинними. Натомість в апелюванні українців до закордонних владних інститутів про злочини не йдеться, а йдеться лише про те, що політику, яку проводить українська влада, чимало хто з українців (і, можливо, цілком слушно) вважає за недолугу. Якщо у випадку Росії йдеться про вимоги якщо не покарати злочинців, то бодай припинити злочини, то у випадку України йдеться лише про коригування внутрішньої політики. Про те, що, взагалі-то, в демократичних країнах зазвичай роблять власні громадяни-виборці й ніхто інший.

Ні, мова зовсім не про те, щоб «не виносити сміття з хати». Мова про те, що в суспільстві й без того є надмірно поширеним — хай навіть і з протилежними оцінками — переконання, буцімто Україна перебуває «під зовнішнім керуванням». Авторів цієї тези, поза сумнівом, треба шукати не в Україні. Але наші ЗМІ час від часу — якось хвилями — залюбки підхоплюють цю «блискучу» ідею й щиросердо починають її тиражувати. Пригадаймо, як рік-півтора тому цілком респектабельні ЗМІ абсолютно серйозно (й абсолютно буквально, без тіні натяку на те, що це гіпербола) навіювали аудиторії, буцімто вирішальне слово у призначенні та звільненні з посади прем'єр-міністра України (в даному разі Арсенія Яценюка) має Вашингтон. Пригадали? Так от, хотіла того «Європейська правда» чи ні, а вона здійняла чергову хвилю розмов про «зовнішнє керування».

А теза про «зовнішнє керування» є небезпечною не лише тим, що виводить з-під відповідальності нашу українську владу й перекладає ту відповідальність на не дуже зрозуміло кого.

Дивно, що досі ніхто з політиків — принаймні публічно, а також ніхто з публіцистів не згадав про одну з головних загроз затягування та імітування реформ в Україні. Та ще й таку загрозу, перед якою всі решта блякнуть і видаються дріб'язковими. Полягає вона от у чому: дедалі більше зростає ймовірність, що одного далеко не чудового дня Україна піде російським шляхом. Ні, не перетвориться на сателіта Росії подібно до Білорусі або Вірменії — цілком можливо, відносини України з Росією залишаться гостро конфліктними, — а просто зануриться у примарний світ «скреп» та «додаткових хромосом», хай навіть це будуть суто свої, відмінні від російських, «скрепи» та «хромосоми».

Україна, звісно ж, не Росія, в нас незрівнянно міцніший запобіжник від такого розвитку подій. Але й подібностей між двома країнами чимало — істотно більше, ніж хотілося б.

Тож згадаймо, як і чому сьогоднішня Росія стала такою, якою вона стала. Чому росіяни так люблять Путіна, ненавидять Америку й узагалі Захід, а будь-які прояви брутального хамства з боку своєї держави радо вітають.

Повернімося на чверть століття назад. Коли зазнав краху СРСР, здавалося, повернення вже немає й ніколи не буде. Тоді й у моторошному сні не могло уявитися, що згодом ціла нація (це про Росію) буде молитися на радянські часи як на буцімто вершину її розвитку. Тоді ж, на початку 1990-х, дуже значна частина росіян щиро прагнула якнайскоріше приєднатися до цивілізованого світу. Дуже чимало росіян відчували — щиро відчували — себе невід'ємною частиною євроатлантичної цивілізації й плекали до тієї ж таки Америки настільки дружні почуття, наскільки було можливо. І стосувалося це не лише Бориса Єльцина, Єгора Гайдара та «інших офіційних осіб»: такими були настрої значної частини російського суспільства — критично великої, а інтелігенції — то й поготів.

Скажете, нинішня російська пропаганда радикально змінила суспільні настрої та вподобання? Але жодна пропаганда не може бути успішною на геть порожньому місці, вона мусить мати достатню кількість реальних фактів — бодай задля їхнього препарування й хибного тлумачення.

Тоді ж, на початку 1990-х років, росіяни були ладні — не без застережень, але загалом — на певний час перетворитися на слухняних учнів і втілювати в життя всі рецепти й поради високочолих західних експертів. І ці рецепти з порадами не забарилися. Результатом стало катастрофічне зубожіння росіян. І якщо 1991 року радянські стандарти життя уявлялися ганебно низькими, а метою та взірцем для наслідування були американські та європейські, то після «ринкових реформ» омріяною метою стало повернення хоча б до радянських стандартів.

Причина є зрозумілою: соціально-політичний устрій Росії — тодішньої, та й теперішньої — кардинально відрізнявся від заведеного в цивілізованому світі. До того відрізнявся, що не мав із ним нічого спільного. Так, зовні все було дуже схоже, але сутність була цілковито іншою. Квазіринкова квазідемократія базувалася на неправовому встановленні приватними особами та групами контролю над ресурсами та сферою їхнього розподілу. Вона базувалася на запереченні фундаментального принципу цивілізованого права, за яким злочин не породжує й не може породжувати прав. Поклоніння силі й зневага до права — хіба не це саме ми й сьогодні спостерігаємо в російській політиці? Зрозуміло, що російська політико-економічна система жила за цілковито іншими законами й закономірностями, ніж ринкові демократії, й усі західні поради та рецепти спрацьовували зовсім не так, як від них того очікували. Крокодила неможливо навчити літати, хоч як намагайся.

Російська влада, звісно ж, приховувала неринковий і недемократичний свій характер, західні автори порад та рецептів теж розібралися в цьому з драматичним запізненням. Тож для російського суспільства справжні причини й механізми його зубожіння залишалися незрозумілими: воно бачило лише те, що було видно, — західних експертів та «вчителів», а російські ЗМІ та російські політики в публічних виступах щосили підносили роль західних радників. От суспільство й зробило, не без допомоги пропаганди, висновок, навіть кілька. Перший: наявна в Росії політико-економічна система є копією західної, вона заснована на тих самих засадах. Другий: така система веде лише до всезагального зубожіння; всі розмови про «економіку процвітання» — оманливі. Третій: якщо так, то, найімовірніше, Захід (і передусім Америка) навмисне розвалив СРСР, позбувшись конкурента. Інакше кажучи, всі ці роки Захід не допомагав Росії, а ставив її на коліна.

Але ж країни Заходу й справді заможні! Тож от вам четвертий висновок, який зробило російське суспільство: західне багатство — награбоване, зокрема й у Росії.

Російська пропаганда не поспішала розвіяти ці логічні побудови. Спочатку, ймовірно, її завдання були суто практичними — по-перше, перекласти відповідальність за недолугі «реформи» на когось стороннього, й, по-друге, навіяти думку, що Росія засадничо нічим не відрізняється від країн — світових лідерів, у ній усе таке саме, як і в них, а отже, претензія до російської влади «не туди нас завели» відпадає.

А потім пропаганда мусила розвивати ці тези, й розвивати так, щоб не виникало суперечностей. Отак і сформувався в російському суспільстві стереотип «ворожого Заходу», який буцімто тільки й прагне, що Росію занапастити, й інших справ не має. Отак і сформувалася мета «вставання з колін». Отак і сформувалося переконання, нібито світ від XVIII століття анітрохи не змінився й геть усі держави живуть завдяки видобуванню ресурсів — тільки деякі своїх, а деякі (не будемо тицяти пальцем) — чужих.

Сформувалася, власне, фундаментальна помилка (або пропагандистська маніпуляція), що й лежить в основі всієї ідеології путінізму: буцімто Америка є багатою та впливовою завдяки тому, що є військово сильною. Тоді як насправді все навпаки: Америка є сильною та впливовою через те, що є багатою. У свідомості росіян було переплутано причину з наслідком, і тепер росіяни бачать єдиний спосіб для своєї країни стати багатою й успішною — це військовий спосіб. Або навіть воєнний спосіб: «хто сильніший, той і багатий».

Так, Україна — не Росія; 1990-і роки лише ствердили українців у переконанні, що країну завели кудись не туди, кудись далеко від ринково-демократичного раю. Але сьогодні ми переживаємо другий, дуже подібний сеанс «реформ» — поки що з тим самим результатом. І, на жаль, існує кілька дуже песимістичних чинників, які підказують: цілком може вийти, що саме такий результат і буде остаточним. Натомість сьогодні вже майже загальною стала переконаність, що країна перебуває «під зовнішнім керуванням». Призначено й відповідального — Лешека Бальцеровича. Повноваження його є малозрозумілими, а в медіа так і не випало прояснити їх, натомість його ім'я є символом, легендою, мало не міфом — а міфічних героїв брак повноважень не виправдовує, чи не правда? Ім'я Бальцеровича вже не залишить у суспільства ніяких сумнівів: нас вели (й привели) саме «туди» — хоч би яким безрадісним це «туди» виявилося.

Стосовно подальшого перебігу подій будувати прогнози з високим ступенем імовірності не виходить. Але не викликає сумніву: будь-які спроби навіяти суспільству переконання в «зовнішньому керуванні» рано чи пізно призведуть до відторгнення суспільством того керування й появи чудових передумов для популяризації ідеї «вставання з колін».

Фото - soul-delight.me