Наприкінці лютого — на початку березня ГО «Детектор медіа» в рамках спільного проекту з ОБСЄ та за фінансової підтримки посольства Великобританії в Україні дослідила уявлення журналістів про їхню власну роль у процесі інформування суспільства про конфлікт на сході України. Результати було представлено під час круглого столу «Висвітлення конфлікту в українських медіа: установки, практики, пошук рішень», де запрошені експерти поділилися своїм баченням проблем висвітлення українськими медіа ситуації в країні.

Під час дослідження було проведено 30 інтерв’ю з журналістами та дві фокус-групи за участі ще 17 журналістів. Таким чином, 47 журналістів і редакторів представили 42 засоби масової інформації, серед яких вісім загальнонаціональних телеканалів, тринадцять регіональних телерадіокомпаній (разом із обласними філіями НТКУ), шість загальнонаціональних онлайн-медіа, шість загальнонаціональних друкованих видань, дев'ять регіональних друкованих видань та онлайн-медіа. Були представлені такі міста: Полтава, Луцьк, Вінниця, Львів, Чернівці, Миколаїв, Кіровоград, Дніпропетровськ, Івано-Франківськ, Чернівці, Краматорськ, Одеса, Ужгород, Харків, Суми, Запоріжжя, Сєвєродонецьк і Київ.

«Ми хотіли зрозуміти, як журналісти самі оцінюють свою роль у висвітленні конфлікту, як вони розуміють проблему стандартів — чи варто дотримуватися їх в умовах війни. Нашою метою було виявити, чим вони керуються — власним досвідом, якимись прописаними чи редакційними правилами. А також дізнатися, чи існує в них цензура або редакційна політика.

У рамках цього проекту дослідницями з Могилянської школи журналістики було проведено 30 інтерв’ю. Ми отримали такі результати, яких приблизно очікували, — очевидно, що нам є над чим працювати», — зазначила у вступному слові модераторка круглого столу, виконавча директорка ГО «Детектор медіа» Діана Дуцик.

Результати дослідження представив програмний директор ГО «Детектор медіа» Роман Шутов.

Роман Шутов

Основні висновки такі:

• в українських ЗМІ існує значний плюралізм у підходах і редакційних політиках щодо висвітлення конфлікту, а також спостерігається високий рівень непевності серед журналістів щодо професійних орієнтирів; це є свідченням того, що українська журналістська спільнота досі не виробила універсальних правил;
• українським ЗМІ бракує інституціалізації редакційних практик щодо висвітлення тем, пов’язаних із конфліктом. Тож загалом журналісти більш схильні керуватися власним досвідом і поглядами, а не усталеними редакційними практиками та стандартами;
• серед журналістів є одностайне розуміння важливості теми конфлікту, однак більшість спостерігає зниження інтересу аудиторії до цих тем у зв’язку з накопиченою втомою та відносно спокійною ситуацією в зоні АТО, а отже й зменшення інтенсивності висвітлення цих тем у медіа;
• українські військові найбільше представлені у ЗМІ порівняно з іншими соціальними групами, що потерпають від конфлікту, оскільки, на думку журналістів, історії про військових є найбільш цікавими для аудиторії, важливими для суспільства та яскравими. Також спрацьовує чинник емпатії журналістів, які підтримують тісний контакт із військовими та вболівають за них;
• теми, пов’язані з переселенцями, мешканцями звільнених та окупованих територій, на думку журналістів, отримують дещо менше висвітлення у зв’язку з меншим інтересом із боку аудиторії, браком ресурсів ЗМІ, проблемами з доступом;
• емоційна напруга, яка супроводжує висвітлення конфлікту, та відчуття співпричетності вплинули на переосмислення журналістами своєї професійної ролі в умовах конфлікту. Більшість журналістів вважає, що не можуть бути повністю «над ситуацією», хоча багато хто усвідомлює небезпеки такої позиції;
• загалом в українському журналістському середовищі є розуміння нормативної важливості стандартів об’єктивності та збалансованості, однак в умовах конфлікту журналісти відчувають непевність щодо можливості дотримання цих стандартів без потенційної шкоди для країни. Тому більшість українських ЗМІ більш чи менш свідомо «виключає» представлення іншої сторони у своїх матеріалах про конфлікт. Водночас є група журналістів, яка проблематизує відсутність позиції іншої сторони в медійному дискурсі;
• журналісти загалом вважають, що досить вільні у висвітленні тем, пов’язаних із конфліктом (особливо порівняно з політичними темами), однак деякі журналісти відчувають тиск редакції, суспільний тиск і свідомі можливої самоцензури. Зокрема, йдеться про уникання тем, які могли би нашкодити образу українських військових та зіграти на руку російській пропаганді.

«Ми зацікавлені в експертній дискусії, бо хочемо мати якесь уявлення щодо того, що ми можемо зробити, аби ситуацію покращити, допомогти нашій журналістиці зайняти ту позицію, знайти ту нішу, яку вона має займати під час війни», — додав Роман Шутов.

Експерти-учасники круглого столу погодилися, що в українських медіа бракує професіоналізму у висвітленні конфлікту, є потреба в тренінгах та освітніх програмах для журналістів. Найгірша ситуація — з регіональними ЗМІ на сході, що перебувають під тиском і не мають можливості нормально працювати.

Редакції часто замовчують чутливі теми — проблеми переселенців, родин загиблих тощо. Крім того, вкрай необхідно визначитися з термінологією війни, бо небажання влади виробляти єдину стратегію і називати речі своїми іменами призводять до того, що журналісти не можуть розібратися в термінах і визначеннях, пов’язаних із конфліктом;

Найбільша дискусія розгорнулася навколо стандартів — чи має бути журналіст «над ситуацією» під час висвітлення війни в Україні.

«Наші журналісти не можуть бути повністю над ситуацією. Я не можу використовувати якісь евфемізми щодо терористичних угрупувань типу “опонент”, “друга сторона”… Може, це й неправильно з погляду стандартів, але для мене абсолютно однозначно в цій ситуації. Стандарти важливі, але я не пам’ятаю, щоби журналісти ВВС працювали в умовах, коли війна була в їхній країні», — зазначив Роман Бочкала («Інтер», «Подробности»).

Із ним погодився Андрій Кулаков, директор із програмної діяльності МГО «Інтерньюз-Україна»: «Як можна знаходитися над конфліктом? Журналіст же не марсіанин, він же не приїхав із Куби висвітлювати нашу ситуацію? Це громадянин України, який має певні погляди. Зрештою, скільки цей уже набридлий приклад не наводять, але він дуже показовий — коли вриваються в хату й починають ґвалтувати твою жінку — ти не береш телефон і не починаєш знімати це для відеоблогу, тому що ти журналіст і маєш висвітлювати цей conflict sensitive event».

Іншої думки дотримується Дарина Шевченко з KyivPost: «У нас мета — проінформувати, надати якусь об’єктивну інформацію читачам. Якщо ваша мета — Україна, тоді це громадська діяльність, а не журналістика».

Наталя Соколенко («Громадське радіо») відповіла Дарині, що журналісти мають припинити ховатися за стандартами, бо це зручно та комфортно, але не відповідає вимогам часу.

«Що би ми не обрали — чи об’єктивно все висвітлювати, чи бути каналом акумулювання якихось емоцій — і те ризик, і те ризик. Якщо ми формуємо об’єктивний контекст — ми отримуємо суспільство ліберальне, розслаблене, яке все збирає, переварює, розмірковує. І це ризик, бо у випадку якогось уявного агресивного ворога суспільство виявляється неготовим. Якщо ж ми робимо себе каналом акумулювання емоцій — звісно, суспільство буде готове дати відсіч ворогу, але якщо ворога не буде, ця агресія шукатиме вихід в інших місцях, абсолютно несподіваних», — підсумувала Марина Безкоровайна, національна координаторка проектів ОБСЄ в Україні.

Пряма мова учасників круглого столу далі:

Марина Безкоровайна, національна координаторка проектів ОБСЄ в Україні:

— Нещодавно ми проводили шестиденний тренінг із питань журналістської етики в конфліктних і постконфліктних суспільствах. Ми не обмежувалися лише журналістами, серед учасників були ті, хто тим або іншим чином долучаються до створення чи формування інформаційного середовища, — громадські активісти, блогери та інші. Це були люди з різних регіонів, й усі вони демонстрували відкритість до діалогу, готовність до спілкування. Але як це робити за відсутності чіткої стратегії? Відповідальність за донесення якихось меседжів ніхто не хоче на себе брати.

У нас є журналісти, які тривалий час працювали на передовій, у них — посттравматичний синдром. Вони дуже часто не хочуть цього визнавати, їхні редакції також ухиляються від усвідомлення проблеми, але це так чи інакше впливає на висвітлення ними конфлікту або тем, пов’язаних із ним.

Як і що робити в цій ситуації? Тренінги, освітні курси, воркшопи та семінари дуже часто мають символічне значення. Тобто ми лише даємо журналістові якусь інформацію, аби він усвідомлено приймав рішення, розумів контекст і те, які наслідки можуть мати його репортажі або їхня відсутність. Але потім журналіст сам приймає рішення, як висвітлювати. У нас була дискусія навіть із колегами з Інституту масової інформації про те, чи можемо ми віддавати на розсуд журналіста прийняття цих рішень. Ми побачили протягом шести днів, коли спілкувалися з сотнею учасників, що можемо пропонувати алгоритми, але зрештою все зводиться до індивідуального вибору. А 90 % людей дуже важко зробити цей вибір, взяти на себе відповідальність.

Діана Дуцик, виконавча директорка ГО «Детектор медіа»:

— Наші журналісти не звикли працювати за стандартами, керуватися етичними кодексами та навіть статутами, що зобов’язані мати редакції. Тепер працює Незалежна медійна рада. Ми почали звертати увагу на редакційні статути телеканалів — там усе красиво прописано, але самі журналісти не знають, що ними можна керуватися. У першу чергу це стосується регіональних медіа. Я часто їжджу на тренінги, й дуже багато колег не тільки не знають, як поводитися в сьогоднішніх складних умовах, вони не знають навіть, як можна досягти балансу в абсолютно буденній, щоденній життєвій темі — темі тарифів чи будь-чого іншого. І це є величезною проблемою. І тому до колег, які тут є, в мене запитання: чи потрібно справді виробити спільний документ, який був би прийнятий журналістами різних редакцій, який допоміг би виробити якийсь консенсус у цьому питанні? Бо це важливо насправді, якщо ми рухаємося до вирішення конфлікту на сході.

Роман Вибрановський, «UA: Перший»:

— Мені здається, документ не вирішує проблеми, правила не вирішують проблеми, поки їх не проговорено. В мене склалося враження з нашої розмови, що нині 2004 рік і найбільша проблема — відсутність балансу, і що б не сталося — ми кажемо, що проблеми вирішуються стандартами. Все баналізується до проблеми балансу, до прагнення подавати дві думки, але інколи це породжує ще більше проблем. Наприклад, у нас є дві думки з приводу переселенців — прекрасно, є баланс. Але неможливо вирішити проблему переселенців без вирішення проблеми того місця, де вони перебувають. От у нас є баланс із поглядів експертів щодо реформ — один каже так, другий каже інакше, але ми знаємо, що цим експертам платять одні, другі, треті, четверті, або вони просто увагу до себе привертають. Я вже не кажу про так званий діалог зі стороною конфлікту, адже немає розуміння, чи є там сторона конфлікту.

Баналізація стандартів призводить до того, що ми замість складної дискусії між собою звинувачуємо один одного — ти вважаєш так, а ти так. Як, наприклад, можна з росіянами говорити про спільні стандарти, поки ще стріляють? Чим простіше ми ставимося до стандартів, тим більше проблем ми для себе в перспективі отримаємо.

Роман Бочкала, кореспондент «Подробности» («Інтер»):

— Мені здається, що всі ці висновки [результати дослідження редакційних практик щодо висвітлення конфлікту. — Ред.] дуже справедливі.

Кілька моментів: журналісти схильні керуватися власним досвідом та поглядами — справді, так і відбувається. Ну а який у нас є досвід, на що нам спиратися? У нас що, була війна? У нас що, був якийсь інститут військової журналістики? У нас що, є редактори, котрі нас можуть цього навчити? У нас інша ситуація — в нас журналісти навчають редакторів, бо знають про війну більше — як її висвітлювати — ніж ті, хто приймає рішення. Бо ті, хто приймає рішення (принаймні з досвіду нашого каналу), — це універсальні редактори, в яких зараз соціалка, потім Верховна Рада, далі — якась військова тема… Я не кажу, що це погано, що мають бути якісь спеціальні редактори військової теми, але розуміння специфіки немає, на жаль.

Ну і, власне, не було професійного середовища. У нас за останні два роки з'явилася ціла плеяда військових кореспондентів. Раніше було просто кілька людей, яким було цікаво їздити на війну. Тепер з'явилися нові журналісти, і таким чином у нас якось вибудовуються стандарти.

А щодо міжнародних стандартів, якими ми керуємося (вважається, що це стандарти BBC), – у нас на каналі в нашій редакційній угоді вони прописані, але наскільки вони можуть бути запроваджені в умовах військового конфлікту, стороною якого є твоя країна, тут питання. Можливо, я помиляюся, але не пам’ятаю, щоб журналісти ВВС працювали в умовах, коли війна була в їхній країні. От мені дуже цікаво, як вони висвітлювали конфлікт навколо Фолклендських островів.

Валерій Іванов, президент Академії української преси:

— Я нагадаю трохи ближчу історію. Коли були проблеми з Ірландською республіканською армією, там протягом десяти років була заборона давати синхрони представників ІРА. Журналісти прибирали звук й іншим голосом повторювали те, що казали люди, — так вони обходили законодавство.

Роман Бочкала:

— Стандарти — це не той універсальний інструмент, який вирішить наші проблеми. Я впевнений, що журналісти не можуть бути над ситуацією. Я не можу використовувати евфемізми на адресу терористичних угрупувань — називати їх «опонент», «друга сторона конфлікту» тощо. Може, це й неправильно з якогось погляду, але для мене абсолютно однозначно в цій ситуації.

Журналісти загалом вважають, що досить вільні у висвітленні тем. Так, справді, в мене є досвід роботи в Афганістані, в Косово, в Ліберії — там, де діють міжнародні миротворчі місії під егідою ООН, НАТО, KFOR, ISAF тощо. Там набагато складніше працювати — все дуже стандартизовано, настільки прописано, на що має право журналіст, куди він має право рухатися, що він має право знімати, які питання він має право задавати. В нас свободи дуже багато, й тому справедливо, що діють якісь певні самообмеження, тобто ми, журналісти, вже самі починаємо думати, що чогось не треба робити, хоча реально можна.

Важливо й те, що в нас фактично немає інформації про «потойбічну» територію, і я маю на увазі не переселенців, а тих людей, які там лишилися жити. Добре, що є проекти по Донбасу, по Криму, але центральні канали й інші медіа теж могли би шукати якусь інформацію, це насправді не дуже важко. Використовуючи відкриті джерела, можна назбирати купу інформації. І, судячи з відгуків людей на Фейсбуці, суспільству це цікаво й важливо.

Олена Ремовська, Київське бюро «Радіо Свобода»:

— Справді, журналісти не контактують із окупованою територією, бо вони чекають якихось ідей із боку держави з приводу того, як комунікувати з цими територіями. По-моєму, це просто спроба зняти з себе відповідальність. Відсутність контакту з окупованою територією, з переселенцями — насправді проблема, бо не так багато ЗМІ намагаються з цими людьми зв’язатися, навіть із переселенцями, яких дуже багато є в Києві. Є якісь люди, котрих витягли на поверхню і котрих усі використовують, але є й багато інших, які перебувають у складних умовах, а є такі, що досягли успіху — а вони чомусь залишаються поза увагою. Оця відсутність контакту насправді приводить до того, що частина Донбасу, яка наразі є конфліктною територією, практично залишається неперсоніфікованою, безликою. А це частина України, ми за неї боремося, є Мінські угоди, за якими прописано, що ми будемо повертати контроль, і, в принципі, це не така вже й велика проблема — зв’язатися з жителями різних окупованих районів. Можливо, нам простіше, бо ми радіо й можемо просто подзвонити й записати коментар, але є фідбек, є люди, котрі телефонують із окупованих територій і кажуть: «Послухайте нас, ми вам розкажемо, що там відбувається». Це дуже важливо.

Андрій Кулаков, директор із програмної діяльності МГО «Інтерньюз-Україна»:

— На мою думку, важливо розуміти, чи всі стандарти релевантні тій ситуації, в якій ми опинилися. Я згоден, що журналіст не може бути над конфліктом. Він же не марсіанин, він же не приїхав із Куби висвітлювати нашу ситуацію. Це громадянин України, котрий має свої погляди. Зрештою, скільки цей вже набридлий приклад не наводять, але він дуже показовий: коли вриваються в хату й починають ґвалтувати твою жінку, ти ж не береш телефон і не починаєш знімати це для відеоблогу, бо ти журналіст і повинен висвітлювати цей сonflict sensitive event.

Зрозуміло, що журналісти рефлексують щодо того, як їхня інформація може вплинути на загальний розв’язок конфлікту, а в нашому варіанті — на повернення миру на територію України й на відновлення територіальної цілісності. Тому бути повністю над конфліктом не можна.

Щодо словника. Мені здається, що дуже велика частина нашої проблеми полягає в тому, що ми не називаємо речі своїми іменами, ми використовуємо евфемізми. Ми стикнулися з таким феноменом, як абсолютне зло — воно існує в природі, хай це філософська категорія, але вона нині вбиває наших людей. І не називати зло злом — це, можливо, ще більше зло. Тому нам справді необхідно виробити якийсь певний конвенційний словник.

Крім того, маємо визначити, які саме теми є недокомуніковані, й вирішити, яким чином це можна внести в порядок денний медіаорганізацій, медіакомпаній, громадських організацій. Бо всі працюють за законами свого жанру (у великих телеканалів, наприклад, діє своя політика рейтингів), і ми маємо зважати, що певні питання справді не потраплять у їхній фокус. У громадських і донорських організацій у цьому плані більше можливостей, вони можуть якимось чином не зважати на медіазакони й намагатися якось ці питання докомуніковувати. Як на мене, велика проблема полягає саме в тому, що ми не висвітлюємо питання, пов’язані з українською армією, боїмося (прямо або непрямо) того, що це буде вода, яка буде литися на млин ворога під хештегом #зрада. Але там величезні проблеми, які призводять як до людських втрат, так і до фінансових, матеріальних, геополітичних тощо. Недокомуніковано питання військових — як організовані військові операції, що робиться в керівництві, в штабах, який рівень корупції, який рівень дідівщини, який рівень дисципліни. Бо це все існує, на жаль.

Олексій Мацука, голова правління ГО «Донецький інститут інформації»:

— Уже рік або два ми говоримо про те, що журналісти, котрі були в Донецьку або в Луганську, першими постраждали від дій людей, із якими тепер треба вести діалог. Мені дуже важко уявити, як можна розмовляти з тими, хто ще вчора збирався нас убивати. Виходить, нам просто необхідно здати журналістські посвідчення й забути про існування цієї професії, бо, за стандартами ВВС, ми маємо поводитися інакше. Але ми не просто втратили наше майно, рекламодавців у Криму та на Донбасі, фактично ми починаємо життя з чистого аркуша — це те, чого не побажаю нікому. Це не питання національних журналістів із Києва, це питання саме локальних ЗМІ, які й досі працюють у Краматорську, Маріуполі тощо. Й питання — як нам узагалі там існувати, бо реклами немає, бізнесу ніякого немає, а ми повністю залежимо від донорів і грантів, і фактично опинилися на грані виживання. Наші бюджети розраховані максимум на півроку, немає стабільності. Завтра щось зміниться в Краматорську — й ми будемо змушені й звідти виїжджати. Про якийсь сталий розвиток говорити дуже важко.

Тиждень тому в моїй квартирі (на окупованій території. — Ред.) був обшук, там зареєстрована наша організація, але це нікому не потрібно, це реально наші проблеми. І ми маємо потім дзвонити в КГБ «ДНР» і вирішувати ситуацію, при цьому ніякої солідарності ми не відчуваємо, а лише закиди, що не так щось висвітлюємо. Ми обрали наглядові ради, щоби колеги мали можливість дивитися за нами більш пильно. Ми, мабуть, єдина організація в регіоні, хто живе за якимись стандартами.

Щодо аудиту війни — його справді необхідно робити, але багато журналістів бояться. Має бути більше розслідувань, але як заохотити людей, щоб вони про це писали, я не знаю, бо журналістів-розслідувачів дуже мало, їх фактично немає на Донеччині, і це дуже небезпечна діяльність, особливо коли навколо люди зі зброєю. Там своє життя, там багато чого відбувається, і цього дискурсу в національних ЗМІ просто не існує — ні на 5-му каналі, ні на ICTV тощо. І тут виявляється, що в нас є багато якихось великих експертів, які приходять і кажуть, що вони експерти, а самі жодного разу не були в Донецьку до окупації. І коли ми, журналісти, що працюють там по 15 років, бачимо це — нам смішно і виникає недовіра до такого контенту.

Як місцевих журналістів підтримати — дуже просто — давайте їм більше частот. Я знаю, що ГО «Детектор медіа» проводить постійні круглі столи з Нацрадою й іншими органами — треба тиснути на них, щоби змінювати ці команди обласних державних телерадіокомпаній, тому що це не той формат взагалі, який нам потрібен сьогодні, в ХХІ столітті. В нас за два роки, щоб ви розуміли, так і не налаштоване мовлення на окуповані території, і навіть на «сіру зону», і це для нас відкрите й також болюче питання.

Дарина Шевченко, KyivPost:

— Дуже важко коментувати ситуацію з журналістами, котрі працюють на окупованих територіях, бо це те, про що ми взагалі маємо мало уявлення. Я, наприклад, працюючи в Києві, не знаю, як можна впоратися з усіма тими викликами.

А що стосується того, що журналісти, працюючи в Києві, не можуть бути над конфліктом — я вважаю, що це не так. У своїх матеріалах ми абсолютно можемо бути об’єктивними, не показувати своєї позиції, дотримуватися стандартів. Ми можемо не називати речі своїми іменами, знову ж таки, не вдаючись до «мови ворожнечі».

Головна мета журналістики — інформувати, а не досягти миру на землі. Для мене трохи дивна така позиція, бо ми виходимо з того, що нам треба донести до наших читачів об’єктивну інформацію, а не змінити якусь ситуацію на краще в політикумі, в громадському секторі чи ще десь.

Якщо у вас мета — Україна, тоді це громадська діяльність, а не журналістика.

Про аудит війни. Це реально дуже недопрацьована тема, і не тільки війни, а й волонтерство, яке раніше так само героїзувалося, як і військові. Тепер із тим є проблеми, і ми дуже мало про це говоримо, бо начебто незручно. Наприклад, ми надрукували якось матеріал про те, як німці обіцяли взяти на лікування українських військових, і в результаті там вибрали найлегших поранених — Міноборони розмітило стейтмент на сайті, що KyivPost працює на Росію і що це російська пропаганда. Ми отримали протидію, хоча це не було навіть розслідуванням, просто ми отримали коментарі людей. А у відповідь — така реакція, й ми дуже довго потім вирішували це питання, листувалися. Тому мені здається, що ці теми треба розвивати, про це треба писати, і це взагалі наше першочергове завдання.

Наталія Соколенко, «Громадське радіо»:

— Мені здається, в інших країнах в подібних ситуаціях немає такого бухгалтерського балансу й відстороненості від ситуації. Ми можемо так про Сирію або Афганістан говорити, але якщо ми беремо афганських або сирійських журналістів — у них зміщується фокус, і це нормально.

Керівник ВВС якось дав розлоге інтерв’ю, в якому сказав, що журналістам треба припинити ховатися за стандартами, це досить зручно й комфортно, але не відповідає часу.

Треба розставляти акценти правильно. Є мирне населення, й ми, «Громадське радіо», розуміючи, в якій ситуації там були люди, з ним комунікуємо, навіть пішли на те, що наша програма для Донбасу виходить російською мовою, за що отримали дуже багато критики. Але треба розуміти, що є мирне населення і є ті, хто там воює, хто хоче лишитися на Луганщині й Донбасі.

Я розумію прагнення поширювати риторику миру, й ми можемо моделювати якісь там словники, але лише тоді, коли звільнимо Україну від окупантів. Я погоджуюся з колегами, що не можна тут перекидати стрілки, мовляв, немає державної політики щодо Донбасу — й тому ми не знаємо, що говорити. Треба пам’ятати, що в нашого Головнокомандувача в Липецьку кондитерська фабрика, і це теж може впливати на те, чому в нас цієї державної політики або немає, або вона невиразно артикульована. Тому треба журналістам брати на себе відповідальність.

Світлана Єременко, виконавча директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика:

— Наша експертна група Інституту демократії імені Пилипа Орлика вже четвертий рік проводить моніторинг регіональних ЗМІ. Ми вже другий рік говоримо про те, як висвітлювати війну, пишемо про це, намагаємося привернути увагу до того, що багато засобів масової інформації замовчують ситуацію та взагалі не подають проблем поранених, родин загиблих, переселенців та інших. Наш останній моніторинг за лютий підтвердив, що ця проблема залишається.

Наприклад, харківська газета «Время» (власник Фельдман) принципово не висвітлює цих проблем, не говорить про них. Вони вважають, що їхня аудиторія — це люди 50+, виховані при радянській владі, і вони не хочуть їх дратувати.

Або, наприклад, обласна комунальна газета «Житомирщина». У Житомирі розташована 95-та аеромобільна бригада, де купа проблем із пораненими, в родинах загиблих, де багато переселенців. За час нашого моніторингу в газеті ми знаходимо, можливо, один матеріал, присвячений цим проблемам. За лютий трохи краща ситуація на житомирських сайтах, а от у друкованих медіа — саме така.

Наш експерт із сумської експертної групи Володимир Садівничий пише, що якщо читати сумські ЗМІ, то таке враження, що взагалі переселенців у місті немає, а якщо і є, то в них немає жодних проблем.

Крім того, ми проводимо тренінги для волонтерів із налагодження співпраці зі ЗМІ. Волонтери дуже жаліються на те, що журналісти не звертають уваги на їхню поточну роботу, пишуть лише про якісь унікальні події, просто забирають їхні пости із Фейсбуку й ось цю неперевірену та часто перекручену інформацію подають у засобах масової інформації.

Ще ми проводимо круглі столи для переселенців із доступу до інформації в різних містах. Звісно, найбільше проблем у Краматорську, де переселенці не отримують доступу до інформації й на окупованих територіях, і на звільнених, особливо в «сірій зоні». Там ЗМІ справді ледве виживають, змушені звертатися до колишніх регіоналів, залишаються до цього часу залежними. І про це треба говорити також.

Сергій Томіленко, перший секретар Національної спілки журналістів України:

— Серед проблем і низька якість офіційної інформації та офіційних коментарів. Часто журналісти сприймають їх некритично, використовують, транслюють, і, відповідно, аудиторія розчаровується.

Наші офіційні органи прикриваються особливим статусом, що вони вболівають за Україну. І, відповідно, ми повинні теж бути насторожі, аби не було зловживань.

Але думаю, що наше обговорення було би доцільно доповнити й поширенням якихось позитивних практик. Серед 47 опитаних усе одно є журналісти, які приділяють увагу темі конфлікту, мають якісь проекти. Ми маємо поширювати певний позитивний досвід.

Із одного боку, ми говоримо про стандарти, й це корисно, але має бути якийсь практичний інструмент. Погане слово «темник», але напрацювати в позитивному плані якийсь документ на 2–4 сторінки для місцевих редакцій можна. Запропонувати теми, які вони можуть у себе в регіоні висвітлювати. Поцікавитися, скільки там переселенців зареєстровано, знайти сім'ї, піти в дитячі садки — тобто ось такі підказки. Або, наприклад, волонтери, або поранені АТО — відповідно, звернутися у шпиталь, чи є там найбільш тяжко поранені такої-то категорії, скільки їх, відповідно. Ми можемо 20 круглих столів провести й бідкатися, що недостатній рівень професійності, але можемо й напрацювати такі пропозиції.

По лінії Національної спілки журналістів ми можемо якось об’єднатися й зібрати контактну базу з цих тем. Бо всі користуються телефонними довідниками, що існували ще за 10 років мирного життя, а того, що змінилося, ніхто не напрацював.

Валерій Іванов, президент Академії української преси:

— Насправді є проблема в мові ворожнечі. Я не згоден із тим, що наша влада називає речі своїми іменами. Є російське втручання — це зрозуміло, але не можна закривати очі на те, що там існує потужний сепаратистський елемент. І це громадяни України, які здійснюють злочин проти своєї держави, це не терористи, вони відкритий злочин здійснюють. Закриваючи на це очі, ми проблему переводимо в іншу площину, дезорієнтуємо свою аудиторію, а цього не можна робити.

Давайте трошки обережніше ставитися до стандартів, бо це ж не ми придумали, це журналісти виробили за все існування професії. Але я згоден, що в нас на перший план виходить стандарт балансу, а його ніде в світі немає на першому місці, в усьому світі на першому плані стандарт достовірності — треба говорити аудиторії правду.

Я розумію біль тих, хто приїхав звідти, і в мене теж такий біль — повірте, дивитися на 80-річних батьків, які вирвані зі свого контексту, в якому провели все життя, — це дуже боляче, але треба відділяти професію від особистих почуттів, наскільки це можливо. Мова навіть не про те, як називати, а про те — що ми говоримо своїй аудиторії. Якщо говоримо, що це терористи, і зорієнтовуємо її так, якщо в нас люди щиро певні, що на сході за буквально одиничними винятками воюють тільки росіяни — ми брешемо своїй аудиторії, й це дуже погано. Ми її дезорієнтуємо. Якщо журналістика не виконує функції інформування, вона не потрібна, і як наслідок — відсутність довіри медіа.

Звісно, не можна бути повністю «над ситуацією», і я не можу бути над ситуацією. Але ж ніхто не вимагає бути «над ситуацією», стандарти дозволяють в інформаційних жанрах говорити те, що справді відбувається в реальності. Цього очікує від нас аудиторія, і ми маємо слідувати і стандартам, і аудиторії. А якщо відчуваєте, що вашу дружину ґвалтують, то треба кидати перо, брати автомат до рук і захищати дружину.

Міріам Драгіна, радіо «Аристократы»:

— Ми не знаємо державної стратегії, тому не знаємо, що робити. Шкода, що немає тут представника держави, який розказав би про стратегію, а ще цікаво знати, чи маємо ми її дотримуватися. Бо я не погоджуюся з цим. Це як «темники», які працювали під час Януковича. Ми не маємо дотримуватися державної стратегії. Ми маємо дотримуватися журналістських стандартів. Але чи знає хтось ці журналістські стандарти, особливо журналісти, які працюють у регіонах, у зоні конфлікту, в регіональних ЗМІ, чи знають вони справді, і чи достатньо в них освіти?

Не варто від журналістів вимагати того, чого вони не знають. І тим більше, не вимагати від них робити рейд по бомбосховищах, бо журналіст має обирати тему сам. Аби обрати її, він має бути мотивований. Ми не маємо права надавати їм список тем. Це неповага до професії, до людей.

Але дуже точно, що ми маємо говорити правду, й стандарти — це також про правду. Що стосується балансу тем — якщо ЗМІ буде чесно висвітлювати різні, дуже різні але правдиві ситуації, його буде дотримано.

Можливо, є сенс допомагати журналістам, які працюють у регіонах, просто звертатися до них і казати, що ми готові підтримати їхній матеріал, аби вони відчули, що в них є сила і що в них є підтримка. Не давати теми, а просто демонструвати свою позицію, що тут, у Києві, ми можемо їх підтримати, ми хочемо їх підтримати, ми будемо за них боротися, і є багато організацій, які підтримують журналістів.

Ірина Негрєєва, Internews Network:

— Під час сьогоднішньої дискусії я відчуваю постійно дисонанс, бо майже ніхто з нас не сказав, чого ми хочемо досягти. Тобто в нас є розуміння, де ми знаходимося наразі, а куди рухаємося — не дуже зрозуміло. Якщо зараз опитати кожного, чого він хоче досягти, то кожен сформулює це по-своєму: для національних каналів буде одна мета, для регіональних журналістів інша, для прикордонних регіонів — ще інша.

Треба почати з планування того, куди ми прагнемо, чого ми хочемо досягти, дуже конкретних специфічних, вимірюваних цілей, і тоді вже можна планувати якісь заходи. Тому що все, що сьогодні прозвучало тут на круглому столі, працює. І тренінги працюють, регіональні круглі столи працюють, і навіть адвокатура з національними каналами, з державними структурами — все це працює, якщо правильно застосовувати й розуміти, для чого це все, куди ми йдемо.

Про стандарти. Кодекс ВВС починається з того, що стандарти мають за мету не нашкодити аудиторії. Тому будь-які стандарти витікають із того, що ми усвідомлюємо свою суспільну значущість і відповідальність перед аудиторією. Для чого ми повідомляємо те, що повідомляємо, яких наслідків ми очікуємо. Саме виходячи з такого розуміння, я вважаю, що стандарти необхідні українській журналістиці як повітря: достовірність, чи баланс, чи просто етика. Відповідальність потрібна! І якщо ми почнемо говорити про відповідальність із регіональними й національними журналістами — це єдине, навколо чого їх можна згуртувати. Бо всі вони належать різним медіавласникам, але їх об’єднує відсутність відповідальності, вони не вивчають своїх аудиторій, можливо, за винятком національних каналів, які це роблять регулярно. І навіть ті журналісти, які кажуть, що нашим аудиторіям це нецікаво — я впевнена, вони навіть не запитували про це у своїх читачів.

Фото Діани Поладової