Кандидат історичних наук, фахівець із етнокультури Донецького регіону протягом останнього року виступає з лекціями «Кому належить Донбас: ґенеза проблеми етнічної ідентичності населення регіону».

Свою музейну практику Леся Гасиджак почала 2013 року в музеї-квартирі Павла Тичини. А в травні стала заступницею директора Національного музею-меморіалу пам'яті жертв Голодомору Олесі Стесюк. На цій посаді опікується питаннями наукової роботи, експозицією, зв'язками з громадськістю. «Є виклики сьогодення, які треба вкласти в нову експозицію. І за допомогою музейної громадськості, скульпторів, художників ми втілюватимемо їх у життя», - каже Леся Гасиджак.

При цьому вона лишається головним редактором порталу «Музейний простір» та продовжує втілювати починання громадської організації «Український центр розвитку музейної справи».

З 2010 року наша співрозмовниця є редакторкою першого і єдиного в Україні спеціалізованого музейного веб-порталу «Музейний простір». До неї проект очолювали Олексій Копитько, Владислав Піоро, Владислав Журба та Олена Скорикова. Вже майже 10 років портал є одним із найавторитетніших ресурсів, об'єднує коло постійних дописувачів з усієї України та фахову аудиторію.

«Детектор медіа» поставила Лесі Гасиджак запитання про те, як торкнулися зміни в країні її видання, галузі та пріоритетів у професійній діяльності в музеї Гоолодомору.

«Музейний простір» - приклад об'єднання професійної спільноти

- Лесю, «Музейному простору» вже скоро десять років. З якої діяльності починався цей проект?

- Портал з'явився одночасно з громадською організацією «Український центр розвитку музейної справи». Це неприбуткова незалежна організація, що займається розвитком музейної справи, надаючи музеям методологічну системну допомогу у вигляді різноманітних семінарів, лекцій, видання перекладів кращих зразків світової літератури з теорії музейної роботи тощо. Переконані, що все це є значно важливішим, ніж разова матеріальна допомога.

Портал також було засновано в 2006 році. Зараз працює його третя версія. Кожну з них ми модернізували за допомогою грантів від благодійних фондів «Відродження», «Україна 3000» та «Про Гельвеція». Основне завдання «Музейного простору» - об'єднати на цьому комунікаційному майданчику професійну музейну спільноту, щоб вести фахові дискусії та інформувати про свою діяльність тих, кому цікава музейна справа.

Останній формат порталу працює в режимі «Веб 2.0», і кожен охочий, не тільки музейник, може тут зареєструватися, вести блог, публікувати свої дослідження. Звісно, модерація передбачена, але вона спрямована на забезпечення дотримання етики спілкування, адже вмінню вести конструктивну дискусію нашому суспільству ще треба вчитися... А от критика якраз вітається.

Крім того, наш Центр видає журнал «Музейний простір». Це не друкована версія порталу, а окреме унікальне, єдине в Україні музейне періодичне видання, яке публікує власний контент.

- Які найбільші ініціативи було реалізовано веб-порталом «Музейний простір»?

- Професія музейника передбачає велику громадську роботу. Основне завдання музею в XXI столітті - зберігати, досліджувати та експонувати - залишається актуальними. Але сьогодні перед музеєм стоїть багато соціальних завдань, зокрема перетворення музеїв на центри життя громад, на центри комунікації між різними суспільними групами. І цей напрямок роботи набуває все більшого поширення, проникаючи в маленькі сільські музейчики. До всього цього як музейна громадська організація долучається Центр розвитку музейної справи.

Члени нашого Центру розвитку музейної справи присутні і в музейній раді при Міністерстві культури України, і в Громадській раді при Міністерстві культури України, і в кількох робочих групах - зокрема, стосовно запровадження електронного обліку музейних фондів.

Вже багато років ми є партнером міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» у проведенні акції «Музейна подія року». Це рейтингова акція, де всі охочі можуть подати свої пропозиції з музейних подій, є експертне коло, яке, власне, визначає найрейтинговішу, найрезонанснішу подію за відгуками в ЗМІ, в інформаційному просторі.

Сьогодні стало модно бути другом музеїв, цікавитися ними і бути музейним експертом. Десять років тому, коли ми починали роботу, ми були єдиною ГО, що займалася розвитком музейної справи і робота якої була спрямована на музеї України. Ми започатковували стипендіальну програму для музейних працівників, завдяки якій вдалося надати підтримку близько 250 музейним працівникам. Причому, знаєте, в 2006-2007 роках розмір нашої стипендії був значно більшим, ніж зарплати, і були курйози, коли музейники зверталися до нас із проханням про довідки для податкової, бо інакше їх могли позбавити субсидій. У 2013-му від цієї програми довелося відмовитися - виникли проблеми з фінансуванням. Та й з'явилося багато конкурентів у хорошому сенсі цього слова.

Серед наших ініціатив - акція «П'ятизірковий музей», під час якої засекречений журналіст відвідував музеї Києва й писав огляди про ставлення установи до відвідувача, її готовність приймати його. До речі, тоді, в 2008 році, переможцем акції став Музеї історії України у Другій світовій війні.

- Як представлена музейна тема в медіа загалом? Чи є журналісти, які постійно пишуть на цю тему?

- Нещодавно один радіожурналіст мені розповів, що, готуючись до ефіру, він запитав у своїх колег, як давно вони були в музеї. Виявилося, що хтось рік тому, хтось два, а хтось ще у школі. В чому причина? Нецікаві музеї? Чи люди просто не хочуть іти? Й ми прийшли до того, що людям бракує інформації, бо музеї мало займаються промотуванням своєї роботи, своїх проектів, і, звісно, це не сприяє поліпшенню відвідуваності музею.

Мені здається, про музеї сьогодні пишуть усі, немає ЗМІ, що не торкаються цього питання. Газета «День», журнали «Країна», «Український тиждень», майже всі інтернет-видання також. Постійно висвітлюють музейну тематику Галина Дорощук із «Радіо Свобода», Мирослава Музиченко з «України молодої». Є різниця й у самих матеріалах: значно більше статей присвячені опису подій чи явищ, а от до якісної аналітики, проблемної, вдаються не всі. Звісно, якщо порівнювати зі світовою практикою, то ми реально відстаємо. Але, як кажуть журналісти, в нас якщо журналіст буде жити виключно за рахунок музейних матеріалів, він дуже швидко помре з голоду.

- Ви не згадали про журнал «Пам'ятки України» «Національного газетно-журнального видавництва Мінкультури». Чи доцільно зберігати це видання у друкованому вигляді, на ваш погляд?

- Це хороший фаховий журнал, особливо останні три роки. В позаминулому й минулому роках тематичні випуски стосувалися окремих музеїв. Це було дуже актуально. Чого вартий лише номер, присвячений музею Грушевського в Києві. Такі видання цікаві, це має право на життя й такий журнал повинен бути у друкованому вигляді. Кожна думка має право на життя, і в демократичному суспільстві що більше таких видань, публікацій і всього іншого, то краще.

Але зараз багато чого залежить від ринку... Паперові видання своє, вочевидь, віджили. Щоб вижити (а жити цей журнал повинен, бо має свою історію, традиції, авторський колектив) - потрібно справді оптимізувати роботу.

- Гострий дефіцит ґрунтовних видань відчувається, як тільки постає проблемне питання. От зараз на Донеччині нова «влада» вирішує питання про демонтаж пам'ятників жертвам Голодомору у Сніжному, де в 1930-х померло найбільше українців. Про які факти в таких випадках, з погляду історика, слід писати ЗМІ?

- Це складна тема... Про Донеччину треба було починати писати в 1991 році й тем та приводів для цього було багато. Та ж історія, культура, культурна спадщина, міжкультурний діалог, етнічні особливості... 22 роки всім було нецікаво, а тепер нема видання, яке б не започаткувало спецпроект по Сходу. Між іншим, знаю, що той же спецвипуск по Донеччині планувався до виходу і в «Пам'ятках України». Але потім настала криза і проект не було втілено.

Чому на Донбасі війна? Бо за 23 роки незалежності управління культури - районні, міські - очолювали ті самі люди, які очолювали їх за радянського періоду. Ці люди - люди з радянським світоглядом, для яких спущена згори інструкція з проведення Дня незалежності полягала в шароварщині. Звісно, це відвертало людей від української ідеї, це шкідництво. А ЗМІ ту саму шароварщину висвітлювали й популяризували...

«Коли чую чийсь черговий спіч про відкриття якогось нового музею,

то інколи опускаються руки»

- Як позначилися на роботі музейників закони про декомунізацію? Чого сподіваєтеся від них як перший заступник директора Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»?

- Поки що про це говорити зарано. Бо результатів як таких нема. От, наприклад, було перейменовано Музей історії України у Другій світовій війні. Але науковці й адміністрація музею пояснюють, що це результат багаторічної праці, досліджень, переосмислень, але не виконання наказу.

Наразі мені не відомо про жоден випадок у музеях, де би, приміром, сталися якісь кардинальні зміни в експозиції. І знову ж - бо приймати закон чи видавати наказ - це одне. І це легко. А от як втілювати їх у життя, коли вже багато років у музеях фінансуються виключно захищені статті видатків, а на розвиток ані копійки ті самі керівні органи поки не дали. А як робити нову експозицію? Без грошей, із підручних матеріалів? То вона виглядатиме на 1 копійку й цікавою не буде ніколи. А відповідно, серйозно її не сприйматиме й відвідувач.

- В архітектурі лишилося чимало радянської символіки. В центральних кварталах міст вистачає будівель із серпами та молотами, а подекуди - й пам'ятників Леніну. Як, на погляд історика, слід чинити з символами комунізму? І як собі уявляєте «алеї з вождів» у Пирогові за ініціативою Мінкультури?

- Леніни в Пирогові - трохи дивне рішення. Була ж ініціатива щодо того, щоби звезти комуністичні пам'ятники на території «Експоцентру України». Направду, це місце більш підходить для заявленої мети. Директор музею Юрій Бойко каже, що пам'ятники Леніна доповнять експозицію «Радянське село». Але й без символів комунізму до Музею в Пирогові є багато запитань. Щодня є якісь «дзвіночки» про незадовільний стан тих чи інших будівель, потребу реставрації й ремонтні роботи.

Які наслідки може мати прибирання радянської символіки? Я за своїми поглядами націоналіст, і дуже радикальна. Але справді багато з цих будівель є пам'ятками архітектури, й очевидно, що так рубати з плеча не можна. Мабуть, має бути комісія. Але судячи з того, що проблем у Міністерстві культури дуже багато й вирішення елементарних питань із музейної роботи триває роками, то «оновлення фасадів» швидко не буде. Складно все, одним словом.

- Радянські архітектори лишили по собі й зразки монументального мистецтва.

-Так. Одна з дискусій велася довкола пам'ятника Артему авторства Кавалерідзе. Це знаковий пам'ятник у стилі кубізму, він монументально справді вписався в пейзаж. Але це пам'ятник комуністичному ідолу. З іншого боку, дуже небагато пам'ятників Кавалерідзе взагалі лишилося сьогодні в Україні, в нього складно доля, це визначний український скульптор.

- А Жовтневий палац у Києві розглядався як приміщення для музею тоталітаризму. Після трагічних подій на Майдані там відбуваються концерти.

- Так, концерти там не дуже доречні. А з іншого боку, ця будівля знала різні епохи - в ній розміщувався Інститут шляхетних дівчат, потім була тюрма НКВС, де було закатовано й страчено дуже багато українців, потім був концертний зал, кінозал. Тепер музей?

На мою думку, «Український дім», який розглядався як приміщення музею, для цього підходить більше. Він будувався, власне, в радянський період, там був музей Леніна, там вся атмосфера цим дихає. Він уже готовий, він більший і зручніший для створення експозиції.

Ідею розміщення музею тоталітаризму в Жовтневому палаці в першу чергу лобіював Інститут національної пам'яті. Зараз дискусія про це стихла, адже всі, вочевидь, розуміють, що так швидко музей ніхто не створить, і коштів на ремонти зараз немає. Але надалі, переконана, громадськість своє слово скаже.

І ще, знаєте, як музейник скажу. Коли чую чийсь черговий спіч про відкриття якогось нового музею, інколи опускаються руки. Бо, по-перше, це дуже непростий і тривалий процес, по-друге, повторюся, для чого започатковувати нові довгобуди, коли всі інші музеї на межі виживання?...

- Яким є ваше бачення музею Майдану? В музеї Івана Гончара була пересувна експозиція...

- Музей Івана Гончара з власної ініціативи акумулював на своїй площі артефакти після згортання наметового містечка. За цей час у музеї відбулося вже кілька виставок на тему Революції гідності, частину експозиції було презентовано у Франції, експонати також надавалися іншим музеям для влаштування «календарних» виставок.

Ініціатор і подвижник проекту Музею Майдану Ігор Пошивайло каже, що зараз питання в роботі, було вже кілька обговорень, але концепція ще не випрацювана. Та й минулорічний запал щодо Музею Майдану вже трохи спав...

- Яка ваша улюблена тема в Музеї Майдану?

- Її немає. Як історик і як музейник я вважаю, що, звісно, цей музей має бути і що ці речі надзвичайно важливі. Але чогось улюбленого тут бути не може.

«Фах музейника має здобуватися як друга прикладна професія»

- Що для вас, як редактора «Музейного простору», є найважливішим у роботі на посаді заступника директора музею?

- Музей - цілісний організм. Всі відділи між собою тут пов'язані. Без відділу маркетингу не буде роботи в екскурсійного. Без редактора сайту чи сторінки в соціальних мережах не буде комунікації з потенційним відвідувачем. Робота прибиральниці впливає на перше враження про музей. Тому найважливіше - надати йому руху, щоб усі «органи» відчували залежність і підтримку інших. І от тоді буде результат у всьому: у виставковій роботі, науковій, просвітницькій.

- Хто є основними відвідувачами музеїв сьогодні?

- Це абсолютно різні категорії. Влітку більше відвідують туристи й родини, під час навчального року - школярі, студенти. За останні три роки в тих музеях, які були залежні від іноземного відвідувача, спостерігається зменшення кількості відвідувачів. Хтось боїться їхати в Україну, хтось уже раз був, а вдруге відвідувати наші музеї з 30-річними експозиціями нецікаво. З іншого боку, є музеї, де кількість відвідувачів зросла, бо попри все - музей залишається найдешевшим видом дозвілля, порівняно з розважальними центрами та іншими приватними ініціативами.

- В Україні досі багато музеїв, які працюють у традиційних - порівняно з Європою - форматах. Це добре чи погано, на вашу думку?

- Мабуть, погано. Бо їдучи в будь-яке місто, знаєш, що в місцевому історико-краєзнавчому музеї ті самі птахи, лосі та олені. Відділ краєзнавства буде трохи відрізнятися, а так... У Києві ситуація інша: столиця є столиця. За останні 10 років зрушення в музейній галузі є очевидними і значними, але до тієї ж Європи нам ще далеко. Але в цьому не вина людей - наріжним каменем проблеми є фінансування галузі.

Інша проблема - професія музейника старіє. Середній вік музейного працівника - за 50 років. Це прекрасні висококласні фахівці, вони надзвичайні, але коли вони відійдуть, зміни їм нема... Владислав Піоро, керівник Центру розвитку музейної справи, вважає, що фах музейника має здобуватися як друга прикладна професія для мистецтвознавця, історика, біолога, зоолога... Я цілком погоджуюся з ним. От випускників спеціальності «музеєзнавство» КНУКІМ вчать фондової роботи. Вони приходять, але не знають ані історії, ані дат. Між ними й такими корифеями музейної справи, як Михайло Сікорський, Петро Тронько, величезна прірва.

«Активних музейних фахівців набереться близько 100-150 людей»

- Цієї весни «Музейний портал» опублікував Проект проведення конкурсного відбору керівників музеїв, а законодавчі ініціативи в цьому напрямку розглядала Верховна Рада. Якою була роль порталу в цьому процесі?

- Власне, «Музейний простір» і загострив цю тему. В січні 2015-го ми публікували опитування близько 20 музейників із-поміж авторитетних директорів щодо їхнього ставлення до конкурсної процедури. Вже тоді думки були неоднорідні, адже більшість підтримала ідею конкурсу, але були й такі, які категорично заперечили. А потім нас підтримала Музейна рада (дорадчий орган при Мінкультури, з червня 2015 року який очолює голова правління Українського центру розвитку музейної справи Владислав Піоро) й професійна громадськість. Було розроблено проект, оприлюднено на прес-конференції та подано до профільного комітету Верховної Ради України. За деякий час там з'явилося два окремих документи, один - пропонований громадськістю й допрацьований народними депутатами, інший - запропонований дистанційно Міністерством. Сьогодні, на жаль, обидва документи «набирають державної ваги» в парламенті...

Разом із тим, це приклад того, коли професійна спільнота об'єднується й таки може досягати якихось результатів. Я про факт появи проекту. Головне, щоб однодумців було якнайбільше.

- Чи складно згуртувати фахівців музейної сфери?

- По-різному буває. Все залежить від питання. Коли йдеться про критику чи коментарі - тут активістів завжди більше. А коли треба надати зауваження, приміром, до нового проекту типового штатного розпису для музеїв - то критиків багато, а тих, хто сідає й пише свої пропозиції, з аргументами, значно менше. Ось і в цьому опитуванні про доцільність впровадження конкурсної процедури, одностайність хоч і відчувалася, але у всіх було дуже багато «але»: «а хто буде суддями», «чи можемо ми йому довіряти» тощо...

- Наскільки широка ця професійна спільнота?

- За державною статистикою, в Україні нараховується близько 600 державних музеїв. Ще півтори тисячі - музеї на підприємствах, у школах тощо. Близько трьох тисяч музеїв приватних. Кількість фахівців, за даними 2012 року, становить близько 15 тисяч людей. Із них активних набереться близько 100-150 людей.

- Під час Революції гідності працівники музеїв закликали громадськість зберегти Національний художній музей і Музей історії Києва на Європейській площі, зокрема. Наскільки дружно тоді виступила спільнота працівників цієї сфери?

- Ситуація склалася так, що вся країна побачила два абсолютно різні колективи. Героїчний, відданий колектив Національного художнього музею України, працівники якого по черзі ночували в музеї, вели розмови з усіма сторонами конфлікту, пояснювали, що культурна спадщина й життя людини - це дві найбільші цінності. Ці люди були готові захищати ввірені їм фонди до останнього. Вони згуртувалися й добилися самі додаткової охорони від Міністерства надзвичайних ситуацій, самі демонтували експозицію.

І зовсім інша ситуація з Музеєм історії Києва. Відколи в 2004 році його виселили з Кловського палацу, музей, всі його фонди, перебуває «на валізах» в «Українському домі», й лише невелика експозиція працює на вулиці Богдана Хмельницького, 7 у музейно-виставковому центрі «Музей історії міста Києва». У лютому 2014 року, під час Революції гідності, три дні активісти не могли додзвонитися й знайти директорку Музею історії Києва, з усього колективу лише кілька співробітників прийшли рятувати фонди від можливих подальших розграбувань, до цього ніхто навіть і не сказав, що на той час уже кілька тижнів співробітники не мали доступу до робочого місця. Тож частину фондів було втрачено.

Вже після Революції гідності директор Музею історії Києва, яку тоді три дні ніхто не міг знайти, долучалася до виставок у музеї на теми «Мистецтво Майдану», «Мистецтво революції». Це така дволикість певна, але ти розумієш, що і в музейній справі трапляються такі люди.

Фото Максима Лісового