Складно домовлятися з журналістами, якщо власники медіа, в яких вони працюють, — олігархи зі своїми інтересами у війні на сході України. А держава при цьому залишається в старій парадигмі розуміння ролі медіа.

Стаття директора Інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна «2017-й: далі буде…», яка вийшла днями в тижневику «Дзеркало тижня», містить низку важливих меседжів:

• перспектива масштабних бойових дій дуже очевидна й Україні потрібно до цього готуватися;
• Україна не вистоїть у випадку масштабної воєнної агресії Росії проти України;
• головне завдання України — створити умови для недопущення прямої військової агресії.

Що робити? «Тут ми підходимо до важливого питання про те, якою ж може бути наша відповідь на такі дії Росії, і чи є вона взагалі? Вона є. І її суть — стратегічний аналіз і стратегічна діяльність, яка тримається на двох стовпах: асиметричність і проактивність», — вважає Володимир Горбулін. Він закликає змінити підходи в системі національної безпеки: «Насамперед має змінитися міцно вкорінена практика, коли оперативно-тактичне управління грає першу скрипку в системі національної безпеки та оборони, тоді як власне стратегічне — лише другу». Виконання такого завдання, на його думку, потребує об'єднання зусиль учених, представників держструктур і органів сектора безпеки та оборони, громадянського суспільства.

Інформаційна складова тут надзвичайно важлива. Я не зупинятимусь на питанні інформаційної безпеки, оскільки воно потребує окремої обґрунтованої статті. Нагадаю лише, що ГО «Детектор медіа» в своїх аналітичних матеріалах, присвячених протидії російській інформаційній агресії, постійно наголошувала на комплексному підході до вирішення цього питання, який би ґрунтувався на об’єднанні зусиль різних акторів політичного процесу; а також на тому, що потрібно відходити від тактичних дій (ми реагуємо у відповідь на дії агресора й тільки сьогодні, але не йдемо на крок попереду й не думаємо про завтра) і переходити до вибудовування стратегії. Спроби написати Концепцію інформаційної безпеки були абсолютно недолугими, й цей документ тепер припадає пилюкою десь у бюрократичних шухлядах.

Але власне ця моя репліка стосуватиметься лише пропозиції Володимира Горбуліна підготувати певний пакт між державою та українськими журналістами. Ось дослівна цитата зі статті: «Залишається складною ситуація у внутрішньому інформаційному просторі. Особливо це стосується того, що ми умовно можемо назвати “сірою зоною”, — лінією зіткнення з територією ОРДЛО. Росія як безпосередньо, так і через “ДНР / ЛНР” продовжує активно інформаційно впливати на ці регіони. Ми ж продовжуємо вдавати, що ці території майже нічим не відрізняються від решти інформаційного простору країни. Але це не так. І ігнорувати цей факт не те що недалекоглядно, а в стратегічній перспективі навіть злочинно. Для цих районів потрібен зовсім особливий режим функціонування інформаційного простору — особливий порядок роботи журналістів, радіо й телемовлення, а в широкому значенні — будь-якої діяльності, що може бути визначена як інформаційна й така, що формує свідомість громадян. І в цьому сенсі нам потрібен здоровий пакт щодо такої політики між державою та українською журналістською спільнотою. Власне, готовність до такого діалогу продемонструє зрілість як держави, так і медіаспільноти України».

Хочу розчарувати шановного Володимира Павловича. Наша громадська організація разом з іншими партнерами не раз за ці два роки намагалася організувати такий діалог із різних питань у медіасфері (зокрема й щодо висвітлення війни на сході). Все завершувалося розмовами під час круглих столів — і далі справа не йшла.

Є кілька причин, які заважатимуть виробленню та підтримці такого пакту чи бодай конструктивного діалогу (хоча це аж ніяк не означає, що не потрібно в цьому напрямку працювати).

Перша і, на мою думку, головна — олігархізований медіаринок. Журналісти не існують в автономному просторі, вони є частиною складної медіасистеми, в якій ключову роль продовжують відігравати великі медіавласники / олігархи. Якщо держава не може чи не хоче (я таке теж допускаю) вплинути на самих власників медіа, які використовують свої інформаційні ресурси задля відстоювання власних бізнесових та політичних інтересів, то про який діалог (тим паче пакт) може йтися? Адже навіть якщо окремі свідомі журналісти долучаться до процесу, це не вплине на зміну системи, бо не журналісти формують порядок денний (у політиці, а відтак і в медіапросторі). Порядок денний формується в інших кабінетах, журналісти — лише інструмент для його реалізації, як би сумно це не звучало. Ті незалежні медіа, які виникли на хвилі Майдану, на жаль, не змогли завоювати достатньо аудиторії, щоби впливати на громадську думку на рівні з традиційними медіа.

Причина друга — розрізнена журналістська спільнота. Деякий час були ілюзії щодо того, що умовно правильні журналісти можуть протистояти цій олігархічній системі. Ні, не можуть. І однією з причин є відсутність солідарності журналістського цеху. За 25 років незалежності не сформовано жодної потужної медійної профспілки, з думкою якої не могли б не рахуватися працедавці. Та профспілка, яка є, нині загрузла в конфліктах, розтринькуючи залишки й без того дрібного авторитету.

Є ще одна проблема — це політична розпорошеність українських журналістів, нечесна конкуренція і взаємне агресивне поборювання. Журналісти не можуть дійти згоди в своєму середовищі щодо базових викликів (а отже й можливих варіантів відповіді на них), які стоять нині перед Україною. Як за таких обставин вони можуть вийти на діалог із державою?

Причина третя — суспільство перестало довіряти журналістам. Дискредитація професії (в першу чергу політиками, але й самими журналістами також), яка тривала роками, дається взнаки. Але потужного удару по іміджу журналістики завдала російська пропаганда. Й можна сказати, що вона досягла своєї мети: увесь її інструментарій був спрямований на повну дезорієнтацію населення в інформаційному просторі (не вірте нікому, всі брешуть). Ще ніколи я не чула стільки критики від звичайних людей на адресу журналістів, як чую тепер. Років п’ять тому до нас ставилися з повагою, тепер звинувачують у всіх бідах.

Причина четверта — низький професійний та освітній рівень журналістів та чиновників, який не дозволяє їм усвідомити рівень загроз, а відтак — працювати спільно над їхнім вирішенням. Простий приклад: Маріуполь (кілька тижнів тому); по місту розвішані лайтбокси із зображенням князя Святослава та написом: «3 июля. День Победы Святослава Хороброго над иудейской Хазарией. Горжусь и помню!» В мене питання — це люди так думають? Чому на це не реагує місцева медіаспільнота, чиновники, СБУ? Невже вони не розуміють наслідків?

Причина п’ята — чиновники та політики живуть у старій медійній парадигмі. Вони не здатні зрозуміти, що світ змінився, а отже й роль та місце медіа в цьому світі також інші. З одного боку, олігархічна медійна система багато років виховувала в політиків ставлення до журналістів як до обслуги (якщо відверто, то не кожен цьому опирався). З іншого боку, часто й політики, й чиновники перекладають на журналістів ті функції, які вони мали б виконувати самі. Наприклад, дехто вважає, що контрпропагандою мають займатися журналісти, що абсолютно неприйнятно, бо це функція держави. Або доводиться чути, мовляв, журналісти винні, що суспільство не помічає реформ. А може, проаналізуймо для початку, як самі чиновники комунікують з приводу цих реформ, які меседжі вони посилають суспільству, а потім подивимось уже, як їх інтерпретують журналісти й чому саме так?

Чому я про це вкотре пишу? Аналіз проблем потрібен не для того, щоби сказати, що все погано і все пропало, а для того, щоби зрозуміти: а що ж можна і треба зробити? Власне, якщо ми хоча б частково осмислимо означені вище проблеми, ми наблизимо можливість того діалогу, про який написав Володимир Горбулін. Бо за умов збереження статусу кво жоден пакт не буде можливим.

Фото - www.marksnelsoncpa.com