Із 4 червня минулого року в Україні діє закон, який, з-поміж іншого, забороняє трансляцію в Україні аудіовізуальних творів, серед учасників яких є хоча б один фігурант Переліку осіб, які становлять загрозу національній безпеці, оприлюдненого на сайті Міністерства культури України. Вперше Мінкульт склав та оприлюднив такий перелік 7 серпня 2015 року, до нього увійшли прізвища 14 діячів. Відтоді список розширювався, і 24 грудня 2015 року Мінкульт оприлюднив новий перелік, який містив прізвища 83 осіб.

З одного боку, існування переліку обумовлено законом. З іншого – він ніяк не легітимізований Мінкультом. На наполегливі звернення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, громадської ради при Нацраді та інших державних і громадських установ Мінкульт так і не оприлюднив жодного наказу чи іншого рішення, яким би затвердив перелік як нормативно-правовий акт міністерства. До того ж, перелік може ще й непередбачувано змінюватися, що створює додаткову нестабільність для телерадіоіндустрії. Також чимало експертів говорять про абсурдність переліку в його нинішньому вигляді, з огляду на відсутність чітких критеріїв його формування. Детальніше про це розмірковує автор «Детектора медіа» Борис Бахтєєв.

Лія Ахеджакова. Андрей Мягков. Олег Басілашвілі, Михаїл Єфремов. Найкращих, найвідоміших фільмів за їхньої участі ми більше не побачимо. Бо — «чорні списки». Скажете, ці актори підтримують Україну, сміливо й чесно виступають на її захист? А от однаково не побачимо, бо однаково «чорні списки». Бо всі вони мали необережність зніматися в тих фільмах не самі, а поруч із іншими акторами. І на кожну Ахеджакову тепер знайдеться своя Тализіна, а на кожного Єфремова — свій Харатьян. Або, як каже закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України», «одним з учасників фільму є фізична особа, включена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненому в установленому порядку». Третій помічник костюмера — от цікаво, це теж «один із учасників фільму»?

Не побачимо ми переважної більшості фільмів Ельдара Рязанова. Хоча в українському питанні, та й далеко не лише в ньому, режисер давав гідний пошани приклад принциповості. Не побачимо, зокрема, його «Про бідного гусара замовте слово» — злу карикатуру на тоталітаризм, зокрема й сьогоднішню путінську Росію. Не побачимо його «Гараж» — фільм, що краще за будь-які оповіді доводить: усі сьогоднішні суспільні хиби мають коріння в  СРСР, сьогоднішня пострадянська дійсність — це не заперечення, а наступна стадія розвитку радянського суспільства та радянської держави. Фільм, без якого ой як важко переконати будь-кого: всі ностальгійні розповіді про СРСР як про буцімто державу законності й соціальної справедливості — не більше ніж витвір російської пропаганди.

Та сама «Іронія долі» якимось незбагненним чином передала провідні настрої тієї епохи: люди втомилися від барабанного комунізму й відгороджуються від нього, створюючи власні, приватні світи, в яких немає найменшого місця для «побудови світлого майбутнього». Цей фільм, власне, геніально змалював початок кінця Радянського Союзу. А тепер — спеціальне роз'яснення Мінкульту, фактично спеціальний дозвіл: так уже й бути, на Новий рік цей фільм показувати можна. Але це, даруйте, як розуміти — за законом не можна, але за роз'ясненням міністерства все ж таки можна?

А тепер спробуймо щиро сказати: чи багато хто з нас пам'ятає Тализіну в тій самій «Іронії долі»? Чи привертає вона до себе увагу, а чи, з'явившись на екрані на лічені кілька хвилин, опиняється в повній тіні Ахеджакової? Так, вона ще й озвучує роль Барбари Брильської — ще однієї акторки, яка дуже різко висловлюється проти Путіна й на підтримку України. Цьогоріч виповнюється рівно сорок років, як Тализіна практично в кожному публічному виступі (раніше їх досхочу показувало й українське телебачення) поливає Брильську брудом: мовляв, та не віддячила за озвучування ролі. Можна гадати, це Брильська попросила Тализіну приватним чином. І можна гадати, це саме Брильська не внесла Тализіну до титрів фільму. (Взагалі, в СРСР озвучування ролей іншим актором було вельми поширеною практикою й стосувалося далеко не лише акторів із Прибалтики, Кавказу, Польщі або Східної Німеччини, а дуже часто й російських. Але в титрах тих, хто озвучував чужі ролі, не зазначали майже ніколи.) Скандальна тітка, судячи з усього, ця Тализіна, й виступи проти України для неї, можливо, стали черговим шансом задовольнити її скандальне его. Але хіба ж не вийшло так, що «чорні списки» фактично підтвердили її й саме її версію — що нібито її озвучування було важливішим за гру Брильської?

А чи не зростають усілякі тализіни у власних очах: ого, скандальна тітка раптом перетворилася на загрозу національній безпеці?! Он воно якою важливою штукенцією стала!

На жаль, із публікацій обговорень проблеми експертами прямих і конкретних відповідей не знайти. Експерти висловлюють невдоволення нинішнім порядком речей, зазначають його поверховість і невелику дієвість. Вони чітко зазначають: так робити не треба. (Хоча, з іншого боку, надто вже часто серед експертів трапляються люди — ті ж менеджери орієнтованих на російську продукцію каналів, наприклад — які за визначенням не можуть вважатися за експертів, бо в даному питанні є зацікавленими особами.) А от коли постає запитання, як же робити треба, ми найчастіше чуємо суцільне казала-мазала. Бажаної моделі поведінки на заміну наявній так ніхто й не запропонував.

Подеколи ж експертні виступи хибують на фактологічну неточність та підтягування, що у вельми серйозному питанні навряд чи припустимо. Скажімо, заступниця голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Уляна Фещук заявила: «США та Європа діють за системою прецедентного права» й пояснила: «Якщо ми подивимося на англійські суперечки, то побачимо, що при їхньому розгляді можуть використовувати рішення якого-небудь 1643 року, тобто там напрацювали відповідний досвід». І не скажеш же, що це неправда: система прецедентного права справді діє у США, Великій Британії та Ірландії, дві останні країни й справді розташовані в Європі. Тільки от недаремно пані Фещук навела приклад із британського досвіду: цю систему права звуть англосаксонською й протиставляють іншій системі, яку звуть континентальною; саме до другої належить переважна більшість європейських країн і — увага — серед них Україна. На рівному місці, ні сіло, ні впало Європу було абсолютно безпідставно протиставлено Україні як буцімто чужу й несумісну з нашими правовими традиціями — що, повторюю, зовсім не так.

До того ж навіть в англосаксонській правовій системі прецедентне право стосується здебільшого цивільно-правової сфери. Тож повірте на слові: відьом у сьогоднішній Європі ніхто не спалює — хоча прецеденти такі колись і справді були. А відсутність можливості взяти й скопіювати чужі підходи до проблеми пояснюється не міфічною правовою прірвою між нами та Європою, а іншою причиною: після Другої світової війни жодна з країн, які нині правлять за взірець правових держав, не стикалася з тим, із чим сьогодні стикається Україна. Не ставала жертвою неоголошеної агресії, а тим паче гібридної війни. Хоча...

Аналогії, звісно, далеко не абсолютні, але цікаво було б, як європейські країни розв'язували подібне питання щодо терористів — сьогоднішніх ісламських, колишніх палестинських, баскських, корсиканських. Як, попри навіть англосаксонську правову систему, розв'язували подібне питання Велика Британія та Ірландія в розпал протистояння довкола Ольстеру. Чи була актуальною подібна проблема для Великої Британії під час агресії Аргентини проти британських Фолклендських островів 1982 року. Чи не було нічого подібного під час дипломатичної суперечки між Великою Британією та Іспанією щодо долі Гібралтару.

Є й більш подібна аналогія: утворення по війні Німецької Демократичної Республіки на території радянської зони окупації Німеччини дуже вже нагадувало нинішні «народні республіки» на Донбасі. То чи вживала подібних заходів Західна Німеччина — принаймні, до взаємного визнання двох німецьких держав 1972 року?

Так, можливо, в усіх цих випадках не доходило до вжиття конкретних заходів до конкретних осіб, але ж у принципі, на засадничому рівні, можливо, подібні проблеми виникали? От у цьому й полягає пастка, розставлена пані Фещук: якщо вести мову про буцімто прецедентне право, то цього засадничого рівня взагалі не треба шукати: немає людини, немає прецеденту — немає проблеми.

Отут ми стикаємося ще з однією відмінністю нашої ситуації. Коли російський гурт «Любе» проспівав пісеньку з закликом до США: «Отдавай-ка землицу Алясочку» — якби навіть американці заборонили транслювати виступи гурту, це навряд чи хтось помітив би. Бо такого проникнення, аж до повного домінування на власному телебаченні, іноземної культури не знала жодна країна євроатлантичного простору, навіть Ірландія. У жодній, окрім Росії, країні культура не виконує роль інформаційного супроводу агресії: власне, «агресивна культура» — це суто російський феномен. Й у жодній, окрім Росії, країні немає такого одержавлення культури: спробуйте-но уявити собі, що понад півтисячі британських діячів культури підписали складеного в урядових кабінетах листа на підтримку дій уряду. Громадянська активність західних діячів культури зазвичай має характер критики й протесту, але не одобрямсу.

Отже, в континентальній правовій системі прецедент не є джерелом права. А що ним є? Закон, тобто нормативний акт, ухвалений парламентом. Або декрет, тобто постанова уряду або указ президента. Стосовно «чорних списків» ми не маємо ані того, ані того. Тобто, в цитованому законі ми маємо згадку про «Перелік осіб, що становлять загрозу національній безпеці», але чи може хтось сказати, в якому законі визначено саме поняття загрози національній безпеці? Нинішня ситуація саме тим і відрізняється, що Мінкульт та СБУ діють на власний розсуд, а критерії занесення артистів до «чорних списків» залишаються невідомими. Точніше, є всі підстави підозрювати, що загальних критеріїв, можливо, не існує взагалі, й у кожному окремому разі вповноважені відомства діють «за натхненням». Принаймні, перелік російських діячів, що підписали листа на підтримку політики Путіна в Україні, є істотно ширшим за «чорний список», а перелік тих діячів, що вдавалися до дій, а не лише слів або підписів, — істотно вужчим. Допоки ситуація не є врегульованою на загальному рівні, на рівні загальних правових норм, вести мову про правовий характер «чорних списків» передчасно.

А де, до речі, знайти ті «чорні списки»? З не першої спроби це таки вдається через пошуковик сайта Міністерства культури. Цікаво, що переліку немає в розділі сайту «Документи». Знаходимо його в розділі «Інформація» — серед новин та анонсів. Феноменально: довкола тільки й розмов, що про «чорні списки», а знайти їх самі — вельми нелегке завдання. І ще одна прикметна річ: список укладено за абеткою, але його неросійських фігурантів уставлено до абетки декого за прізвищем, а декого за ім'ям. Що дуже скидається на зайве свідчення суто механічного, машинального підходу до підготування списків.

Дивує ще й от яка обставина. Створити «чорний список» російських артистів — це, поза всяким сумнівом, гігантська звитяжна робота. Якщо її має виконати секретарка протягом півгодини. Як для цілого міністерства та понад рік часу — масштаби роботи, даруйте, не вражають. Тим паче що список цей було укладено за поданням СБУ, тобто йдеться вже про цілих дві установи рівня міністерств. Чесно кажучи, я досі вважав, що нинішня ситуація вимагає від обох інституцій дещо ґрунтовнішої, об'ємнішої й фундаментальнішої роботи, ніж складання й розсилання папірців. Тоншої та гнучкішої, ніж простий канцеляризм-бюрократизм. Мимоволі пригадується радянське слівце «відписки» — до такої міри стандартно-шаблонними видаються методи, якими наші офіційні інстанції хочуть боротися з російською інформаційною агресією.

Із персонажами типу Охлобистіна — Порєчєнкова — Кобзона — Циганової все зрозуміло: вони й справді становлять загрозу національній безпеці, тож їхнє перебування у списках ніяких дискусій не викликає.

Але з багатьма іншими не все так однозначно. Спробуймо поставити себе на місце пересічного російського актора. Він дивиться російське телебачення, читає російські газети та російський інтернет. Й от йому кажуть, що в Україні відбуваються звірства, злочини проти людяності, людей убивають та катують лише за російську мову, а то й за російське етнічне походження. Кажуть, що в Україні офіційно героїзовано Гітлера, а свастику введено мало не до офіційної державної символіки. Альтернативної інформації артист не має; про те, що російська пропаганда йому бреше, він не здогадується, сприймаючи все за чисту монету. Жертвою російської пропаганди — от ким є той пересічний російський актор. Але «чорні списки» валять солов'їв та жертв пропаганди в одну купу. Звалюють в одну купу лютих україноненависників та чесних і порядних, але обдурених пропагандою людей. Чи варто казати, що в такий спосіб протистояти тій пропаганді, тим паче на території ворога, неможливо?

Отут і варто зазначити, чим Міністерство культури та СБУ мали би відрізнятися від звичайних канцелярій — тим, що мусили діяти нестандартно. Хоча б через те, що стандартних виходів із нинішньої ситуації не існує. Російська пропаганда є подеколи тупо нахабною, подеколи ж вельми винахідливою. Й у канцелярсько-бюрократичний спосіб ані нахабності, ані винахідливості не здолати. Діяти в кожному конкретному разі треба було окремо. Дослідити, наприклад, хто зі знакових, авторитетних постатей виступив проти України з яких міркувань, що ким рухало — на ймовірнісному, звісно ж, рівні. Й вести роботу індивідуально з кожним. Те, що КГБ мав напрацьовані методи індивідуальної роботи, знає кожен. Те, що СБУ є спадкоємицею КГБ, теж навряд чи є предметом сумнівів. Потрібна була лише воля — й бажання працювати на користь Україні, а не робити вигляд.

Зрештою, можна було в той або інший спосіб організувати поїздки російських діячів культури до України — тоді, по гарячих слідах, щоб вони побачили все на власні очі й порівняли з тим, що їм розповідали вдома. Ефект був би величезний, навіть якби «прозріли» лише 10 % тих, хто відвідав би Україну. Так, більшість із них не наважилися б ділитися своїми враженнями публічно, на російському телебаченні й у російських ЗМІ. Але знайомим своїм вони б розповідали все, як воно є. А ті — своїм знайомим. А ті — ще своїм. Класичний спосіб радянських «розмов на кухні». Бо що обмеженішою, що менш вільною є інформація у ЗМІ, то більшого значення, більшої ваги й більшого впливу набуває інформація, поширювана у приватний спосіб. Так було в СРСР. Так могло б бути в нинішній Росії.

Те, що я написав, є наївним? Імовірно, що так. Але, повторю, в тому й річ, що стандартні канцелярські методи за умов гібридної війни не діють. Україна мала б показати, що її контрпропаганда є щирішою, відвертішою, людянішою, теплішою — й, можливо, так, наївнішою — за російську казенно-офіціозну пропагандистську машину. Що українська контрпропаганда є інакшою за суттю своєю. А ми пішли тим самим, що й Росія, казенно-бюрократичним шляхом. І спробуйте сьогодні переконати фігурантів тих самих «чорних списків», що в Україні свобода й зовсім не тоталітарні заборони на все довкола.

...А 14 березня в ефірі УР-1 (якщо не помиляюся, це був час радіо «Ера») пролунав «Реквієм» Ендрю Ллойда Уеббера у виконанні Анни Нетребко — як і годиться, без жодного зазначення, що це російська співачка. Тієї Анни Нетребко, яка фотографувалася з Олегом Царьовим, тримаючи прапор «Новоросії», висловлювала сепаратистам підтримку й обіцяла неодмінно приїхати до Донецька з концертами. «Європа не пробачила Анні Нетребко підтримки Донецька», — обурювалися російські ЗМІ. А Україна, судячи з усього, пробачила. Бо саме її в «чорних списках» і немає...

Фото - 112.ua