Правдоподібно, Коцаба збочинив, тобто помилився. Помилився, як може помилитися кожен, хто подає свої суб'єктивні враження не як власні враження, а реальну картину світу. Можливо, почавши боротьбу з гидотною системою і помилившись, він занадто вперся, не визнавши, що помилився. Звичайно, що це є чудесною нагодою для того, щоби застосувати проти нього закон у повноті його бездоганної краси.

Але журналістська помилка Коцаби — старого антирадянщика — виявилася найціннішим досвідом для всіх тих, хто забув про те, що радянщина все ще є основою і щоденною практикою будь-якої пострадянської держави. У цьому Україна дуже мало чим відрізняється від Росії чи Казахстану. Бо справа Коцаби є ще більше радянською, як історія з Надією Савченко. Ув'язнивши людину, що виказала своє бачення реальної проблеми, держава Україна перевершила державу Росію, котра засудила особу, яка з нею воювала.

Попри всі особливості часу і закономірності міфологізації, доля Коцаби дуже нагадує історичні епізоди з радянськими дисидентами, в'язнями сумління. Вони ж так само говорили про вади системи, вони так само засуджували дії країни, чиїми громадянами були, вони теж не діяли ніяким іншим чином, крім слова, вони також шукали контактів із зовнішніми засобами розголосу. І отримували такі самі терміни ув'язнення. І відбували їх у таких самих виправних закладах. І вони були ненормальними. І їхньою долею мало хто переймався.

Потрібно було трохи часу, щоби побачити, що радянські інакомислячі намагалися бути не підривниками, а саперами, не різунами, а хірургами. Це виглядає парадоксально, але радянська держава могла би проіснувати значно довше, якби хоч трохи зважала на те, що пропонували дисиденти. Натомість саме розправа над ними прискорила крах у геометричній проґресії. 

Тож таких, як Коцаба, треба плекати. Вони перші вказують на проблеми, вони діагности. Навіть тоді, коли у чомусь помиляються, навіть тоді, коли у сказаному ними присутній злий умисел. Історія жорстока, тому єдиним вдалим способом перебування у ній є зменшення жорстокості.

Не кажучи вже про те, що гроші від Росії отримує значна частина так званого українського підприємництва. І з Росією війни нема. І окупований Донбас ми хочемо — ніби нігди ніц — повернути у лоно батьківщини. А історія українських спецслужб — про це відкрито пишуть у всіляких офіційних виданнях — почалася у далекому 1917 році, коли перші українські чекісти почали боротьбу з контреволюцією і всім іншим.

Ніхто не може знати, чим закінчиться сьогоднішній суд. Зрештою, 13 років — не так багато, якщо жити на волі. Зрештою, радянщина за цей час точно нікуди не зникне, і звільнений навіть не зауважить, що раптом опинився у зовсім іншій країні. Якщо вона, звичайно, буде. Якщо навчиться вдатно дослуховуватися до різноманітних дисидентів.