Ексклюзив каналу СТБ — інтерв’ю з полоненим, а на той момент уже майже звільненим співробітником ГРУ Євгеном Єрофеєвим, показаний у випуску «Вікон» 25 травня. Здається, простіше дізнатися подробиці звільнення Надії Савченко та процесу її обміну на двох полонених російських військових, аніж історію отримання знімальною групою каналу з холдингу Віктора Пінчука дозволу на цю зустріч у СІЗО СБУ. Втім, як можна дізнатися з сюжету Олени Лунькової, жодні багатоходові домовленості нічого не значать, якщо не буде згоди самих «героїв».

Олександр Александров не захотів спілкуватися, натомість запросив журналістів до Росії, пообіцявши дати інтерв’ю на своїй території, й упевнений: перешкод не чинитимуть. Натомість Єрофеєв не відмовив. Лиш попередивши: «Все, що я можу сказати не так, краще не питати. Аби я не обманював і не говорив того, чого не треба». Зі слів журналістки, це було найвідвертіше, що вона почула.

Нема інформації, скільки часу тривала сама розмова. З того, що було варте уваги, зроблено сюжет на тринадцять хвилин. А уваги він справді вартий, і передусім його мають, на думку вашого автора, взяти на озброєння політологи, соціологи, культурологи, психоаналітики та інші, кого цікавить психологічний портрет ворога нашої держави. Не карикатурного орка зі звірячим оскалом, не «сепара» з «ватником», не «екс-регіонала», не Віктора Медведчука й Олени Бондаренко, про яких ми тут усе, здається, знаємо і яким не варто давати медійні майданчики в Україні. Принаймні, поки війна з Росією не завершилася нашою перемогою.

Спецназ ГРУ — не добровольці, не «ополченці», не військові строкової служби. Російська мілітарна пропаганда подає Головне розвідувальне управління зовнішньої розвідки Міністерства оборони РФ як російську військову еліту. Навряд чи помилюся, сказавши: туди не беруть абикого. ГРУвець не співає з чужого голосу, він не повторює пропаганди телеканалів на кшталт «Звезды», й, за великим рахунком, може крутити пальцем біля скроні, слухаючи пасажі Дмитра Кисельова. Це люди, котрі в силу більшої, ніж інші, поінформованості знають про реальний стан речей. Отже, відповідають за свої вчинки та знають, на що йдуть. Нарешті, їхні мізки не потребують спеціальної обробки. Всякий, хто служить у ГРУ, щиро переконаний у своїй правоті й знає ціну своїм словам.

Тому Євген Єрофеєв не лукавив, коли попередив: на питання, які йому не сподобаються — в перекладі це означає «ті, на які не можна відповідати», — він давати відповідь не буде. При цьому від інтерв’ю не відмовився. Хоч, як бачимо, чудово розумів, про що питатимуть. Тож його: «Наступне питання», коли журналістка ставила небажане, варто вважати відвертішим за ті, на які погодився відповісти. І спершу — про сказане.

«Чим ми в тюрмі займаємося? — Не сиділа, не знаю — У вас усі можливості є. Від тюрми й від суми не зарікайся». Перебуваючи в тюрмі чужої держави, російський ГРУвець легким порухом руки пообіцяв громадянці цієї держави термін ув’язнення. Він недовго думав, відповів миттєво. Єрофеєв не поставив під сумнів саму можливість для людини, яку бачить уперше й навряд чи побачить колись, потрапити за ґрати.

«Савченко сприймає мене як винного, а себе — невинною. Одна невинна, двоє винних, їх міняють. Так не можна». Єрофеєв не грає. Він справді не розуміє, чому свободи Савченко вимагав увесь світ. Адже, на його думку, вони були в однакових обставинах. Тож почувається зрадженим, але не своєю країною: всіма довкола. Такий висновок підтверджується його фразою: «Вам нема про що хвилюватися. У вас тут все було по закону». При цьому усміхається, явно натякаючи: мовляв, усе, що коїться в Росії, світ апріорі готовий визнати незаконним, натомість Україна має певну індульгенцію в оцінках Заходу.

«Я такий самий ГРУшник, як вона — льотчик. А Росія — велика, і є категорія так званої інтелігенції, яка навряд чи мене б пожаліла». Коментарі зайві. Надія Савченко — таки льотчик. В якому статусі була в добровольчому батальйоні «Айдар» — питання п’яте. Єрофеєв поставив під сумнів військову спеціальність Савченко, хоча про це стало відомо два роки тому, в день її захоплення. Самого себе росіянин ніяк не персоніфікує. Зате чудово розділяє російську інтелігенцію на справжню і «фейкову». Це — ставлення ГРУ до інтелігенції.

«Мене називають убивцею. Але я нікого не вбивав. Убивають беззбройних. Убивають, коли знаєш — не буде опору, протидії. Оце вбивство. Коли йде конфлікт — це не вбивство». Виправдання насильства та агресії з боку Росії, і не лише проти України, очевидне. Той, хто чинить опір агресору, сам провокує конфлікт. Отже, вбивство в такому випадку — самозахист. Росія захищається.

«У мене є ідея. Я її захищаю» — «Мені хочеться зрозуміти, що це за ідея. — Моя ідея. — Ось я українка, ви росіянин… — Давайте не будемо говорити, хто тут українець, а хто росіянин». Для Єрофеєва справді не існує різниці. Він росіянин, і цим пишається. До нього легко застосується слоган фільму Микити Михалкова «Сибірський цирульник»: «Він росіянин. Це багато чого пояснює». Що саме — Бог його знає, бо ідею свою він озвучити не може. Натомість він погоджується: люди мають право на громадянство. Хоча й ця опція ефемерна, кордон завжди можна перейти.

«Ви поїдете на Донбас ще? — Ні. Я отримав травму, треба відновлюватися. Це займе не один рік. До того часу все скінчиться». Єрофеєв знімає з себе відповідальність за власні дії. Він не воюватиме не тому, що відмовився від неозвученої ідеї. А тому, що «все» скінчиться. Хотілося б, але якщо не скінчиться — як бути з ідеєю?

«Війна потрібна тим, хто на ній гроші робить. Обидві сторони винні». Нарешті однозначне й правильне пояснення. За винятком деталі — Єрофеєв переконаний, що війна зараз потрібна обом сторонам, українській та російській. Хтозна, мабуть, у нинішній Україні справді є структури, котрі наживаються на військових замовленнях та пиляють бюджети. Проте якщо це так вигідно, чому ж Україна як держава без малого двадцять п'ять років не почала жодної війни, аби політики могли зробити на ній гроші? Натомість держава Росія воює без перерви, й Україна — не остання країна, куди вона влізла зі зброєю.

«Я не воював. Я був присутній у зоні конфлікту». «Вам показали фото ваших родичів… — Не моїх». «Правди нема ніде, ні в Росії, ні в Україні». «Вам є за що вибачитися перед Україною? — Не допоможе. Мабуть, ні». Без коментарів, тут усе ясно.

Тепер — питання, які Єрофеєв пропускав. «Як ви себе сприймаєте в російському суспільстві?» «Ви б змогли вбити людину?» «Яка ідея має бути, аби ви пішли в іншу країну воювати?» «Анексія Криму і війна на Донбасі варта того, що ви тут, у полоні?» «Ви можете згадати той день, коли ви поїхали в Україну?» Єрофеєв не те щоб не хоче відповідати. Його подібні питання й, відповідно, проблеми, ніколи, схоже, не переймали, навіть у одиночній камері. Його затримали на передовій українських позицій у момент, коли він робив, що мусив. Ось чому ми в найближчі сто років не почуємо вибачень від росіян. Вони вважають нас винними, себе — миротворцями. Це не пропаганда, це історія держави Російської. Це в крові, з цим треба народитися.