Однією з найбільш обговорюваних у ЗМІ тем є реалізація «законів про декомунізацію» -  боротьба з комуністичною спадщиною в географічних найменуваннях. Щоправда, найчастіше інформативність матеріалів, як то кажуть, залишає бажати: дізнатися, які саме міста, містечка та села зачепить хвиля перейменувань, не виходить. Як от, наприклад, у даному матеріалі (його взято просто як приклад, більшість інших матеріалів є аналогічними, а то й майже тотожними): в самому тексті - лише дуже загальна констатація, без жодної конкретики, за гіперпосиланнями - такі самі загальні констатації з тим самим змістом, тільки оприлюднені раніше; одне з гіперпосилань виводить на матеріал сайту Інституту національної пам'яті, а там...

І не скажеш же, що переліку міст та містечок, які підлягають перейменуванню, немає зовсім - він є! От тільки є він як частина ілюстрації, й прочитати мікроскопічний шрифт немає жодної змоги - навіть опція збільшення відсутня. Що ж до самого тексту на сайті ІНП, то він теж є загальним пережовуванням давно відомого, на самісінькій межі повної безінформативності. Усе це дуже нагадує класичне горбачовське «процес пішов» - і пішов, і пішов, і пішов, тільки ніхто не може сказати, в який бік і як далеко. Чистісінький піар замість інформування, одне слово.

Інша вада публікацій у ЗМІ полягає в тому, що, як у нас і заведено, медіа плентаються у хвості політиків, а не випереджають їх. Висвітлюють - добре чи погано - вже ухвалені рішення, а не ставлять перед політиками проблему. А проблема полягає от у чому: яку інформацію закодовано в багатьох і багатьох географічних назвах, зокрема в мікрогеографічних? Як ця інформація від самого народження формує в українців систему понятійних координат, уявлення про світ, зокрема про «свій», «звичний» і «звичайний», світ? Адже що таке топоніміка? Це інформація, що оточує людей щодня й щомиті, а отже, й сприймається, мов повсякденна даність, тобто некритично. Ця інформація діє на підсвідомість, на спосіб мислення та світосприйняття. Вона від самого дитинства навіює систему образів «свого», «рідного», гіпнотизує, переконує: «Мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз».

І проблема топоніміки є незрівнянно ширшою, ніж сфера дії «закону про декомунізацію». Десовєтизація географічних назв не зводиться до самої лише декомунізації, тобто до перейменування об'єктів, названих на честь комуністичних вождів або одіозних символів.

Ідеться передусім про мікротопоніміку - назви вулиць, площ, проспектів. Проілюструю проблему на прикладі Києва, давши далеко не повний перелік назв рідного мені міста. В інших містах картина є аналогічною.

Червоноавгієві стайні

Навіть із перейменуванням комуністичних назв роботи для міської влади набагато більше, ніж про це зазвичай кажуть. Передусім, разом із іменами одіозних більшовицьких вождів та вождиків із мапи міста мають зникнути такі топонімічні шедеври, як вулиці Червоногвардійська (Дарниця), Червонопрапорна (Корчувате, Пирогів), Червонофлотська (Пуща-Водиця), Червонопартизанська (Олександрівська Слобідка), нову назву має здобути одна з найбільших міських магістралей - Червонозоряний проспект.

Але це - лише верхівка. Понад чверть століття тому, далекого вже 1988 року київськими мікрорайонами стали Бортничі, Жуляни, одноповерхова Троєщина. А їхні вулиці й дотепер, повторюючи одне одного, репрезентують весь звичний сталінський пантеон: Леніна, Кірова, Куйбишева, Свердлова, Орджонікідзе, Маркса - кого там іще? Чимало там, до речі, й ідеологічно нейтральних назв, що дублюють та повторюють назви вулиць, які 1988 року в Києві вже були й є дотепер.

Але й міська влада, й міські ЗМІ досі звуть ці мікрорайони «селами», тим самим щиро відмовляючи їм у законному праві бути Києвом, щиро не визнаючи їх за «свої». Так само здебільшого звуть Пирогів та Чапаєвку, які є частинами Києва - а отже, ніякими не селами - від (увага!) 1952 року. Так само часто звуть Биківню, яка є частиною Києва аж від 1938 року! Ніби «несвої», некиївські, всі ці мікрорайони взагалі перебувають на далекій периферії уваги - це, втім, інша, велика й невдячна, тема; зараз же про це варто згадати лише тому, що застиглий більшовизм у їхній топоніміці є прямим наслідком - одним із багатьох - такого ставлення.

Та гаразд, виразно комуністичні назви зникнуть. От тільки чи буде на цьому виконано завдання десовєтизації київської топоніміки? Чи й надалі мапу столиці не буде просякнуто радянським духом? Буде, ще й як буде. І роботи тут - через край.

Глобус Києва

Є в Києві, на Деміївці, Московська площа. Одна з найбільших у місті транспортних розв'язок. Що пов'язує її з російською столицею? Архітектура? Ні. Історія? Про це теж нічого не відомо. Географія? Якщо їхати з центру столиці через Московську площу, нікуди не звертаючи, можна потрапити прямо до Одеси - в геть протилежний від Москви бік. А секрет є дуже простим: одну з великих площ треба було назвати на честь «столиці нашої великої соціалістичної батьківщини» - то першу-ліпшу й назвали, зовсім не довго над тим замислюючись. Таке собі топонімічне підлабузництво. Нині ця площа увічнює столицю держави-агресора.

А є ще Московський проспект - на Куренівці та Петрівці. Нинішню свою назву, до речі, колишній проспект Червоних козаків здобув уже в роки незалежності! А є ще Московський міст через Дніпро. А є ще вулиця Московська - на Печерську, цією вулицею або повз неї щодня їздять на роботу депутати Верховної Ради та члени Кабміну. Для тих, хто не знає міста: всі перелічені топографічні об'єкти розташовані в геть різних його куточках. Хоч куди в Києві поїдь - а поруч неодмінно буде щось «московське». Чи не забагато?

А поруч із вулицею Московською є вулиці Суворова та Кутузова: під закон про заборону комуністичної символіки вони не підпадають, але чим аж таким уславилися ці добродії от саме в Києві?

Інша велика площа, інша потужна транспортна розв'язка має назву Ленінградської. Тут хоч якесь пояснення притягнути за вуха можна: до 1960-х років, коли з'явився Міст метро, саме через цю площу пролягав шлях на тодішній Ленінград. Одне тільки лихо - оце слово «тодішній»: немає вже у світі такого міста - Ленінград, чверть століття, як немає.

Утім... Вам не подобається назва «Ленінград»? Тоді спеціально для вас у Києві є вулиця Пітерська - на Чоколівці.

А взагалі, за київськими вулицями можна вивчати географію тієї самої «великої соціалістичної батьківщини». Ні, навіть не географію - бо назви тим вулицям давали бездумно й без жодних алюзій із об'єктом, на честь якого називали, ніби просто за затвердженим десь нагорі переліком. Щоб кияни змалечку звикали до цих назв як до рідних, своїх, невід'ємних.

Російська на Новій Дарниці. Волгоградська на Солом'янці. Казанська на Пріорці. Астраханська на Старій Дарниці. Ставропольська, Саратовська, Муромська на Нивках, там само - Естонська й, через квартал, паралельна до неї Краснодарська. Мурманська й Магнітогорська поруч на Дарниці. Вільнюська зовсім поруч із Азербайджанською на Лісках, натомість Каунаська - в геть іншому кутку Дарниці. Ризька - на Сирці. Білоруська на Лук'янівці, Мінська та Гомельська на Біличому Полі, тоді як Добруська (Добруш - маленьке місто зовсім поруч із Гомелем) - аж на Відрадному. Гродненська - та взагалі на Лісках, веде від Алма-Атинської прямо до тієї ж таки Азербайджанської.

Алма-Атинська - на Лісках та ДВРЗ, тоді як Кустанайська - на Деміївці, веде до Майкопської. Ташкентська - на Червоному Хуторі, її перетинають Грузинська та Вірменська. Молдавська - на Шулявці, Кишинівська - на Олександрівській Слобідці, а Тираспольська - на Сирці, неподалік Бакинської. Єреванська - на Чоколівці, веде до Курської. Добре хоч, Кубанська та Кавказька розташовані зовсім поруч одна від одної.

Байкальська - на півдні міста, на Саперній Слобідці. Волго-Донська - на Новій Дарниці, разом із однойменним провулком. Полярна (ну, як же без неї в «нашій країні», у якій, як відомо, вічні сніги та білі ведмеді?) - на Кинь-Грусті та Оболоні. Невська - на Нивках, на заході міста; узагалі-то, історично ця вулиця була Нивською, аж поки якийсь чиновник не зробив їй, із одного боку, ідеологічно правильну, а з іншого - зрозумілу для себе самого, рідну власній душі назву.

Волзька на Забайків'ї, Іртиська на Саперній Слобідці, Амурські вулиця та площа в Голосієві, Уссурійська на Дехтярях, Єнісейська на Ширмі, Біломорська на Соцмісті, Уральська на Доброму Шляху...

У вас іще в голові не закрутилося? Географічна маячня якась, географічна шизофренія? У тім-то й річ, що до географії всі ці назви не мають жодного стосунку: ідеологію - от що в них закладено.

Були колись у столиці й вулиці Латвійська та Литовська, та невблаганний час стер їх, одноповерхові, з мапи міста. Відновлювати назви на честь «якихось нерадянських прибалтів» не стали. Й от же що зовсім цікаво: в Києві немає й не було ані Казахської, ані Узбецької, ані Киргизької, ані Таджицької, ані Туркменської вулиць.

Ну, й цілком зрозуміло: даремно шукати у столиці Французьку, Шведську, Іспанську або Турецьку. Якимось дивом на Чорній Горі опинилася вулиця Чеська, яка й є одним-єдиним повноважним представником позарадянського світу. Щоб кияни чітко знали: є «наша країна», й є чужа ворожа решта світу. Щоб не забували: Муром і Тобольск - близькі й рідні, на відміну від чужих і далеких Кошиць, Дебрецена та Галаца.

Якщо, звісно, не зважати на вулиці, названі на честь міст-побратимів: Лейпцизька, Краківська, Братиславська, Тулузи, Флоренції, Тампере, Кіото, Міста Шалетт, площа Сант'яго. Але тут, у появі на столичній мапі саме цих вулиць, є й підстави, й логіка - й усі кияни знають: ідеться про міста-побратими, хай навіть і «чужі та ворожі». Це - щасливі винятки з сіро-радянського топонімічного божевілля.

Звісно ж, не йдеться про те, щоби перейменувати весь цей совковий топонімічний мотлох «одним ударом». Але варто тримати на увазі цей «резерв для перейменування» й перейменовувати поступово.

Якого Петра творіння?

Є в Києві одна загадкова назва - Петрівка. Є станція метро «Петрівка», є залізнична станція Київ-Петрівка. (name="__UnoMark__7206_453955361">За традицією, назви залізничних станцій пишуться без лапок, назви станцій метро - в лапках.) Звідки ж узялася вона?

А все дуже просто. Коли до влади прийшли більшовики з їхнім «ми наш, ми новий світ збудуємо», вони почали з топоніміки. Й перейменували, зокрема, Деміївку на Сталінку - на честь Йосифа Сталіна, а Поділ на Петрівку - на честь «усеукраїнського старости» Григорія Петровського. Утворили, посеред інших, Сталінський та Петрівський райони; назви їхніх центрів - Деміївки та Подолу, хоч вони й були неофіційними, вичавлювали з обігу, замінюючи їх на вищенаведені.

Назву «Сталінка» подеколи вживають у побуті й досі, а от назва «Петрівка» не прижилася: надто вже сакральне місце в історії Києва посідав Поділ, надто вже на невід'ємний символ підняли більшовики руку. Тож іще до війни офіційно район знову став Подільським, а місцевість знову стали звати Подолом.

Але за цей час на незаселеній околиці, офіційно на території Петрівського району, з'явилася залізнична станція, яку назвали, відповідно до тодішньої назви району, Петрівкою. Їй назву так і не змінили, тож і місцевість довкола неї теж стали звати Петрівкою. Нав'язаний більшовиками топонім географічно зсунувся й зажив своїм власним життям.

Варто зазначити: сам Григорій Петровський більш ніж на двадцять років пережив названий на його честь район Києва. І це, до речі, не рекорд. Перші тролейбуси, що з'явилися на вулицях Києва 1935 року (цього року - ювілей!), мали назву «Лазар Каганович - 5». Уже 1939 року їх списали як неякісні; сам Каганович пережив їх більше, ніж на півстоліття.

Тепер далеко не кожен киянин згадає, хто такий був Григорій Петровський. А назва, що увічнює сталінського гауляйтера України, живе й понині.

А є, до речі, в Києві ще й Комсомольський масив. Є Соцмісто. Є вже згадана Чапаєвка - історична Віта-Литовська. Тут уже тоталітарні назви не ховаються, вони є очевидними. Одна лише біда - назви масивів не є офіційними, й перейменувати масив сьогодні проблематично.

А річ от у чім. Раніше, хоча назви масивів та мікрорайонів і були неофіційними, у планах розвитку міста й інших оперативних документах фігурували саме вони. Тож і перейменувати їх не було проблемою: 1970-х років саме в такий спосіб Водопарк став Лісовим масивом.

Сьогодні, цілком за донбаською традицією, в усіх документах фігурують лише адміністративні райони - штучні адміністративно-бюрократичні утворення, якими кияни ніколи в повсякденному житті не оперували і які так і залишалися тільки у столоначальних паперах. І справді: Шевченківський район - що це? Парний бік Хрещатика - Шевченківський район. Виноградар та лісопарки поблизу Пуща-Водиці - теж Шевченківський район. Вузька смуга, що тягнеться через усе місто й географічно нічого не конкретизує. Але саме ці бюрократичні утворення й у владних документах, і в повідомленнях ЗМІ сьогодні задавили київську топоніміку й загрожують їй повним зникненням, виходом із ужитку. Даруйте, але нема куди подітися від враження: бал остаточно стали правити люди, які не знають київської топоніміки й не цікавляться нею, яким зручніше й функціональніше користуватися назвами штучних адмінрайонів. Тож ані Петрівки, ані Комсомольського масиву ніби й не існує, перейменовувати ніби й нема що.

Рівняння на товариша Хорива!

Тоталітарна топонімічна спадщина - це не лише назви. Це й традиції найменування, його концепція, топонімічне мислення. Є на Подолі вулиця Хорива, з наголосом на другий склад - «вулиця кого». Раніше вона мала прикметникову назву Хорева (з наголосом на останній склад). Вочевидь, якийсь дрібний російський чиновник - «столоводитель», що упорядковував список київських вулиць, добре знав, хто такі тхори (рос. хори), але не знав, хто такий Хорив. Подібним прикладам в Україні немає ліку: село Небелиця, що російською мовою стало «Небылица»; село Паляниченці, де залізнична станція до кінця СРСР звалася Полениченцы - від слова «полєно».

Десь на межі 1970-х - 1980-х років помилку в назві вулиці Хоревої вирішили виправити. І «виправили» - одну на іншу. А річ от у чім. Згадаймо, як звуться інші вулиці на честь давньоруських князів та інших історичних персонажів. Володимирська, Олегівська, Ольгинська, Ярославська, Борисоглібська, Ігорівська. Андріївський узвіз, а не «узвіз Андрія». «Вулиця яка» - й зовсім не «вулиця кого». Такою була київська традиція. «Вулиця кого» - це вже більшовики почали називати так київські вулиці: « вулиця імені видатного вождя пролетаріату товариша Леніна В.І.», скорочено просто «вулиця Леніна».

«Вулиця імені товариша Хорива» - от що вийшло в нас на Подолі. Топонімічний нонсенс, який порушує традицію й видається комічним. А ми цей топонімічний ляп і надалі плекаємо, ніби нічого не сталося.

Так, парадигма «вулиця кого» давно вже перетворилася на основну й позбулася комуністичного забарвлення. Але однаково це - новітня традиція. Назва на честь Хорива мала б бути прикметникової форми.

Вулиця Героїв героїзму

Новітні часи - ті самі традиції. Наприкінці минулого року в Київській міськраді, а за нею й у ЗМІ, розгорілася справжня баталія: як назвати вулицю - алея Небесної Сотні, а чи алея Героїв Небесної Сотні? Перемогли прихильники другого варіанту. Цілком за радянською традицією: що громіздкіше - то буцімто величніше й урочистіше.

Хоча від самого початку можна було передбачити: офіційна назва - «Героїв Небесної Сотні» - залишиться тільки на папері, бо три слова для назви вулиці - це забагато, й у повсякденному мовленні її скорочуватимуть, спрощуватимуть. Докази не забарилися: вже сьогодні й у міськраді, й у Верховній Раді у виступах із трибуни кажуть так і тільки так: «Алея Небесної Сотні», цілком за тим варіантом, який було відхилено. У ЗМІ найчастіше - так само.

Але скільки ж списів було зламано, скільки слини розбризкано! І, головне, в чому був сенс? Навіщо було оце слово «героїв» у назві? Хіба ж у Небесній Сотні були ще й негерої, й через те героїв неодмінно треба було виокремити? Ні: «Небесна Сотня» й «герої» - це синонімічні поняття. «Вулиця Героїв героїзму» - чи не так у підсумку вийшло? Героїзм і совбюрократизм, совбюрократизм переміг героїзм.

Але ходімо далі. «Вікіпедія» зазначає: «Алея пішохідна». Й там само дано ілюстрацію - фотографію з вельми інтенсивним автомобільним рухом.

Алея Героїв Небесної Сотні - до перейменування це був відтинок вулиці Інститутської. Вулиця ця отримала свою назву через те, що на ній стояв Інститут шляхетних дівчат; більшовики перейменували цю будівлю на Жовтневий палац. Так от: тепер будівля Інституту стоїть на алеї Героїв Небесної Сотні, а назва вулиці Інститутської зависла в повітрі, бо ніякого Інституту на ній, теперішній, немає.

А як, цікаво, буде написано в підручниках? «Бої точилися на вулиці Інститутській, але не на тій Інститутській, що сьогодні, а на тій, що тепер алея Героїв Небесної Сотні»? Піди ж тоді зрозумій, що воно й де.

Ні, цілком логічно: Тарас Шевченко народився в селі Шевченкове, Іван Франко народився в селі Івана Франка. Володя Ульянов народився в місті Ульяновську. Топонім уславився чимось видатним? Перейменовуймо мерщій! Оця сама радянська логіка, здається, спрацювала й тут.

А тепер спитаймо: хіба Небесна Сотня - це було суто локальне явище, й за межі вулиці Інститутської його історичне значення не виходило? А тому й назву треба було неодмінно локалізувати Майданом та його найближчими околицями? Ні, аж ніяк ні. А хіба гинули герої лише на цьому п'ятачку й більше ніде? Теж ні. То чому на честь Небесної Сотні не можна було назвати ту саму Московську, ту саму Суворова або Кутузова? Будь-яку вулицю, тим паче довшу й помітнішу, важливішу в міському житті?

Отут, здається, й проглядає головний радянський спадок, із яким варто боротися першою чергою, - бюрократичне мислення. Мислення задля галочки, задля годиться. Мислення, яке оперує формою й ігнорує суть. Й оце мислення передусім воює проти України, хай навіть його носії щиро вважають себе за патріотів і рафінованих європейців.

Фото - tsn.ua