Найкращу ідею можна довести до абсурду. До такого абсурду, коли ця найкраща ідея почне сприйматися багатьма як примха, як забаганка, а то й набуде присмаку анекдотичності.

Особливо це стосується випадків, коли йдеться про боротьбу з дискримінацією, про подолання комплексу меншовартості. У Сполучених Штатах Америки, де боротьба з дискримінацією за будь-якою ознакою є однією з провідних соціальних тем, зокрема й у медіа, є поширеним чи то анекдот, чи то сумний жарт: в Америці утворився привілейований клас — темношкірі жінки нетрадиційної сексуальної орієнтації. Бо боротьба з дискримінацією часто-густо й справді не знає міри, а «позитивна дискримінація», якою суспільство намагається компенсувати свої минулі й теперішні гріхи, нерідко перетворюється на невиправдані привілеї. Й створює в колись дискримінованих комплекс жертви, коли їм ніби всі все винні.

Чудовою ілюстрацією до цього є медіакампанії, що прокотилися, зокрема, й самими Сполученими Штатами після інцидентів, коли поліцією було вбито (поранено) правопорушників, що мали темний колір шкіри. «Темношкірий завжди правий», «жінка завжди права», а влада має ставитися до темношкірих (жінок, осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації) м'якіше й поблажливіше, ніж до всіх решти, — таким виходить висновок багатьох надміру антидискримінаційних публікацій.

Зрештою, ми, українці, чудово знаємо: після десятиліть національного приниження багато хто з-поміж нас прагне шукати «ганьбу» та «зраду» там, де насправді їх і близько немає, й занадто болісно реагує на будь-яку, навіть справедливу, критику, бачачи й у ній дискримінацію. Той самий комплекс: «Жертва завжди права».

Отакі думки навіяв огляд публікацій в американській пресі на тему Олімпійських Ігор із ознаками сексизму, підготований шановною Мариною Дорош. Бо далеко не всі наведені (й засуджені американською громадськістю) приклади є переконливими.

«Вона може стрибнути вище за чоловіків». Чи містить наведена фраза ознаки сексизму? Як на мою суб'єктивну думку, якщо й містить, то, радше, з необережності, з неакуратності формулювання. Адже факт залишається фактом: змагання з гімнастики, легкої атлетики та взагалі більшості видів спорту відбуваються роздільно для жінок та чоловіків. І жодного сексизму, жодної дискримінації в тому дотепер ніхто не побачив.

Залишається фактом і те, що абсолютні результати жінок є нижчими за результати чоловіків: причини того є суто фізіологічними, й саме через них змагання й проводяться окремо для кожної статі.

Отут і варто дати важливе уточнення: результати жінок-чемпіонок є нижчими за результати чоловіків-чемпіонів; вочевидь, досягнення спортсменок-чемпіонок будуть, усе ж, вищими за досягнення спортсменів-аутсайдерів, не кажучи вже про пересічних чоловіків «від дивану». От у цьому й полягала необережність формулювання — краще було би сказати: «Із такими стрибками вона й у чоловічих змаганнях посіла б високе місце».

Головне ж полягає в іншому: коли йдеться про спортивні виступи, порівняння досягнень жінок із досягненнями чоловіків, якщо в такий спосіб хочуть підкреслити непересічність досягнень жінок, як на мою думку, мають повне право на існування й жодного сексизму не містять — саме через те, що досягнення чоловіків є вищими за фактом. Коли у спосіб таких порівнянь хочуть принизити жінок-спортсменок, підкреслити їхню буцімто «вторинність» і «неспроможність» — це вже зовсім інша річ, і різниця між цими двома випадками є, здавалося б, очевидною.

Можна, звісно ж, оголосити неполіткоректним згадування того факту, що рекорди чоловіків є вищими за рекорди жінок, можна в репортажах про жіночі змагання робити вигляд, що чоловічих змагань узагалі не існує, але це буде не більше, ніж дитяча гра. Або таке собі новітнє вікторіанство. Удаваність, одне слово.

Чи варто було згадувати про «стрибки вище, ніж у чоловіків», ведучи мову про змагання не зі стрибків у висоту, а з гімнастики, де абсолютна висота стрибків сама по собі взагалі не є критерієм успіху? Усе залежить від контексту, в якому це було мовлено.

Інший вислів, що викликав обурення: плавчиня Кейт Ледецький нібито є «жіночою версією Майкла Фелпса». Чи йдеться про сексизм тут? Як на мою суб'єктивну думку, знову ні — а йдеться про вульгарність, загальну некоректність, а ще про старезний, мов світ, журналістський штамп. Бо коли в 1980-х роках десь у західній пресі Лайму Вайкуле назвали «російською Мадонною», маючи на увазі порівняння з американською співачкою, латвійську (тоді ще радянську) співачку це теж обурило. Й коли в тих-таки 1980-х роках східнонімецьку фігуристку Катарину Вітт називали «сучасною Сонею Хені», це теж обурювало.

Порівняння одного видатного діяча з іншим самі по собі є некоректними і принижують, бо прозоро натякають: Ледецький — насправді ніякий не Фелпс, Вайкуле — ніяка не Мадонна, Вітт — ніяка не Хені; так, копії з оригіналів. Такі порівняння позбавляють індивідуальності й неповторності, а ще абсолютизують досягнення й видатних діячів минулого, ніби навіюючи: сьогодні нічого й нікого справді видатного бути не може.

Але що малося на увазі в даному разі? Поза сумнівом, кількість олімпійських нагород, що має Майкл Фелпс, — й у жіночому плаванні подібних випадків, які могли би правити за взірець для порівняння, справді немає. Не було би згадки про Фелпса — не було б і яскравого порівняння. Тобто задум аж ніяк не був принизливим — а спосіб утілення цього задуму виявився принизливим сам по собі, безвідносно до гендерних питань.

Що найнадійніше вбиває будь-яку добру справу — то це бездумно-механічний підхід. Тож і в питаннях боротьби з сексизмом у ЗМІ краще підходити до кожного прецеденту по суті — бо інакше можна скотитися до радикалізму, коли взагалі будь-яка згадка про чоловіків та жінок в одному контексті вважатиметься за прояв дискримінації.

Фото - www.foxsports.com