Так, ваш автор не є постійним слухачем музичних радіоканалів. Утім, я теж їжджу маршрутками, буваю на ринках та в інших місцях, де лунає музика з радіо. Пісні «1944» не довелося чути жодного разу.

Але річ у тім, що 2004 року, після перемоги Руслани, від її «Диких танців» не було куди подітися. На немузичних телевізійних та радіоканалах вони — «Дикі танці» — лунали й лунали в паузах між програмами, у самих програмах найрізноманітнішої тематики. Перший канал «Українського радіо» тоді просто-таки годував аудиторію «Дикими танцями». І це було цілком зрозуміло — адже перемога на конкурсі «Євробачення» не є суто нішевою подією, вона набуває загальнонаціонального значення — принаймні, якщо послухати й почитати найрізноманітніші медійні коментарі.

Досить часто на немузичних каналах лунали пісні Вєрки Сердючки (2007 рік) та Ані Лорак (2008 рік), що посіли друге місце. Не рідкістю була «бронзова» пісня Злати Огневич. На тому ж таки Першому каналі «Українського радіо» 2006 року час від часу можна було чути пісню Тіни Кароль, що посіла сьоме місце. Нині ж, після перемоги — тиша. Пісню «1944» довелося раз чи два почути наступного після тріумфу Джамали дня, а потім — лише в «Голосі країни», де Джамала була гостею (тобто це був, усе ж таки, дещо окремий випадок), та одного разу на Першому каналі «Українського радіо» в «Польовій пошті» (де помітною є суто ідеологічна складова). Все, кінець списку, крапка.

То виходить, що всі ми погоджуємося: перемога Джамали була суто політичним актом, а пісня «1944» — лише зручним приводом для нього? Ми погоджуємося з тим, що переможна пісня Джамали сама по собі є чимось незначущим, не гідним уваги, не таким, чому варто приділяти увагу окремо від контексту чи то змагань, чи то політичної маніфестації? Як якийсь транспарант, який поза маніфестацією вже нікому не цікавий? А саме так і виходить — що саме так ми й вважаємо.

Але якщо ми самі даємо чітко зрозуміти, що не вважаємо пісню «1944» за надзвичайну подію саме масової культури, якщо ми самі на весь світ демонструємо, що сприймаємо перемогу Джамали за суто політичний акт — то чого ми тоді вимагаємо від тієї ж таки російської пропаганди? Щоб вона спростовувала нас самих і доводила: Джамала — видатна співачка, а пісня «1944» – чудова, непересічна, натхненна й неконвеєрна? Їй, російській пропаганді, залишається тільки цитувати нас, хіба що трошечки згущуючи фарби й трошечки зсуваючи акценти.

Натомість згадки про Джамалу та її переможну пісню подеколи лунають у вельми дивних контекстах. Перший канал «Українського радіо» (проводове мовлення); ранній ранковий ефір, коли не помиляюся, 5 червня. Якийсь, даруйте на слові, експерт просторікує: перемога ДжамалИ (з наголосом на останній склад) засвідчила, як увесь світ, уся Європа підтримують Україну, як усі проголосували за Україну, який це був акт солідарності з Україною. Ні, звісно ж: ані пісня, ані співацький талант Джамали не мають до того аніякого прямого стосунку – принаймні, про них не було згадано ані словом. Промовець навіть не помітив (а може, йому до того просто не було діла), що своїми словами він знищив Джамалу як співачку. Образив її, й образив люто.

А далі пішло зовсім веселеньке. Експерт почав обурюватися, що Росія каже про «споконвічно російський Крим»: «Крим був російським в історичному плані зовсім недовго, якихось двісті років». Натомість, за його словами, ще князь Святослав «тисячу років тому визволяв окуповані хозарами український Крим та українську Кубань». Дуже важко уявити, наскільки радіє російська пропаганда аргументації такого штибу. А потім та сама російська пропаганда стверджує, ніби в Україні мало не у шкільних підручниках написано про «давніх укрів» та про «давньоукраїнську мову — санскрит». У даному разі було б дуже важко їй заперечити, оскільки цю маячню транслювала державна радіостанція.

Та й це ще було не все. Основний хронометраж розповіді нібито про перемогу Джамали було присвячено... от як ви гадаєте, чому? Правильно — тому, що «всі переписують історію на догоду політиці й на користь собі, хто сильніший – той більше й переписує». Тобто читай: Росія з її пропагандою — абсолютно нормальна країна, така, як усі. І понеслося: Візантія насправді звалася Романією, а місто Рим, по-італійськи Рома — це була маленька й далека філія Романії, тобто Візантії; Захід нахабно приписав собі досягнення Давнього Риму, а насправді Візантії, а правова спадкоємиця Візантії — це, звісно ж, Україна. Отже, клятий і підступний Захід украв нашу історію. Чи могла Джамала гадати, що її ім'я теліпатимуть у такому контексті?

А як вам банери, що масово з'являлися в поважних інтернет-виданнях поруч із будь-якими публікаціями про співачку, і які вели на один і той самий російськомовний матеріал про те, що буцімто батьки Джамали на «референдумі» проголосували за російську належність Криму, й тому співачку було викреслено з переліку артистів, яким мало бути надано звання народного артиста України? Хай навіть так — але ж Джамалі БУЛО присвоєно це почесне звання, одразу ж після перемоги було! А складалося враження, що викреслили її, бідолашну, й усе тут. Та й чи такою вже цікавою є політична позиція батьків (тіток, дядьків, кузенів, сусідів) Джамали, чи такою вже значущою? Свою власну позицію вона засвідчила, та й ідеться, знову ж таки, про пісенний конкурс, про мистецький акт.

А ми завзято й наполегливо прагнемо нівелювати суто культурний зміст і цьогорічного «Євробачення», й перемоги Джамали.

А візьмімо дискусію про квоти на радіо. Якось непомітно вона сповзла на питання про квоти не для українських творів та українських виконавців, а для української мови — сперечаються здебільшого лише про цифри. Й от же що прикметно: про пісні кримськотатарською мовою в аспекті квот так і не згадав ніхто — мені, принаймні, не зустрічалося. Пісня «1944» просто не вкладалася б у квоти, от і все! Як і переважна більшість пісень Джамали – англомовних! Не вкладалася б, до речі, жодна пісня, представлена на «Євробаченні» від України за всі 13 років її участі в цьому конкурсі, з «Дикими танцями» включно (хіба що «Разом нас багато» «Гринджол», які на конкурсі 2005 року зберегли україномовний приспів).

То чи ми ставимося до кримських татар, мов до іноземців, «мігрантів»? А чи натякаємо їм: сидіть у своєму гетто й не висовуйтеся? Уся декомунізація, дерадянизація й детоталітаризація, як виглядає, звелися до торжества суто радянського підходу: «національні» мови — для «національних» республік, а на центральному телебаченні та радіо мали лунати пісні лише російською мовою. Зберігши той самий підхід, ми підставляємо замість російської українську — й дерадянизацію переможно завершено?

А річ же в тім, що конкурси «Євробачення» — то, взагалі-то, аж ніяк не одномоментні акти. Вони є засобом популяризації переможних пісень та артистів-переможців — у Європі й передусім у власних країнах. Точнісінько як конкурси краси, переможниці яких зберігають титул «міс» протягом цілого року й протягом того ж цілого року прикрашають собою телевізійні шоу, обкладинки та постери численних глянцевих видань... Конкурси «Євробачення» — це досить потужний засіб розкручування співаків та пісень. Але про яке розкручування можна вести мову, коли тут, в Україні, ми переможну пісню фактично бойкотуємо?

Фото - wfnz.com