Стрічки новин повідомляють про встановлення нових і нових передавачів, що мають відновити українське телевізійне й радіомовлення в Донбасі й, зокрема, донести його на окуповані території. Захід украй необхідний, і необхідний давно, але...

Якби ж то ситуація обмежувалася браком технічних можливостей і, відповідно, розв'язувалася з відновленням потужностей! Згадаймо про ефект інтернету: всі ми маємо доступ до незбагненного числа матеріалів та точок зору, от тільки на сайти, яким ми не довіряємо, ми просто не заходимо. Жителі окупованих територій так само мають інтернет, так само користуються соціальними мережами. Але багато хто з них не заходить на українські сайти, а якщо заходить — не довіряє їм. Просто через те, що вони українські.

Те саме тією ж мірою стосується телебачення, радіо та друкованих видань: канали, яким ми не довіряємо (або які вважаємо за нецікаві), ми не вмикаємо. Ті ж жителі окупованого Донбасу, що довіряють і хотіли б чути вісті з України, — чи всі з них наважаться переглядати українське телебачення та слухати українське радіо? Чи безпечно для них це буде?

Зважаючи на все це, переможного «прийшов — розповів — переконав», так само як і «прийшов — послухав — усе збагнув», не вийде. Можна й треба встановлювати технічні та організаційні засоби для доступу українських ЗМІ на окуповані території, скільки завгодно проривати інформаційну блокаду в суто технічному аспекті. Але як спонукати людей, що там живуть, дивитися, слухати й читати українські ЗМІ? А тих, хто дивиться, слухає й читає — довіряти їм?

Як розв'язати цю проблему, як вийти з цього тупика? Узагалі-то, саме над цим мало би працювати Міністерство інформаційної політики — от тільки щось не чути жодних його мудрих рішень із цього приводу. Як не чути й про організовані ним слухання, дискусії, мозкові штурми. Не чути взагалі нічого, окрім «плана по валу».

А час не чекає. Бо не можна забувати про досвід Придністров'я — вельми сумний досвід. Активна фаза протистояння з Молдовою давно вже позаду. Чимало жителів самопроголошеної республіки мають молдовські паспорти — поряд із придністровськими, українськими та російськими. Чимало з них мають молдовські автомобільні номери, які чіпляють на свої автівки, коли їдуть за кордон. Для жителів Тирасполя давно вже стали буденністю поїздки до Кишинева за покупками або просто на вихідні. Неодноразово доводилося зустрічати, як в інтернеті жителі Тирасполя порівнюють своє місто з Кишиневом — без ненависті, без ура-патріотичного пафосу, навіть виважено, відзначаючи певні плюси й мінуси там і там. Примирення? До значної міри — так, примирення. От тільки воно ніяк не заважає жителям Придністров'я вважати Молдову — ні, не ворожою, не «фашистською», не демонічною, а просто чужою. Іншою країною, до якої байдуже.

Бо тим, хто народився під час розколу Молдови, сьогодні майже двадцять п'ять, чимало хто з них уже й сам має дітей. З'явилося вже друге покоління жителів Придністров'я, які ніколи, від самого дитинства, не вважали Молдову за батьківщину, бо ніколи в житті не асоціювали себе з нею. Які виховані на придністровському патріотизмі. Й уже ніхто не переконає їх у тому, що їх із Молдовою має щось поєднувати.

Що більше часу триватимуть «події в Донбасі», то більшою ставатиме ймовірність саме такого розвитку ситуації.

Зрештою, жоден «заморожений конфлікт» у Європі ще не вийшло «розморозити»: історія кіпрської проблеми пішла вже на п'ятий десяток років. Возз'єднання Німеччини 1990 року — то зовсім інше: річ навіть не в тім, що то був час великого геополітичного зсуву, а в тім, що східні німці завжди знали, що вони — німці, й що з Західною Німеччиною їх поєднує етнічна, історична та культурна тотожність. Російська пропаганда, натомість, саме й навіює донбасівцям (придністровцям і далі за списком), що з їхніми великими батьківщинами — Україною, Молдовою тощо — їх не поєднує ніщо. Тож час у даному разі не лікує. Сподіватися, що «от повернемо Донбас, а вже тоді...» — що тоді? Можна буде вимкнути російські телеканали, заборонити російську друковану продукцію, навіть заборонити інтернет — але якщо основоположні постулати російської пропаганди вже закладено в голови, це мало допоможе.

І ще одне зауваження: наскільки легше було б боротися з російською пропагандою, якби українські ЗМІ повідомляли правду, нічого, окрім правди, й, головне, ВСЮ ПРАВДУ, хоч би якою вона була. Бо складається враження, що чимало ЗМІ прагнуть заробити рейтинг на патріотичній хвилі, а на долю України в кінцевому підсумку їм патріотично начхати.

І наскільки легше було б боротися з російською пропагандою, якби резонансні справи — про вбивства на Майдані, про трагедію в Одесі — знайшли нарешті своє судове розв'язання. А чи, принаймні, про них не згадували б лише до дат. Бо дедалі важче стає переконувати донбасівців, що то не «лідери Майдану стріляли по своїх», що то не були «снайпери Турчинова», й що то не факт, що в Одесі «націоналісти людей живцем спалили» — попри навіть те, що горів-таки штаб «анти майдану», й загиблі в одеському Будинку профспілок були саме активістами «анти майдану». І річ не лише в тому, що судові рішення були б набагато вагомішими аргументами, ніж різні логічні побудови. Річ й у тому, що дедалі сильніше помічаєш: свої власні аргументи й свої власні інтонації стають дедалі менш упевненими…

Як на мою думку, за нинішньої ситуації єдиним виходом є особисті контакти. Особисте спілкування, яке часто-густо видається єдиним способом бодай спробувати достукатися до мізків та сердець «тієї сторони». Що активнішими будуть ці контакти, то швидше розтане лід ненависті й розвіється чаклунство російської пропаганди. От тільки тут варто було б дотримуватися кількох правил, кількох запобіжників.

Перше. Не слід викреслювати з «друзів», грюкати дверима, рвати стосунки після однієї (чи навіть багатьох) реплік на підтримку сепаратистів або проти «київської хунти». Зрештою, а чого ще ви чекали? Якби не це, й розмов про російську пропаганду не було б, і потреби в чомусь переконувати «ту сторону» не виникло б. Якщо переконувати — то переконувати, якщо грюкати дверима — то нема чого тоді жалітися, що «та сторона» розуміти Україну не хоче. Варто просто пам'ятати: може бути, контакти з вами — це єдиний промінчик світла у віконці, єдина можливість для ваших знайомих «із того боку» дізнатися правду й, відповідно, змінити свою думку й своє ставлення. Вважати, що донбасівців ошукала російська пропаганда, й їх же за це карати — це є щонайменше нелогічним.

Лікар не виганяє хворого з кабінету за те, що той хворий. Психолог не відмовляє в допомозі за те, що у відвідувача психологічні проблеми. Вчитель не відмовляється пояснювати правило через те, що учні його ще не знають. Будьмо лікарями, психологами, вчителями — а ще дипломатами, бо йдеться про набагато більше, ніж просто особисті стосунки.

«Політичних тем ми не зачіпаємо» — чи не страусяча це позиція? Адже в більшості випадків можна знайти такий режим спілкування, коли відмінність позицій не веде до ворожнечі. Так, універсальних рецептів не існує. Так, із того боку можуть бути неадекватна агресивність і небажання слухати, звинувачення й навіть прокльони. І в цьому разі перервати спілкування таки доведеться. Але не варто штучно підштовхувати його до такої ситуації. Не варто ототожнювати співрозмовників із сепаратистською владою, не треба огульних узагальнень, висловів на кшталт «от ви», «всі ви там». Шукаючи порозуміння чи хоча би простого розуміння, недоречно демонструвати й провокувати антагонізм.

Друге. Переконуючи в чомусь людей, що вам довіряють, не варто начитувати їм купу цитат або розмовляти мовою газетних публікацій: вони довіряють вашій і саме вашій думці, вашим і саме вашим враженням і спостереженням, а українським ЗМІ, так уже сталося, — ні. В іншому ж разі вони просто подумають, що ви ретранслюєте їм офіціоз через те, що насправді згодні й солідарні з ними, але боїтеся висловитися щиро й прямо, бо в нас це буцімто небезпечно, а за людьми буцімто тотально стежать. Вони просто не повірять, що ви висловлюєте свої справжні переконання. Ефект вийде протилежним до бажаного

Третє. Не варто на чому світ стоїть лаяти українську владу. Бо ваші співрозмовники зроблять один-єдиний висновок: «Хунта». І ще один, похідний: якщо в Києві така ненависна влада, що на ній тавра нема де ставити, то це саме вона війну й розв'язала, більше нема кому — а тепер Росію звинувачує. І ще багато чого можуть висловити вам, принаймні подумки — від «Як добре, що ми від тієї ненависної влади втекли» й аж до «Потерпіть, ріднесенькі, Путін і вас теж порятує». Бо російська пропаганда нормальне, взагалі-то, для демократичної країни — хай навіть незрідка занадто вже експресивно висловлюване — невдоволення українців владою потрактовує так і саме так: мовляв, «українці нарешті зрозуміли, як їх обдурили з їхнім Майданом, і тепер масово тужать за Януковичем та за братньою Росією».

Вихваляти українську владу на всі голоси, втім, так само не варто, бо лунатиме це так само непереконливо. Розважливо-критичне ставлення, зважування плюсів та мінусів, досягнень та упущень тільки й переконає ваших співрозмовників у тому, що, можливо, вони чогось не знають або не розуміють, бо володіють неповною, а то й викривленою інформацією.

Звісно, вас питатимуть про події довкола «третього Майдану» 20 лютого. Отут усі козирі — у ваших руках, бо той «третій Майдан» став наочним доказом: штучно організувати масові протести неможливо; коли казна-хто виходить і починає вимагати казна-чого, люди просто не ведуться — хоч би яким «проплаченим» усе це було.

Четверте. Не можна вести розмову з категоричністю всезнайка, а тим паче переходити на зневажливий тон — мовляв, «Та що ви там знаєте?» або «Та то все ваші бойовики!» Ви знаєте далеко не все й не володієте повною картиною того, що відбувається й відбувалося раніше. Де про що ваші співрозмовники знають більше, ніж ви — або впевнені, що знають. Не соромтеся сказати: «Я точно не знаю», «Я про це не чув», спитати: «Можливо, ви перебільшуєте?», «А чи точна у вас інформація?», «А звідки ви це взяли?» Повірте, ваші сумніви оцінять саме так, як належить — почнуть сумніватися й самі. Головне — показати: ви слухаєте й хочете зрозуміти, хочете правди, а не власної перемоги над співрозмовником за будь-яку ціну.

Наступне твердження може образити донбасівців, але це не лише моє враження: чимало вихідців із Донбасу його підтверджували. Поширене на всьому пострадянському просторі переконання: «Те, як я роблю та думаю, — правильно; хто робить та думає інакше — дурні або вороги», коли існує один-єдиний критерій істини: «Положено — не положено», — на Донбасі воно поширене дуже й дуже сильно. Тож потрібна та сама дипломатичність: варто вести розмову так, щоб ваш співрозмовник відчув: із його власних переконань логічно випливає саме ваша позиція, а не та, яку йому навіяла пропаганда.

І п'яте. Неспростовним аргументом є простеньке запитання: «А що б ви робили в аналогічній ситуації?» Так, із великою ймовірністю ви почуєте негативну відповідь — про те, чого ваш співрозмовник НЕ робив би: «Не воював би проти власного народу», наприклад. Тоді варто наполягти на позитивній відповіді. І супутнє запитання: «А ви впевнені, що все робили б бездоганно, безпомилково, що завжди знали б, як воно буде краще?» Перевірено: спрацьовує.

Нарешті, якщо ваш співрозмовник не хоче слухати ваших аргументів, можна просто спитати в нього: «То ви сумніваєтеся у своїй правоті, а тому боїтеся почути іншу точку зору?» Теж діє.

І ще одне дієве запитання: «Як давно ви дізналися, що край, у якому ви живете, — це Новоросія?» Отут теж можна спробувати наполягти: від якого саме часу? Річ у тім, що, хоч як це смішно, подеколи донбасівці замість слова «Новоросія» вживають слово «Малоросія». Помиляються, плутаються, обмовляються. Бо ще не призвичаїлися до поняття «Новоросія», яке для них є абсолютно новим, незвичним, накинутим. То варто цей факт наочно показувати.

І вже другим етапом має стати пересилання матеріалів українських ЗМІ — знову ж таки, не як істини в останній інстанції, а як матеріалів для роздумів та обговорення. Якщо вам навзаєм пересилатимуть матеріали тамтешніх ЗМІ — не відмовляйтеся: тим самим ви отримаєте чудовий викривальний матеріал, брехливість якого довести буде зовсім не складно.

Ми маємо ситуацію, коли лише індивідуальні зусилля можуть пробити вибудовану російською пропагандою інформаційну стіну. Створити в ній шпаринки, через які вже литиметься дедалі ширший і ширший потік інформації. Заміни цьому немає.

Фото - hvylya.net