Я дуже вдячна Незалежній асоціації мовників за організацію конференції «Стратегія мовлення для Донбасу», яка відбулася 4-5 березня в Краматорську. Далека від думки, що результатом цієї конференції стане якийсь ідеальний документ, який ще й усі будуть виконувати, але хочу зазначити важливість тієї розмови, яка тривала в Краматорську два дні, бо вона увиразнила проблеми, про які й так час від часу говорили в експертному середовищі. І можливо, якесь здорове зерно десь і проросте на зараженому інформаційному ґрунті.

Отже, свої суб’єктивні спостереження сформулюю кількома тезами, які можуть стати в нагоді при виробленні інформаційної політики.

Теза перша. Донбас дуже неоднорідний, ніколи не стане однорідним, і це слід враховувати, комунікуючи з цим регіоном

У суспільстві домінує думка про «ватні настрої» жителів Донеччини та Луганщини. Причому так вважає не лише пересічне населення, але й більша частина еліт. Це дуже примітивізує процеси, які насправді там відбуваються. Хибне уявлення про регіон не дозволяє виробити адекватну політику (у тому числі й інформаційну) щодо самого регіону.

За моїми спостереженнями (підкреслю ще раз — вони суб’єктивні), тут існують фактично в паралельних світах як мінімум кілька різних груп із різними політичними ідентичностями: відверто проукраїнська, відверто проросійська, нейтральна (або та, якій байдуже, яка влада, аби мир був і ціни не зростали, завжди на боці сильнішого), зовсім нова й неоднорідна група — це військові, які в багатьох прифронтових містах і селах фактичною стають частиною місцевих громад і серйозно впливають на їхнє життя.

Відтак уявна ментальна лінія розмежування існує не лише між «великою Україною» й цим регіоном, але й між різними групами в самому регіоні. Регіон завжди був неоднорідним. Про це багато писав у своїх книгах «Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки» та «Зрозуміти Донбас» японський дослідник Хіроакі Куромія. Але війна посилила ці протиріччя. Проросійськи налаштовані жителі сьогодні вичікують, чим усе закінчиться, проукраїнські ж, навпаки, ображені на «велику Україну» за відсутність підтримки й недостатню увагу до себе. Ці групи не мають довіри одна до одної, плекаючи підозріливість, замкненість (спілкування лише в найближчому колі). Обидві групи ставляться так само неоднозначно до тих, хто з початком війни виїхав із Донеччини та Луганщини в інші українські регіони.

Військові ж — традиційно досить закрита група. Це ускладнює комунікацію з місцевими медіа. Вони дуже ображаються на критику й чекають від медіа, що їх зображатимуть тільки героями. Це також хибний підхід.

Кожна група потребує особливої, а не уніфікованої комунікації з Києвом. А також потрібно подбати про адекватну комунікацію між самими групами.

Теза друга. Український Донбас відсутній у медіапросторі. Місцеві еліти не просувають неросійського образу регіону

«В українському медіапросторі нема українського Донбасу, українських патріотів із Донбасу, добровольців із Донбасу», — такий справедливий закид прозвучав від одного з місцевих активістів під час конференції. Справді, про Донеччину та Луганщину дуже мало інформації в центральних ЗМІ та ЗМІ інших регіонів, і часто вона доволі стереотипна, що засвідчували не раз моніторинги ГО «Детектор медіа» (тут і тут), або моніторинги інших громадських організацій, наприклад, «Крим SOS» чи «Інтерньюз».

Але чи є в цьому лише вина центральних медіа? На моє переконання, місцеві патріотичні еліти повинні активніше заявляти про себе та про свій регіон. Образ регіону буде таким, яким вони сформують його самі. Адже якщо хтось із місцевих митців, наприклад, активніше просуватиме образ індустріального пострадянського Донбасу з усіма його проблемами — таким він і буде.

Так, журналісти з Києва та інших регіонів України мають частіше бувати на Луганщині й Донеччині. Проте місцеві патріотичні еліти мають також активніше пропонувати своє бачення проблем регіону та їх вирішення і просувати його в центральних медіа. Бо поки що образ регіону формується небагатьма активними журналістам та блогерами, які виїхали звідти на початку війни. Зрозуміло, що вони мають своє бачення, і воно не обов’язково збігається з баченням тих, хто залишився на місцях.

Теза третя. ЗМІ практично не пишуть про відновлення регіону. Але влада погано комунікує

«Ми розпочали серйозне відновлення Донеччини. Але про це не розказують, кажуть — це не наша редакційна політика», — заявив голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, відкриваючи конференцію «Стратегія мовлення для Донбасу».

«Звертаюся з проханням до власників — показувати тренд, що територія, контрольована Україною, відновлюється, — додав він. — Не можна показувати тільки жахіття. Тут на Донеччині живе два мільйони людей зі своїми болями і проблемами».

З одного боку, з критикою Павла Жебрівського можна погодитися. Нині в українському інформаційному просторі й справді домінує негативна інформація. Центральні медіа мало уваги приділяють регіону. І навряд чи вони будуть висвітлювати відкриття якогось відновленого об’єкта в конкретному селі чи містечку. Це завдання для місцевих медіа. А місцеві медіа часто належать тим, хто сьогодні в опозиції до чинної влади, а відтак вони ніколи не писатимуть про успіхи своїх політичних опонентів.

З іншого боку, існує недокомунікація влади (як центральної, так і місцевої) зі ЗМІ. Місцеві журналісти скаржилися на відсутність комунікації з комендантами в малих містечках. І це теж неприпустимо. Бо саме вони мали б узяти на себе функцію роз’яснення тих чи інших дій влади місцевому населенню. І журналістів треба сприймати в цьому процесі як союзників, а не як ворогів, які тільки критикують.

Окрім того, є ще одна проблема. Держава поки що сконцентрувалася на технічних питаннях мовлення — відновленні чи посиленні сигналу на Донеччині й Луганщині. Та про контент усі говорять неохоче: і представники Нацради, і представники МІП, і місцеві чиновники. Відповіді на питання, чому тимчасові ліцензії на мовлення отримують, наприклад, місцеві радіостанції з сумнівним контентом, немає. Представники Нацради кажуть, що їм рекомендації дає МІП, а МІП каже, що не може контролювати контент. Так, Олександр Бригинець постійно наголошував, що держава не може відповідати за контент, бо в нас немає цензури. Проте, видається, в устах чиновників свобода слова і неможливість здійснювати цензуру часто стають прикриттям бездіяльності.

Місцеві активісти звертають увагу на ще одну проблему. Тепер люди повстановлювали супутникові антени, і їм усе одно, що є в кабелі чи в цифрі. Як завоювати їхню увагу, як заохотити дивитися українські, а не російські канали? В чиновників також немає відповіді. Вони очікують допомоги громадськості.

Теза четверта. Населення почало більше споживати місцеві ЗМІ, але ті здебільшого відображають позицію власників

Дослідження аудиторії медіа, представлені під час конференції (зокрема від «Інтерньюз», а також від компанії GFK за підтримки USAID), показують, що жителі Донеччини й Луганщини стали споживати більше інформації з місцевих медіа. Новина і добра, й погана водночас. Добра — бо це дає шанс місцевим медіа стати на ноги. Погана — бо чимало приватних місцевих медіа належать не завжди прихильним до України чи нинішньої української влади власникам.

Медіа, створених донорським коштом, які можуть мати відносно незаангажований контент, одиниці. Також поки що слабка їхня підтримка з боку ЗМІ та журналістів материкової України. Над цим теж треба працювати, місцеві проукраїнські журналісти потребують уваги й допомоги від нас, а інколи й просто доброго слова.

Теза п’ята. Україна не домінує не лише в інфопросторі Донбасу, але і в інфопросторі всієї країни

«Ми не виконуємо завдання домінування у власному просторі. Війна не лише по лінії розмежування, але й по всій Україні, в голові кожного з нас», — це теза з лекції «Психологічні особливості комунікації під час війни» соціального психолога Олега Покальчука.

Ще одна теза: «Я не бачу принципової відмінності, коли йдеться про інформаційні впливи, між копачами копанок і добувачами бурштину».

Із цим складно не погодитись. І тут якраз відповідальність держави (як би цьому не чинили опір окремі чиновники, прикриваючись тезами про свободу слова) — у створенні умов та визначенні рамок (прийнятних правил гри) для українських медіа всіх рівнів для того, щоб вони почали наповнювати наш інформаційний простір власним продуктом із власними змістами (і йдеться не лише про новини, а про всю багату жанрову медійну палітру: документальне кіно, художнє кіно, серіали, ток-шоу, концерти тощо; от «Громадське радіо», наприклад, відновлює жанр радіоп’єси). Бо ні в кого немає ілюзій, що українські медіаолігархи раптом почнуть вкладати в такий контент гроші з почуття глибокої відповідальності перед країною. Очевидно, відповідальність держави — спонукати їх до цього, зробити пропозицію, від якої неможливо відмовитися :)

Теза шоста. Стратегія мовлення для Донбасу не матиме сенсу за відсутності політичного рішення про подальшу долю регіону

Це сумний висновок для медійних громадських організацій (у тому числі й для нашої ГО «Детектор медіа»), які намагаються, кожна на своєму рівні, заповнювати прогалини інформаційної політики, які не встигає заповнити держава.

Сьогодні немає відповіді на ключове питання: що буде далі? Ми маємо підконтрольні та непідконтрольні частини Луганської й Донецької областей. Політики заявляють, що ніхто не відмовиться від окупованого сьогодні Донбасу. Але це популізм. Непопулізм — чесно озвучити один із можливих шляхів: відвоювання у військовий спосіб, замороження конфлікту (придністровський варіант), затягування тієї ситуації, яка є зараз. Але політичне рішення не прийнято (або прийнято, але не озвучено й тому ми про нього не знаємо). Відтак дуже складно вибудовувати бодай якусь стратегію в царині інформаційної політики щодо регіону, оскільки в кожному конкретному випадку ця стратегія має бути різною, й не лише для непідконтрольних, але й для контрольованих Україною територій.

Якщо висловлюватися просто, треба чесно дати собі відповідь на неприємне запитання: Донбас наш — чи ми тільки робимо вигляд, що він наш?

Фото - panoramio.com