Чи справді Україна виграє «інформаційну війну» проти Росії?
Нещодавно в інтерв’ю Голова Верховної Ради Андрій Парубій назвав рішення Європейського Союзу (ЄС) продовжити санкції щодо Росії за агресивні дії проти України свідченням перемоги України в інформаційній війні. Парубій помиляється – з п’яти причин.
По-перше, незрозуміло, чому Україна присвоїла лаври за рішення ЄС, прийняте після дискусій поміж його 28 членами та консультацій зі США та Канадою. Українські дипломати, посли та Президент Петро Порошенко, очевидно, переконували ЄС продовжити санкції, однак саме рішення прийняли його країни-члени.
Крім того, Україні не варто тішити себе ілюзіями, що ЄС постійно продовжуватиме санкції. Греція, Італія й Угорщина не підтримують їх – так само як і багато націонал-популістських партій, які здобувають популярність по всій Європі. При цьому головну роль у продовженні санкцій зіграла Німеччина, а в самій Німеччині цим слід завдячувати канцлеру Ангелі Меркель. Якщо ж до влади там прийдуть більш русофільські соціал-демократи, позиція Німеччини зміниться, а з нею може змінитись і позиція ЄС.
По-друге, Парубій ігнорує той факт, що Росія «програє», а Україна «перемагає» тільки тому, що більшість західних політиків мають негативне ставлення до Владіміра Путіна та російської політики, а не через якісь дії України в «інформаційній війні». Росію нині вважають агресором і країною-реваншистом не через інформаційну політику Києва, а тому що німецькомовний Путін недооцінив реакцію Німеччини на анексію Криму та збиття літака MH-17.
Як Віктор Янукович зрозумів у Вашингтоні, витрачання мільйонів доларів не допоможуть продати прострочений продукт. Незважаючи на витрачені Росією мільярди доларів на потреби «інформаційної війни», сьогодні лише в Китаї, Вʼєтнамі й Гані позитивно сприймають Росію.
Приватні українські ініціативи (такі як StopFake чи Inform Napalm) дали більше результатів в «інформаційній війні», ніж кволі зусилля Порошенка, Парубія і прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.
По-третє, порівняно з мільярдами доларів, витраченими на пропагандистську машину Росії (Russia Today, Sputnik тощо), результатів «інформаційної війни» України зовсім не помітно. Єдиним винятком можна було вважати телеканал Ukraine Today, профінансований Ігорем Коломойським, що був достойною спробою протидіяти російській агресії, хоча сама назва, яка повторювала бренд Russia Today, була відверто невдалою. Однак цього року канал закрили. Коломойський також давав гроші на функціонування єдиного цілодобового новинного єврейського каналу JN1, однак його також зрештою закрили. Українська держава могла би профінансувати обидва канали, що суттєво допомогло би їй в «інформаційній війні».
Створення Міністерства інформаційної політики України на чолі з Юрієм Стецем у грудні 2014 року викликало скептичну реакцію від українських незалежних журналістів. Його бюджет досі лишається невеликим, і в 2015 році в ньому працювало всього 29 співробітників – порівняно з 2 тис. на Russia Today. Міністерство намагається запустити новий англомовний телеканал і почало запрошувати на роботу іноземних журналістів. Зокрема, до мого племінника Стефана Яєчника звернулися з пропозицією про роботу там із місячною зарплатою в 1 тис. доларів, що дуже мало, аби привернути увагу західних англомовних професіоналів.
Очевидно, що Порошенко, Стець і Парубій у своїй «інформаційній війні» намагаються мавпувати поведінку Росії, аби продемонструвати, що вони роблять хоч щось, однак назвати це ефективною протидією російській пропаганді важко.
По-четверте, зовнішні пропаганда, піар та лобіювання України завжди були пасивними, і після початку найбільшої в Європи кризи з часів Другої світової війни у 2014 року нічого не змінилось. Як зізнався мені високопоставлений посадовець із Адміністрації Президента, вони постійно вимагають від представників українського дипломатичного корпусу закордоном працювати у цих трьох сферах (пропаганда, піар і лобіювання), однак не надто успішно.
Я не помітив жодних серйозних пропагандистських зусиль українського посольства в Нідерландах напередодні квітневого референдуму з приводу Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Коли я працював у Вашингтоні, одній із чотирьох ключових столиць світу (разом із Лондоном, Брюсселем і Берліном), я так само не завважив ніякого піару чи лобіювання з боку тамтешнього посольства України. Натомість українські президенти, уряди і партії продовжують витрачати мільйони доларів на американських політичних консультантів, які не дають їм помітних результатів (детальніше про два десятиліття українських лобістських зусиль у Вашингтоні можна почитати тут).
Головна причина, з якої Україна переважно відсутня в міжнародному інформаційному просторі, а її лобістська діяльність неефективна, полягає в тому, що володіння англійською мовою і досі не надто поширено серед представників українських політичних і бізнесових еліт. Дуже мало українських лідерів публікувалися в західних виданнях – за винятком Віктора Ющенка, Віктора Януковича, Юлії Тимошенко і Петра Порошенка. Арсеній Яценюк хоч і володіє англійською мовою, однак був зовсім не зацікавлений у тому, щоби впливати на громадську думку англомовного світу.
На Заході науковці й експерти аналітичних центрів є авторами більшості публікацій у газетах і журналах. Однак це не стосується України, де більшість експертів із політичних процесів і міжнародних відносин не знає англійської мови, а університетам бракує коштів, аби передплатити західні видання. Я можу перерахувати на пальцях однієї руки тих українських експертів, які регулярно публікуються на Заході. Наприклад, хоча Центр Разумкова є провідним українським аналітичним центром, його експерти ніколи не публікуються в західних виданнях.
По-п’яте, на відміну від Росії, Україна не намагається лобіювати чи платити важливим лідерам думок на Заході. У цьому Росія спирається на багаторічний радянський досвід фінансування та впливу на важливих публічних фігур на Заході. Ліві політики, політичні експерти й науковці (лідер британської Лейбористської партії Джеремі Корбін, Річард Саква, Стівен Коен та інші) активно присутні на телебаченні та радіо, де відтворюють аргументи Путіна в його поведінці стосовно України. Натомість праві «реалісти» (Генрі Кіссінджер, Джон Мершеймер та інші) виступають з інших позицій, однак так само відносять Україну до російської сфери впливу.
Українські політичні лідери не зверталися до представників американської, канадської чи британської діаспори українців із пропозицією співпрацювати в «інформаційній війні» проти Росії. Статті й інтерв’ю представників української діаспори на телебаченні та радіо були суто їхньою ініціативою. Протягом 2014-2015 рр. я дав 300 друкованих і електронних інтерв’ю для ЗМІ по всьому світу, однак до мене жодного разу не звернулися українські політичні лідери, чиновники чи дипломати.
У мене є три пропозиції щодо запуску ефективної «інформаційної війни».
По-перше, парламент має зробити англійську мову другою державною. Англійська, яка домінує в міжнародному спілкуванні, повинна стати обов’язковою в навчанні та для всіх чиновників.
По-друге, варто налагодити співпрацю з представниками української діаспори, аби виробити нову стратегію протидії російській пропаганді. Незважаючи на те, що в Північній Америці мешкають мільйони українців, багато з яких мають професійні навички в медіакомунікаціях, лобіюванні, піарі, відносинах з урядом та пропаганді, ані Порошенко, ані Гройсман не зверталися до них. Зрозуміло, що багато політтехнологів із України (більшість із яких не говорить англійською) сприймуть це як загрозу власному розкішному стилю життя і намагатимуться протидіяти такій ініціативі.
По-третє, слід розробити стратегію, щоб інтегрувати українську академічну спільноту в західний світ. Наразі українська наукова сфера дослідження політики перебуває в жалюгідному стані, і Сергій Куделя переконливо писав про те, що в Україні немає такого поняття, як «політична наука». У 1990-х рр. в Україні видавали журнал «Політична думка», однак тепер не лишилося жодного справжнього наукового журналу про політику. Східноєвропейські країни, натомість, публікують власні журнали з політичної науки і власними мовами, й англійською.
Порошенко нагадує свого ментора – колишнього Президента Леоніда Кучму – в тому, що експлуатує риторику про євроінтеграційні устремління, однак на ділі робить дуже мало, щоб допомогти українцям відірватися від «русского мира» на психологічному рівні. Порошенко, як і Кучма, почувається комфортніше однією ногою в Євразії, а іншою в Європі, адже бажає й надалі діяти у візантійській манері, укладаючи кулуарні угоди й отримуючи від них персональний зиск.
Порошенко і Парубій не мають уявлення про зовнішній світ, де відбувається справжня «інформаційна війна» проти Росії і перемоги в якій є результатами помилок Путіна, а не досягнень України.
