Запитання, що так і не знайшло однозначної відповіді: чи варто українським журналістам їздити «на той бік», а тим паче на запрошення й «під патронатом» сепаратистів? Чи варто брати участь в організованих ними ефірах та медійних заходах? Превалює переконання, що ні, в жодному разі ні. І з ним хотілося б погодитися, якби не усвідомлення: така позиція не дає відповіді на запитання, як доносити правду до жителів окупованих територій.

Лунають і протилежні думки. Мабуть, найвідомішим прикладом є ведучий «Свободи слова» Андрій Куликов, який відстоює позицію, що треба, причому за будь-яких умов. Бо з людьми «з того боку» треба розмовляти, треба намагатися їх зрозуміти. А ще треба доносити до українців правду про життя «на тому боці» - бажано з перших рук, а не за багатоступінчастими переказами. Такого роду «народна дипломатія», на думку Куликова, є конче необхідною й незамінною. Тим він пояснював свою минулорічну поїздку до Донецька з подання «17 каналу».

Але цей візит Куликова до Донецька викликав зливу нерозуміння й критики, медіаспільнота потрактувала його як легітимацію сепаратистської «влади» й сепаратистських ЗМІ. Широка громадськість також не зрозуміла цієї поїздки: моя добра знайома, вимушена переселенка з Донецька, була в розпачі: «Я ж його поважала, він здавався таким виваженим, таким розсудливим! А чи його там якимось зіллям обпоїли? Що він таке ніс в ефірі?!»

Ще більше нерозуміння викликала минулорічна поява в ефірі «Свободи слова» одіозної носійки ідеології «ДНР» Олени Бондаренко — тут уже зовсім було не збагнути, кроком до якого порозуміння це було, й хто кого мав у даному разі «почути”. Сам Куликов пояснював: «Время от времени необходимо напоминать зрителям наше совсем недавнее прошлое. А госпожа Бондаренко, по моему мнению, является одним из самых ярких его представителей». Що ж, під час правління Януковича цілих чотири роки нам тільки й робили, що нагадували про наше тоді ще теперішнє: виявляється, то була така інсталяція — тільки ніхто не розумів глибокого дидактичного змісту того видовища. Тепер так само Куликов ніяк не показував: от, мовляв, усі дивіться - «в назидание потомкам». А просто давав Бондаренко висловити всі свої брудні інсинуації. Навіть коли вона стверджувала, що буцімто нинішня влада ухвалила свої закони, ідентичні всім диктаторським законам від 16 січня 2014 року, Куликов не спробував бодай попросити уточнити: це які саме? Згодом виявилося, що на появі в ефірі Бондаренко наполягав «Опоблок», але чомусь Куликов не заявив про це одразу.

Отже, маємо, з одного боку: «Нужно садиться за стол переговоров с дьяволом даже в том случае, если гарантий выигрыша нет», з іншого — категоричне несприйняття ідеї поїздок «на той бік», неможливих без ініціативи тамтешніх «офіційних осіб» або не менш «офіційних» медіа. Де правда?

А вона, мабуть, десь посередині між категоричними крайнощами. Так, розмовляти з «тією стороною», безумовно, треба. Більше того: конче потрібно — якщо ми справді хочемо коли-небудь об'єднати Україну. Питання полягає лише в тому, з ким розмовляти та як розмовляти — в який спосіб і в якому форматі. Іншими словами, в ефективності — або ж у завідомій неефективності — тих розмов. Зокрема, в тому, чи справді в даному контексті від тебе очікують, що ти скажеш щось цінне, й тебе почують — а чи тебе просто використовують як декорацію, й твої слова апріорі нічого не важать. Яким буде коефіцієнт корисної дії тієї поїздки? Якою буде інформаційна цінність візиту?

Їдучи «розмовляти хоч із дияволом», журналіст має дві мети — розповісти нам правду про життя «там» і розповісти «їм» правду про нас. І якщо так, то одразу доведеться виключити з порядку денного розмови з тамтешніми «офіціозі» й тамтешньою медійною верхівкою, а якщо повністю виключити неможливо, якщо без них не буде самої поїздки, то й ставитися до них варто як до суто церемоніального пункту програми, який не є й не може бути основним, а тим паче єдиним. Бо тамтешні «офіційні особи» й медійні менеджери — це люди, які точно знають, що роблять. Вони не обдурені російською пропагандою, а є або фанатиками, або циніками; переконати в чомусь ані перших, ані других неможливо.

На жаль, усі щирі прагнення до взаєморозуміння, спроби «розповісти нам про них, а їм про нас» здебільшого не враховують деяких важливих чинників.

Враження екскурсанта. Навряд чи на «ворожій території» журналіст отримає повну свободу дій. А отже, й враження його будуть здебільшого запрограмовані стороною, що його приймає: він побачить те, що йому показуватимуть. Тож треба не лише самому не забувати про це, а й чітко давати зрозуміти це аудиторії, уникаючи невиправданих узагальнень і не намагаючись видати отримані враження за повну картину. У «казусі Куликова» це виявилося в його захваті від охайного центру Донецька. А околиці? А їх йому не показували. Сам же Куликов підмінив поняття «центр Донецька» поняттям «Донецьк».

Принагідно хотілося б зауважити: коли будь-який журналіст перед поїздкою ретельно з'ясовує питання власної безпеки й дбає про них, а потім пише про враження від спілкування з випадковими зустрічними — повірте, дуже важко водночас довіряти й першому, й другому; так і кортить вибрати щось одне. Бо надто вже важко поєднати ці два пункти між собою — принаймні, без додаткових роз'яснень із боку автора.

Оманлива буденність. «Донецьк живе буденним життям, комунальні служби працюють, транспорт ходить, магазини відкрито, на вулицях чисто; у місті живуть нормальні люди, й живуть своїм життям», - такі замальовки доводилося зустрічати неодноразово. Але перепрошую: а ми що, очікуємо, що тамтешніми вулицями ходять монстри з двома носами й трьома вухами? А чи хрестоматійні розбійники з шаблями та пістолетами? А все місто виглядає як руїни та згарища?

Так, тамтешні люди живуть своїм буденним життям. Так буває завжди, й під час війни теж — там, де безпосередньо немає бойових дій. І під час Другої світової війни в гітлерівській Німеччині далекі від фронту міста теж виглядали цілком буденно, в них тривало розмірене, рутинне життя. 1 вересня 1939 року, коли у Гданську Німеччина напала на Польщу, неподалік в Алленштайні (тепер це польський Ольштин) урочисто відкривали рух тролейбусів. І якщо в багатьох публікаціях нарікають, що в Україні війна, а Київ (Дніпропетровськ, Львів, Херсон і далі скрізь) живуть так, ніби нічого не сталося, то чому те саме не може стосуватися Донецька? На жаль, між заспокійливою буденністю й відсутністю ворожості може бути прірва.

Але... Згадана вже донецька знайома (а вона далеко не шароварна ура-патріотка) розповідала про свою суперечку з прихильниками сепаратистів: «Якщо центр Донецька не зруйновано — хіба ж це не доказ того, що руйнувати місто й “карати” донечан українці не мали й не мають наміру? А отже, вони стріляли лише туди, звідки стріляли по них — а що їм було робити? Зброя багато років зберігалася за неналежних умов, оператори гармат погано навчені — але ж от вам доказ: навмисне ніхто донечан не вбиває». І справді: хіба ж не аргумент, вартий якнайширшого поширення?

Абстрактний ворог. Якщо людина мирно й навіть приязно розмовляє з журналістом, це зовсім не означає, що вона налаштована на діалог та взаємне порозуміння. А тим паче не означає, що вона вже в його, журналіста, руках, і її можна легко й швидко в чомусь переконати. І — головне — не означає, що вона розповідає правду й нічого не прикрашає.

Відомий феномен: деякі переконані антисеміти мають приятелів-євреїв. І навіть під час гітлерівської окупації чимало окупантів спілкувалися з місцевим населенням цілком чемно й приязно, іноді й допомагали. Адже збиральний образ ворога й конкретна, схожа на тебе людина, яку бачиш перед собою — різні речі, що по-різному сприймаються. Знеособлені фігурки у прицілі й людина зблизька зі своєю індивідуальністю теж сприймаються по-різному. Психіка ніби вичленовує оцю людину зблизька з її індивідуальністю з категорії «ворог». Але рівно до того моменту, поки поведінка цієї людини не починає сприйматися як ворожа. А наполегливі намагання щось випитати або в чомусь переконати якраз і можуть бути витлумачені як ворожа поведінка. Тож приязність спілкування на відсторонені теми зовсім не означає, що така сама приязність збережеться й під час обговорення подій війни та довкола неї.

Переоцінка можливостей. Варто зауважити: російська пропаганда, взагалі-то, вже виконала своє завдання — вона розпалила війну. Саме цим пояснюється зниження градусу ненависті до України протягом останнього року. Тепер уже війна сама по собі відтворює й посилює ту ненависть — після того, як пролилася кров, для багатьох донбасівців уже не має значення, фашисти в Києві чи не фашисти, б'ють за російську мову чи не б'ють: війна виставила свої власні рахунки. «Не ми прийшли зі зброєю до Києва, а Київ до нас», - так міркує чимало хто в Донбасі. Забуваючи, як і з чого все починалося. Тож хоч скільки перед цими людьми розвінчуй російську пропаганду, а це вже не сильно допоможе — ця пропаганда тепер самовідтворюється.

З іншого боку, на окупованій території справді чимало тих, хто без захвату ставиться до «народних республік». Знову процитую згадувану знайому: «Щойно припинять стріляти, переїду до Донецька. Там дім, там усе рідне, хоч би що. Бо відчувати щомиті, що життя пішло під укіс... Коли тобі за сорок, почати життя з нуля неможливо». І таких людей, які живуть там «хоч би що», чимало.

От тільки під час побіжних розмов одних від інших не відрізнити. Припустімо, ваш співрозмовник усією душею ненавидить сепаратистів і прагне, щоб Донбас був українським. Гадаєте, так він вам про це й скаже — незнайомій людині? Тож узагальнювати враження варто дуже обережно. Можливості встановити, бодай приблизно, панівні настрої та відповідно до них сформулювати меседжі, що змінювали б їх і розбивали б російську пропаганду, за наявних обставин є вельми примарними. Можливості отримати не лише зовнішньо-поверхові, а й глибші враження — так само. Якщо, звісно, ви не маєте кола людей, які будуть із вами відвертими, які довіряють вам і яким довіряєте ви.

Ефект Шустера. Припустімо, український журналіст виступить у ток-шоу (або дасть синхрон) на телеканалі «тієї сторони» або на каналі, чиєю аудиторією є симпатики «тієї сторони» на підконтрольній Києву території — на тому ж таки Донбасі, зокрема. Припустімо, журналіст приходить до студії у шляхетному пориві розкрити аудиторії очі, донести до неї правду. Чи не буде цей шляхетний порив приреченим від самого початку?

Пригадаймо появу такого собі Максима Шевченка у ток-шоу Савіка Шустера. Єдиним результатом того став великий скандал. Чи вдалося російському пропагандистові переконати хоч когось з аудиторії? Дуже навряд чи — бо сам факт його появи на екрані викликав миттєву реакцію відторгнення. Миттєве переконання: вірити не можна жодному його слову.

Я дуже далекий від бажання порівнювати нашого шляхетного журналіста з одіозним російським пропагандистом. Але ситуація вийде та сама, й особисті характеристики тут особливого значення не мають: ситуація буде суто рольовою. Ярлики давно навішено, що є правда, а що не є — аудиторія вважає, що їй це добре відомо. «На екрані ворог», - от як відреагують глядачі. Й, на жаль, єдиний спосіб завоювати довіру такої аудиторії — це казати щось компліментарне про сепаратистів і лайливе про Україну, от тільки від шляхетного пориву, як і від правди, тоді не залишиться рівно нічого.

Й це є одним з інформаційних тупиків нинішньої ситуації: всі спроби донести людям «тієї сторони» правду розбиватимуться об небажання слухати, об апріорну недовіру.

Нерозривні шаблони. Гаразд, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Власним враженням, здавалося б, люди вже точно довірятимуть. Але й тут не все так просто. Приїздив до України російський композитор Ігор Крутой. Поміж іншим, уродженець Гайворона, що на східному краї Поділля. «Да, Украина — это моя родина», - це його слова. Коли він їхав в Україну, його «все пугали возможными провокациями. И я был внутренне напряжён, ожидая чего-то нехорошого». Й от він прилетів, і «в аэропорту таможенники и пограничники стали брать у меня автографы. То тепло, с которым ко мне относились на Украине в прежние времена, сохранилось».

То що ж, композитор (досить інтелектуальна людина!) зрозумів, що російська пропаганда йому брехала? Ні, найменшою мірою ні — жодного розриву шаблону не сталося. Крутой витлумачив усе от як: «Запад и восток Украины — это две ментально разные части страны... во времена президентства Виктора Ющенко огромная часть жителей Западной Украины переместилась в центральную часть страны» (одне слово, бандерівці тихцем окупували центральну Україну, от-от і до сходу дісталися б), а «между нами не война, а искусственная попытка конвертировать сегодняшнюю неустроенность украинцев в ненависть к России и рассорить два братских народа лет на 100». Одне слово, влада в Україні мало не печерно-русофобська, але прості українці її не підтримують, а Росію, як і раніше, люблять, - такий і саме такий висновок робить Ігор Крутой із побаченого на власні очі.

І це не один такий приклад. Відомий російський блогер — інтелектуал, аж ніяк не фанат СРСР і далеко не завзятий путінець, не шовініст і загалом дуже толерантна людина (через усі ці чесноти й не хотілося б називати його в даному контексті) — намагався скласти об'єктивну картину того, що відбувається в Україні, й після численних розповідей українців про ідеали Євромайдану зробив такий висновок: мовляв, Україна все йде й іде європейським шляхом, а заможнішою все не стає й не стає, тож українці, не розуміючи причин того, звинувачують у своїх невдачах чи то Росію, чи то громадян іншого етнічного походження. Розриву шаблону не сталося й тут.

Усе це є цілком закономірним: будь-яка людина прагне будь-який конкретний факт пояснити з погляду загального знання, яке має; задля того, щоб похитнути це загальне знання, потрібна досить велика критична маса фактів, що суперечили б йому. Російська пропаганда втовкмачила росіянам свої постулати настільки, що змусила сприймати їх як знання. Протягом однієї поїздки, однієї розмови, одного контакту цього псевдознання не похитнути.

Очевидці, які не очевидці. Приїхавши влітку 2014 року до Криму, згаданий російський блогер розмовляв і з кримчанами, й із переселенцями з Донбасу. Й наслухався дуже багато чого й про «звірства карателів», і про те, що буцімто майданівці в Києві вбивали людей, трощили й грабували кафе та крамниці. «Але мені ж місцеві розповідали!» - посилався він на ці розмови.

Дуже поширений шаблонний підхід: мовляв, розпитаю в місцевих, вони все знають. Блогер просто не дав собі клопоту поставити перед самим собою запитання: а наскільки його співрозмовники справді місцеві? Що означає бути місцевим, коли йдеться про такі території й такі масштаби подій? Звідки в його співрозмовників інформація, яку вони озвучують? Якби він замислився над цим, то, можливо, знайшов би й відповідь: інформація, найімовірніше, звідти ж, звідки й у нього самого, тобто з російського телебачення. Бо кримчанин, що перебував удома, не міг бути очевидцем того, що відбувалося в Києві. Житель Донецька, який не брав до рук зброї, радше за все, не міг бути очевидцем того, що відбувалося у Слов'янську. Ба більше: житель центру Донецька дуже навряд чи міг бути очевидцем того, що відбувалося поблизу аеропорту, бо навряд чи людина, якщо вона не журналіст, поїде туди, де стріляють, аби просто подивитися.

Інформаційні привиди. Якось, залізши на донбаський сайт — уже й не згадаю, який саме, — побачив на форумі пост дописувача нібито з Одеси: мовляв, гвалт, місто (Одеса) під владою нацистів, людям забороняють розмовляти російською мовою, от лише напередодні двоє поліцейських побили й згвалтували двох дівчат за те, що вони розмовляли російською. Звісно ж, донбаська інтернет-публіка навряд чи коли-небудь чула, якою мовою виступає Міхеїл Саакашвілі — та й чи знає вона, хто зараз очолює обласну адміністрацію в Одесі? А тому й повірила.

Про Одесу писав провокатор? Може бути. А може бути, автор посту сам вірить у викладене. Бо подібні чутки вирують і в тому ж таки Донбасі, й в інших регіонах. Їм вірять, саме їх переповідають на правах «очевидців», і переповідають цілком щиро, ані хвилини не сумніваючись. От тільки все відбувається, як із привидами: ви ніколи не зустрінете людину, яка бачила привида на власні очі. Так само й тут: ви ніколи не зустрінете допис людини, яка бачила (а то й відчула на собі) «звірства нацистів» сама, особисто. Всі автори подібних постів лише «чули» й «точно знають», бо це «всі кажуть».

Ще за радянських часів КДБ напрацював чималий досвід вкидання в суспільство чуток. Тож авторство подібних оповідок навряд чи може викликати сумнів. Біда в тім, що ці чутки так само стають «загальним знанням», спростувати яке ой як нелегко.

Ефект «скрізь так само». Не варто забувати: жертви російської пропаганди, привчені до заклинань про Росію як про «найвеличнішу в світі» країну, що «веде все прогресивне людство у світле майбутнє», схильні тлумачити будь-які факти з життя інших країн, виходячи з російських реалій. Нейтральний приклад — історія про те, як американська жінка-поліцейський виявилася вбивцею: «При этом кто-то в руководстве полиции явно стремился замять дело - Лазарус не увольняли, а отправили в многомесячный отпуск, причём некоторое время отпуск был с сохранением оклада! Ситуация, согласитесь, выглядела странно - мадам-полицейский сидит за решёткой, а Департамент полиции ей платит за это деньги...». Якщо виходити з цивілізованої практики, все дуже просто: арешт, навіть за підозрою в убивстві, не є доказом провини, й до вироку суду людина вважається невинуватою, ба більше: до вироку суду зберігається ймовірність, що й арешт, і звинувачення були помилковими. Тож звільнення до судового вироку було би свавіллям, і будь-який суд без вагань поновив би звинувачену полісвумен на посаді, зобов'язавши поліцію виплатити їй компенсацію, відшкодувати моральні збитки тощо. Але російський сайт ситуацію витлумачив так, як це найчастіше трапляється в Росії. Це — промовистий, але далеко не одиничний приклад. Жителі Донбасу в цьому навряд чи відрізняються від росіян: самі лише оповідки про «п'яних америкосів на танку» чого варті.

Власне, левову частку лякалок про українських «фашистів-бендеріців», про буцімто міжетнічні зіткнення, про «заборону російської мови» тощо висмоктано саме з російських реалій методом простенької заміни дійових осіб, назв та географічного контексту. Принаймні, намальовані на стінах свастики в Москві зустрічаються на порядок частіше, ніж у Києві та Львові, а пропагандистські «бандерівці» дуже вже нагадують російських радикальних путінців.

Отже, ми маємо дуже складну, майже тупикову ситуацію. Й категоричне «нема про що з ними розмовляти» тут не зарадить. Але й поїздки на «той бік» аби лише з'їздити, без ретельного зважування «за» та «проти», теж можуть лише зіпсувати ситуацію.

P.S. А жінці, на яку я посилався в тексті, так і не судилося повернутися до рідного Донецька. Інсульт. Два роки на нервах, два роки відчаю. Їй було сорок сім...

Фото - The Sleuth Journal