Коли замовкнуть коментатори, лише тоді й можна буде повірити, що нинішній «UA: Перший» — це справді нове телебачення. Транслюючи ж відкриття Олімпійських Ігор, канал продемонстрував не те що старі підходи, а старі підходи, доведені до абсолюту.

Урочиста церемонія відкриття ХХХІ Олімпійських Ігор у Ріо-де-Жанейро — чи сподобалася вона? От уже другий день поспіль я намагаюся відповісти для себе на це запитання — й не можу. Нібито, все було, як належить — і яскраві картинки на стадіоні, й винахідливість авторів сценарію та режисерів, і буяння кольорів, і фантастичні, на самісінькій межі нереальності, феєрверки, й надважливе просування «зеленої» ідеології... От тільки враження чогось нуднуватого так і не полишає. Враження чогось такого, що подеколи треба було переглядати, лише зібравши в кулак усю силу волі.

Причина цього, радше за все, криється зовсім не у прорахунках авторів дійства. Криється вона в тому, що повного уявлення про церемонію відкриття глядачі «UA: Першого» (пряма трансляція у ніч із 5 на 6 серпня) так і не отримали. Їм просто не дали такої змоги.

Що з церемонії запам'яталося найбільше? Один фрагмент, що став по-справжньому символічним: на сцені в Ріо-де-Жанейро — миловидна жінка, вона тримає мікрофон і розтуляє рота... а з екрана лунає й лунає голос Дмитра Лазуткіна. Ніколи в житті, на жаль, не бачив пана Лазуткіна, тож, можливо, він і справді виглядає, як бразильська жінка, але чомусь більш імовірним видається інше припущення: пан Лазуткін усіма фібрами своєї коментаторської душі ненавидить жіночий спів, а тому що є сил уберігав телеглядачів від «несмаку» та «морального розтління».

Але гаразд, Дмитро Лазуткін. Тетяна Терехова от уже багато років поспіль коментує конкурси «Євробачення». Й напевне вивчила за цей час абеткову річ: коли на сцені співають — коментатори мовчать. Але тут вона розтікалася думкою по екрані мало не ще більше, ніж її партнер. Традиційна бразильська музика й бразильські співи українським глядачам незвичні й нецікаві? А це вже хай би глядачі вирішували. Відбувалося ж буквально от що: на сцені співали — коментатори не змовкали. Щойно пісня завершувалася — вони брали коротенький перепочинок. Починали знову співати — й на коментаторів знову знисходило натхнення. Поведінка коментаторів, їхнє ставлення до глядачів мають цілком конкретне визначення російською мовою: «Нате, выкусите!» — це до глядачів.

Якщо називати речі їхніми іменами, то Дмитро Лазуткін та Тетяна Терехова міцно затулили глядачам вуха. Вони зробили церемонію відкриття Олімпіади німою — ну, от як було колись німе кіно. Й от же що дивує (або, радше, дратує): не треба було бути великим прогнозистом, щоб передбачити: бразилійці зроблять такий собі карнавал у стилі хай-тек, де звук, музика становитимуть дуже важливу складову дійства, складову, що утворюватиме зміст. А зі звукоряду глядачі не почули нічогісінько, геть нічого — бо їм наполегливо не давали такої можливості. Може, до церемонії закриття коментатори знайдуть якийсь спосіб зіпсувати ще й відеоряд — корчити на його тлі рожі, наприклад?

І, головне, дуже хотілося б вирахувати кількість відсотків (а чи проміле?) з усього мовленого коментаторами, що справді становило корисну й значущу інформацію. Бо переважна більшість із почутого складалася з констатації того, що й так було очевидним з екрану, з загальників і тривалих розповідей про те, що й так усі знають — тільки що від певного моменту замість загальників звичайних пішли загальники пафосні.

На екрані, судячи з відеоряду, співають і танцюють, а чути довгу лекцію про фавели, злочини, наркоманію й узагалі тяжке життя бразильських трудящих.

Ще хотілося б підрахувати, скільки разів за ніч глядачі почули: «Зараз ми бачимо панораму Ріо-де-Жанейро», або: «Перед нами — мальовничі краєвиди Ріо-де-Жанейро». Схоже, коментатори були щиро впевнені: без їхніх нав'язливих підказок глядачі гадатимуть, що це — Новосибірськ.

Деякі фрагменти інформаційних скарбів, що їх чули глядачі. «Ідея мирного співіснування з нашою планетою». «Ілюструється зародження життя в Південній Америці» — треба було розуміти, що там воно зароджувалося окремо від усієї планети Земля? Літак — «із мрій Ікаруса»; за усталеною в Україні традицією «Ікаруси» — це угорські автобуси (може, це саме вони й мріяли літати?), а античний герой — Ікар.

Фраза «запальні пісні й танці» видалася неприхованим знущанням — адже саме їх вона й заглушувала. «Знову хочеться в Ріо» — а це було до чого? «І все це відображує взагалі боротьбу за права і можливості» — то хоч би трошечки дали послухати, як саме воно «відображує»! «Боротьба між різними культурами та народами триває» — це, мабуть, і є фундаментальна ідея Олімпіади? Узагалі ж, коментатори не шкодували зусиль для змалювання того, як усе у світі погано, геть погано й просто тобі безпросвітно.

«Все дуже різноманітно» — без цієї підказки глядачі до того ну ніколи не додумалися б.

Супермодель, яку коментатори називали Жізель Бюндхен... Зазвичай її заведено називати або на французький манер — Жізель Бюндшен, а то й Бюндшан, або на німецький (вона є етнічною німкенею) — Гізелле Бундхен, або ж на португальський — Жізеллі Бундшен. «Бюндхен» — якою це мовою, панове? А Оскар Німейер із наголосом у прізвищі на останній склад — НімейЕр — це якою мовою? Тією самою, що й «Ю-А-Перший» – не «У-А» й не «Ю-Ей», а саме «Ю-А»? Називаючи роки, пан Лазуткін повсякчас уживав, узагалі-то, рідкісне як для української мови слово «тища» — в розумінні «тисяча». Та й прапороносицю збірної Болівії навряд чи справді звуть Анджелою Кастро — радше, все ж таки Анхелою. Та й прапороносця збірної Молдови, радше за все, звуть Ніколае Чебаном, а не Миколою.

Парад країн-учасниць. Він виявився неочікувано цікавим із гендерного погляду. Передусім, було цікаво дивитися на делегації ісламських країн — у яких із-поміж них жінки були в модерному вбранні, а в яких у традиційному. Змусила полегшено зітхнути збірна Туреччини: традиційних хусток на атлетках не було. Стало несподіванкою, коли навіть у країнах, де жінки були вдягнуті у традиційне ісламське вбрання, саме вони, жінки, подеколи виявлялися прапороносицями. Й коли в більшості делегацій таких країн чоловіки та жінки йшли, все ж, разом, одні серед інших.

Натомість здивували деякі східноєвропейські країни (запам'яталися Грузія та Польща, але вони такі були не єдині), де чоловіки та жінки йшли суворо окремо: от жінки, й от чоловіки. Привернуло увагу й ще одне: в таких командах атлети поводилися стриманіше, навіть скутіше, вони радше крокували стадіоном, змушуючи згадати про часи «соціалістичного табору». Був у цьому певний натяк на закономірність: чоловіки й жінки йшли окремо в тих командах, де чоловічі та жіночі костюми були засадничо різними, зовсім різними. Копирсатися глибше (а чому вони були такими різними) не будемо, але варто підкреслити: це правило було далеко не абсолютним, тож звести гендерну сепарацію до потреб демонстрування одягу не можна.

Що ж до коментування... Тут треба віддати належне: географічних ляпів у коментуванні не було! Хочеться зняти (й з'їсти) капелюха — це сьогодні й справді рідкість. Точніше, були три маленьких ляпи: Дмитро Лазуткін назвав Домініку «Домініканою» (насправді Співдружність Домініка та Домініканська Республіка — це дві різні, хоча й обидві карибські, держави), повідомив про нібито «географічну близькість Камбоджі до Кореї», а ще... От на екрані з'явилася команда під олімпійським прапором. Напису в титрах я не розібрав, англійську назву команди, як і годиться, заглушили, а Лазуткін завів мову про вперше в історії Олімпіад створену команду атлетів-біженців. Й от парад завершувався, за ідеєю, залишався вихід лише команди країни-господаря — Бразилії (за традицією, команди-господарі йдуть останніми), аж на стадіон знову вийшла команда під олімпійським прапором. Оце вже точно була команда атлетів-біженців. Яка ж команда йшла під олімпійським прапором першою? Команда атлетів-апатридів, як це подеколи буває?

Втім, ці ляпи були дрібними. Напружувало інше: пані Терехова регулярно (точніше, якраз нерегулярно, але дуже часто й детально) називала фірми та навіть модельєрів, які створили вбрання тих або інших команд. Це дуже нагадувало рекламу й дуже дратувало — адже навряд чи ця інформація була аж такою загальноцікавою.

Розповідаючи про історію участі різних країн в Олімпіадах, Лазуткін час від часу згадував про бойкотування Олімпіади 1980 року в Москві: «Бойкот разом зі США», «Бойкот із США». Весь світ — то були капосні США та їхні безправні сателіти, так? Хоча належне варто віддати й тут: пан Лазуткін вимовляв назву країни саме як «США», а не «Се-Ше-А», як це робить тепер більшість.

Ще більше напружувало от що. Розпочали коментатори на п'ятірку: називали країни, чиї делегації з'являлися, короткі дані про країни та їхню участь в олімпійському русі, про кількість членів команд... Тривало це досить довго, аж поки ведучі не почали дедалі більше розмовляти про збірну України та її блискучі перспективи в цілому й у кожному окремому виді спорту. Так, що навіть назвати країни, що йдуть, подеколи забували. Іноді ніби згадували, що саме вони коментують, і поверталися до розповідей про країни та їхні команди, але тривали ці просвітління все коротше й коротше — аж поки розповіді про видатних українських спортсменів не затулили все інше повністю.

І почало складатися стійке враження: якби не збірна України — на тій Олімпіаді взагалі не було б нічого цікавого. Якби не збірна України — то й тьху на ту Олімпіаду!

А от про те, хто запалив олімпійський вогонь, так і не сказали! Не назвали! Натомість повідомили, що «ми спостерігаємо за цікавою, визначною подією» — вкотре вже: ото хто б здогадався?

Так, патріотизм зараз у моді, у тренді. Але як хотілося б, щоб він нарешті став цивілізованим, щоб це був раціональний патріотизм! Бо патріотизм у виконанні Терехової та Лазуткіна зводився до того, що єдине цінне на Олімпіадах — це підсумкові таблиці медалей, згідно з якими можна (або не можна) буде надувати щоки. Сам спорт, самі змагання — та начхати на них! Кажіть, що хочете, але в цьому дуже відчувався радянсько-російський підхід, коли спорт — це «пасть порвём, моргала выколем». Коли всім відома держава витрачає шалені кошти на те, щоб за будь-яку ціну здобути нечесну перемогу у грі — так, усього лише у грі. А ще — даруйте, але надмірне демонстрування патріотизму завжди викликає підозру в нещирості. В тому, що це — на публіку, а не від душі.

Фото - www.rbc.ua