Чому Шеремета вбили в липні?
Що робить державу міцною? Довіра народу до влади. А якщо не довіра, то принаймні готовність терпіти її заради стабільності в країні — тим паче в такій, що воює. За умови, звісно, що влада не впадає в повний неадекват.
Ще один базовий фактор — мирні взаємини між різними групами населення, які проживають на території цієї країни. Особливої любові між ними може й не бути, але толерантності цілком достатньо.
Якщо військова мета агресора — зруйнувати або розколоти сусідню країну ззовні, то інформаційна — деморалізувати й розвалити її зсередини. Як цього добитися? Посіяти соціальну напругу, яка може вилитися в хаос із усіма наслідками.
Як правило, це зіткнення між «верхами» й «низами», владою та окремими групами суспільства, між різними категоріями населення або, що найкраще для агресора, щоб усі пішли війною на всіх.
Подібна ситуація може бути спровокована масовою тривогою, страхом, почуттям незахищеності й повною втратою впевненості в завтрашньому дні. Якщо на території цієї країни вже ведуться бойові дії, посилити колективний невроз можуть, наприклад, техногенні катастрофи, епідемії, теракти… А ще — вбивства впливових персон. Політичних, громадських, релігійних діячів або відомих журналістів.
Але в країні, де майже щодня гинуть військові та мирні жителі, вбивство навіть дуже впливової постаті може не виправдати очікувань агресора. Незалежно від того, виступив він замовником цього вбивства чи непричетний до нього і просто розраховує на побічну вигоду.
Ці дивіденди можуть полягати не тільки в тому, що в сусідній державі виникає стресова ситуація, а й у тому, щоб використати це як черговий привід, переконуючи свою аудиторію, який, мовляв, там бардак.
Хай там як, якщо головна мета вбивства — інформаційний резонанс, то воно має відбутися тоді, коли до ЗМІ прикуто якомога більше глядацької, слухацької та читацької уваги. Інакше це може означати одне з трьох: або непродуманість агресора — це як на околиці нестоличного міста протестувати проти дій уряду через якесь питання загальнонаціональної політики; або мета в цього вбивства інша, і його замовник — не агресор; або ж залякати таким чином лише певне коло осіб…
Чи є в нас підстави вважати російську інформаційну агресію непродуманою? Радше ні, аніж так.
Павла Шеремета вбили в липні. Традиційно літо — це період спаду інформаційної активності, а липень — тим паче. І в Україні, і в Росії, і в усьому іншому світі. Якщо метою вбивства був медіашум, чому це сталося не в травні або навіть червні, коли аудиторія ще не зовсім пішла в «сплячку»?
За роки незалежності налічується 69 убивств журналістів. Якщо від цього числа відняти кількість тих, що сталися під час бойових дій, через побутові та інші «незамовні» причини, залишається 48. Із них улітку сталися п'ятнадцять, у липні — вісім. Але жодне з них за своїм характером не вказує на те, що це було зроблено заради інформаційного резонансу.
Останнє вбивство, метою якого можна вважати провокування медіашуму, — це загибель Олеся Бузини. Його випадок тепер часто зіставляють зі смертю Шеремета. Бузину вбили в квітні — одному з найбільш інформаційно активних місяців.
У Росії подібних вбивств журналістів із 1993 року налічується 172. Влітку трапилися 57, в липні — 25. Знову-таки, жодне з них не вказує, що його метою був інформаційний резонанс, радше навпаки.
Зрозуміло, все це ще не доводить, що Павла вбили не російські агенти заради гучного медіаприводу, а хтось інший і з іншого мотиву. Але тут є над чим замислитися.
Найчастіше впевненість у тому, що «все й так зрозуміло», свідчить не про якесь реальне розуміння, а про економію мислення, коли найбільша сила з тих, кому це могло бути вигідно, відразу призначається винуватцем.
Російський слід у вбивстві Шеремета справді виглядає поки що найбільш правдоподібною версією, але це не означає, що інші версії слід без розгляду відкинути. Своїми роздумами ми навряд чи допоможемо слідству, а ось власному мисленню — цілком.
Шкода тільки, що вбивство журналіста, який, що не кажи, працював на Україну, багато наших коментаторів сприйняли як подію, що зміцнює певні політичні упередження, а ще — як привід посперечатися, чи варто називати одну зі столичних вулиць на його честь…
Дивно також, що в нас іще не спалахнула дискусія довкола того, що прощання з Шереметом відбулося в мінському храмі Всіх святих білоруського екзархату Російської православної церкви…
Втім, там, де тепер Павло, вся ця дискусійна метушня, певно, здається абсолютно безглуздою. Всі ми там будемо. Сумно тільки, що дехто залишає це життя «так беспощадно, так зло и ненужно».
