Підтвердивши на перших секундах факт давнього знайомства зі своїм гостем та легітимізувавши право звертатися до нього на «ти», Микола Вересень (звичайно, мимоволі, так не було задумано) почав спілкування з добрим приятелем у такому ж форматі, в якому в Україні спілкуються з письменниками незнайомі люди: розмова пішла про що завгодно, окрім, власне, літератури. Хоча Курков - один із небагатьох професійних письменників не лише в Україні, а й на європейській частині земної кулі. І вже точно не професійний політолог, аналітик, спец із геополітики тощо.

Досвідчений журналіст Микола Вересень відчуває суспільний запит на експертів (у лапках це слово писати чи без), котрі жодним чином не пов'язані із політичними партіями, блоками, центрами досліджень всього на світі. Довіри до таких людей більше. Саме тому він починає розмову з Курковим, чиї твори перекладені на десятки світових мов, про те, як сприймають та оцінюють нинішню Україну на Заході і чи взагалі хоч якось сприймають. Тут він цілком у тренді всіх без винятку телевізійних новин та новинних стрічок у Мережі. Хоча Андрій Курков міг би з більшим успіхом говорити про культуру та нереалізовані потреби українців у ній.

Проте Вересень потрапляє в пастку, не ним розставлену: письменник міг би говорити, скажімо, про літературу, але тоді це справді вийде кухонна балаканина двох старих знайомих, мало цікава мільйонній аудиторії. Бо політика й геополітика в усіх на вустах та слуху, тоді як культура, зокрема літературна й видавнича справа, маргіналізовані самим українським інформаційним простором. Значить, слухачі та глядачі не розумітимуть контексту. Отже, на десятій хвилині їх усе це перестане цікавити.

На пам'яті вашого автора було кілька випадків, коли Андрія Куркова впізнавали пересічні громадяни саме як автора книжок. Люди ці книжки читали, але (і це прикро визнавати!) для телеглядачів Курков - насамперед прізвище, яке на слуху, і особа, яку досить легко ідентифікувати. На Заході його книги, в тому числі написані раніше й видані аж тепер, стають бестселерами. В Україні тираж новинки сягає найвищої планки - три тисячі примірників. Сам письменник зізнався Вересню: переклади та видання давніших, складніших за змістом творів стали можливими лише після того, як прізвище закріпилося в читацькій пам'яті й почало працювати на автора. В інформаційному просторі України прізвище письменника теж працює, але здебільшого  Курков-гість, Курков-експерт, Курков-коментатор затребуваний більше, ніж Курков - автор художніх творів.

Раніше «Детектор медіа» вже зазначала: говорити про культуру з людиною, яка її репрезентує чи повинна репрезентувати, доволі складно. Бо культура - площина абстрактного й більше пов'язана з такими чомусь нецікавими обивателю сферами, як освіта, наука, навіть економіка. А український письменник, навіть такий відомий на Заході, як Андрій Курков, має в Україні найменшу вагу з усіх, хто представляє культурну спільноту.

Чільні місця зі зрозумілих причин посідають музиканти, і то не завжди за життя. Андрій Кузьменко, він же Кузьма Скрябін, набув певного культового статусу після трагічної загибелі на початку цього року. За життя його пісень так багато не транслювали й не переспівували. А сам артист, перебуваючи в шоу-бізнесі, залучався до подібних ефірів не так часто, як його колеги Святослав Вакарчук та Руслана Лижичко. Виняток - інформаційний привід, коли виходив новий альбом чи новий кліп.

Натомість вихід нової книги Андрія Куркова на моїй пам'яті не був приводом для запрошення його в студію чи на інтерв'ю. Принаймні, аж таким широким та поважним, аби приділити цій події час або площу. Зате будь-який інший привід, передусім політичний, звернутися до Куркова та його колег по коментар знаходиться частіше.

Тому гостем програми «Вересень» спершу був Курков як людина, чиє прізвище на слуху. Але сядь на його місце Юрій Андрухович, Оксана Забужко чи Сергій Жадан, формат розмови не був би інакшим. Ведучий напевне свідомий того, чого свідомі Курков та колеги: глядачі програми «Вересень» в масі своїй не читали їхніх творів. Хіба пані Забужко буде свято переконана в зворотному, мовляв, її цитують від Антрациту до Чопа, але то вже індивідуальне.

Приблизно на сімнадцятій хвилині розмова таки перейшла ближче до літератури. І тут несподівано з'ясувалося: ведучому бракує ілюстративного матеріалу, аби на прикладах класики показати, як нині змінюється в бік спрощення мова. Напевне, Микола Вересень мав на увазі українську мову, хоча Курков пише російською. Проте для прикладу він згадує... російського класика Івана Тургенєва: «Я недавно перечитував Тургенєва, і там є багато слів, котрі сьогоднішньому читачу не зрозумілі». Звісно, Курков пояснив: мова справді спрощується, але лише для того, аби в подальшому демонструвати градацію, від простого до складного. Та раз заговорили про класику, додам від себе: Івана Яковича Франка сучасному українцеві, народженому після 1991 року, тому, хто являв собою основну ударну й креативну силу Майдану, сто відсотків читати складніше, аніж Івана Сергійовича Тургенєва.

Претензії нинішні читачі української літератури висувають не до російської, а саме до української мови. Писати українською досі вважається ледь не культурним подвигом, котрий межує з культурним самогубством. Ситуація, коли книжка продається більшим тиражем, ніж до цього звикли в культурній спільноті, вважається ненормальною, ледь не злочинною. «Загравання з масами» - тавро, якого боїться більшість літераторів і не лише літераторів. Але саме цей страх і породжує ситуацію, коли письменник, автор книжок, стає телевізійній аудиторії менш цікавим, ніж говорячи про політику.

Для того щоб письменник привертав увагу сам по собі, без домішок, люди, котрі слухають його, мусять якщо не читати твори, то бодай знати кілька назв. Найцікавіше, як завжди буває, почалося ближче до фіналу програми, коли Андрій Курков наголосив: в Україні катастрофічно мало письменників на таку кількість населення. Від себе додам: тим, хто є, в останню чергу пропонують репрезентувати актуальну українську культуру й, зокрема, літературу та книжкову справу.

Виправити ситуацію можна, лише системно розвиваючи та наповнюючи медіа інформаційними та аналітичними проектами, цілковито присвячені культурному розвитку країни. До речі, навіть тепер діячів вітчизняної культури згадують не часто, що не сприяє захисту інформаційного простору та створенню власних культурних контекстів.