52-хвилинна стрічка розповідає про «ультраправі озброєні групи», які диктують свою волю уряду, про підтримку націоналістів Вашингтоном, а також про переважно російське населення Криму, яке вирішило об’єднатися з Росією. Словом, бачимо тут міфи, відомі кожному, хто не пошкодував свого часу для знайомства з російськими пропагандистськими медіа. Власне, попри заявлений жанр, фільм важко назвати розслідуванням, адже жодних нових фактів він не розкриває.

Натомість український глядач поруч з відвертою пропагандою знайде в ньому чимало малопомітних фактологічних помилок. Так, наприклад, розповідаючи про Небесну сотню, Морейра чомусь показує глядачам біл-борд з політичною рекламою «свободівця» Юрія Сиротюка. Це й не дивно, адже тема України для автора — нова. Йдеться не про журналістське розслідування, а радше про концентрований виклад французькою мовою новин федерального «Первого канала». Останній, до речі, які і низка інших російських ЗМІ, приділив фільму Морейри чимало уваги — у 4-хвилинному сюжеті російські журналісти приписують йому «ефект бомби, що розірвалася» й призвела до «краху уявлень європейського глядача».

Насправді ж, на думку історика та есеїста, директора російського бюро журналу Politique Internationale Галі Акерман з Парижа, вплив фільму на настрої французького суспільства не варто переоцінювати. «Хоча той факт, що стрічка вийшла саме на Canal+ — це все ж дуже погано, — констатує вона в коментарі «Дню». — Фільм Морейри дивлюсь дуже уважно і з олівцем, адже збираюсь про нього писати. Слід взяти до уваги, що ця людина приїхала в Україну вперше. На початку фільму Морейра щиросердно зізнається, що за Майданом спостерігав по телевізору. Думаю, що на відміну від багатьох інших французьких журналістів, які їздили і продовжують їздити в Україну, він просто не достатньо компетентний. Цікаво, що у титрах фільму нічого не говориться про місцевих консультантів, про людей, які допомагали йому в Україні. На мою думку, це — не випадковість. Знаю, що частину перекладу зробила журналістка Анна Чесановська-Жаяр, яку точно не можна запідозрити в упередженості щодо України. Але її використали всліпу, адже на руки вона отримала лише окремі шматки інтерв’ю. За словами Анни Чесановської-Жаяр, там були цілком нормальні думки, з яких потім вихопили окремі фрази. Цікаво, що її ім’я в титрах залишили     — як своєрідне алібі. Люди ж, які супроводжували Морейру в Україні, залишились за кадром. Мосійчук і Білецький говорять у фільмі російською мовою, бо, за словами Морейри, місцева перекладачка не знала української мови! Де він таку знайшов?..»

Галя Акерман дивується, чому фільм про Україну робить людина, яка ніколи раніше там не була, не знає ні української, ні російської мови. «Підозрюю, що Морейру просто використали — підсунули йому потрібних людей, можливо, підказали загальну ідею стрічки. Як сліпий кінь він пішов туди, куди його повели, — розмірковує вона. —  Документаліст завжди залежить від своїх радників. Творці фільму створили видимість незалежного розслідування, але запросили журналіста, який апріорі не міг здійснити його самостійно. Здається, Поль Морейра — людина доволі марнославна, тож змусити його заковтнути таку «наживку» було не складно».

На думку Галі Акерман, йдеться про класичну спецоперація, зроблену ще за радянською традицією руками західних журналістів. «Адже одна справа, коли такий фільм показує канал «НТВ» чи новинне агентство Sputnik, й зовсім інша — коли він з’являється на Canal+, — пояснює вона. — На жаль, ця стрічка вписується в ті настрої, які значною мірою поширені сьогодні у Франції. І йдеться не про ставлення до України, а про бажання за будь-яку ціну відновити дружбу з Росією й зняти санкції. Цього прагнуть ультраправі й загалом значна частина «правого» спектру. Аплодували б такому рішенню й чимало представників бізнес-спільноти. Тож можна сказати, що трохи підливши масла у вогонь, цей фільм виконав свою функцію».

Слід відзначити, що на появу стрічки оперативно відреагувало Посольство України у Франції. Ще до виходу фільму в ефір дипломатичне відомство звернулось із листом до голови Наглядової ради медіагрупи Canal+ Вінсента Боллоре, в якому просило відмовитись від показу. «У гонитві за сенсаційністю цей «документальний фільм» використовує примітивні методи журналістської маніпуляції, у тому числі — шляхом маніпулювання коментарями респондентів, які були спотворені в перекладі, і сфабрикованими зображеннями», — йшлося в заяві. Однак, за словами Галі Акерман, те, що ці зусилля виявляться марними, було зрозуміло одразу, адже завадити виходу фільму чи книги у Франції, навіть якщо вони містить брехню чи наклеп, майже неможливо — для цього щонайменше потрібне судове рішення. Навіть зараз, після доволі негативної реакції на фільм французької медіа-спільноти, Canal+ не змінив своєї позиції й планує показати стрічку ще раз. Водночас за інформацією Укрінформу, канал погодився найближчими днями провести телевізійні дебати щодо фільму за участю його автора та провідних французьких експертів.

До слова, активна позиція французьких медійників — це, мабуть, єдине, що надихає у всій цій історії. Критичні статті про фільм Морейри з’явилися одразу в кількох впливових виданнях. А на сайті журналу L’Obs був опублікований різкий відкритий лист, підписаний, зокрема, кореспондентами, які працювали в Україні. Доволі однозначно висловився щодо стрічки журналіст Бенуа Віткін у своєму матеріалі для Le Monde. Його, зокрема, здивувала відсутність будь-яких згадок про російську агресію. «Канал лише втратить від появи цього фільму в ефірі», — резюмує він у своїй статті. «Віткін не раз бував в Україні, але назвати його «українським патріотом» важко, думаю, він — просто чесний журналіст», — пояснює Галя Акерман. Що ж до українських дипломатів, то їхнє завдання, на її думку, сьогодні полягає передусім в тому, щоб пропагувати альтернативні точки зору щодо подій в Україні. До слова, в листі нашого посольства до Canal+ була згадка про інші документальні стрічки про Україну. Одна з таких, присвячена мистецтву Майдану, днями з’явилася в ефірі каналу Arte.