Візьмімо, наприклад, поняття «росіяни». Що воно таке, хто такі росіяни? Виявляється, це щоразу різна сукупність осіб - залежно від контексту. Всі громадяни, а то й жителі, Російської Федерації. Всі етнічні росіяни, росіяни за походженням. Усі, хто в побуті користується російською мовою. Перелік можна продовжити. Так, росіяни - поняття багатозначне. Біда (а точніше, російський винахід) у тім, що ви майже ніколи не зустрінете конкретизації, про яке саме значення йдеться. Ба більше: дуже часто в одному й тому самому тексті ці значення повсякчас заступають одне одне; вихідні положення можуть стосуватися одного значення, а висновок - зовсім іншого.

Інше поняття - «патріотизм». Любов до власної батьківщини, апологетика наявного на тій батьківщині політичного режиму та суспільно-економічного устрою, вихваляння влади тієї батьківщини, зневажливе ставлення до інших країн та народів, гегемоністські переконання про Росію як центр світобудови - все це російська пропаганда зве одним і тим самим словом «патріотизм» і ставить між усіма його значеннями знак тотожності. Якщо ви любите Росію, то хіба ж ви можете не бажати, щоб вона підкорила собі цілий світ? Якщо ви любите Росію, то хіба ж ви можете з повагою ставитися до інших країн?

Ще одне поняття - «русофобія». Що воно таке - зневага до росіян, а чи аргументована критика на їхню адресу, а чи на адресу російської державної влади, а чи констатація прикрих для Росії об'єктивних фактів історії, а чи зневага до Путіна? У текстах російських ЗМІ - той самий прийом: починаємо про Фому, закінчуємо про Єрьому.

Мета? Формування в аудиторії шлакоблокового мислення - тобто невдумливого, механічного оперування надто широкими категоріями, практично ярликами, кожний із яких можна навісити на кого й на що завгодно. Щоб аудиторія, аналізуючи реальність самостійно, плуталася в поняттях, робила хибні висновки й урешті-решт кидала ці невдячні спроби як приречені на невдачу.

Пересічний росіянин може обурюватися «фашизмом в Україні» й водночас іще більше обурюватися тим, що Путіна в нас звуть Путлером. Йому й на думку не спадає: якщо в нас «фашизм», якщо в Україні «поклоніння Гітлеру», то «Путлер» - це мало бути найвищим компліментом! А якщо це далеко не комплімент, то, може, й із поклонінням Гітлеру в Україні щось не те? Може, й із фашизмом в Україні не все так просто?

Розповіді про «зигующих бендеровцев»? Із погляду «змучених пропагандистським нарзаном», усе логічно: Україна - це Росія, в Україні все таке саме, як у Росії, й якщо в Росії стали звичними марші «зигующих» нацистів, то й призначені нацистами «бендерівці» просто зобов'язані «зиговать», бо як же інакше? Тож от вам і доказ того, що Україна нині вклоняється Гітлерові. От вам і доказ того, що в Україні за російську мову можуть побити, а то й убити: російські наці виступають за етнічну чистоту й погрожують «інородцям», в Україні все таке саме, як у Росії, просто не може бути не таким - то от вам і буцімто загроза життю російськомовних.

Оце й є одна з провідних ознак російської пропаганди - навіювати аудиторії висновки щодо України, виходячи з російських і суто російських реалій.

Якщо проаналізувати публічні виступи українських та російських радикалів, впаде в око одна принципова відмінність. У Росії навіть політики, що мають репутацію респектабельних, полюбляють епатувати публіку «ура-патріотичними», а насправді дикунськими висловами на «національну» тематику. В Україні ж навіть ті, хто має репутацію радикалів, у публічних виступах прагнуть видаватися респектабельними. Недаремно ж, мабуть, росіяни в різних форумах так часто посилаються на висловлювання Ірини Фаріон - бо більше ніби й нема на кого. Їм же, росіянам, власна пропаганда так і не розповіла, що Фаріон із тріском програла вибори в рідному Львові, вони так і вважають її мало не українським міністром із ідеології.

Нещодавно в неозорому російському інтернеті бачив добірку фотографій на тему «Ні фашизму!». Половина з них - про Україну, про буцімто фашизм буцімто київської «хунти». Ще трохи - про «фашистську Америку». Решта - про Росію: велелюдні демонстрації, над якими майорять державні російські триколори, інші триколори - імперські чорно-жовто-білі - й державні прапори нацистської Німеччини, червоні зі свастикою на білому тлі. Всі три типи прапорів поруч, уперемішку. Фотографії й справді вражають: перекошені від люті, нелюдські обличчя, обличчя агресивних дегенератів. Під цими фотографіями - повні гніву й осуду коментарі.

Й отут - плоди титанічної праці росагітпропу. Якщо подивитися неупереджено, одразу стає помітно: на «українських» фотографіях - самі лише обличчя наших політиків крупним планом. Іноді - фотожаби на них же. На нередагованих фотографіях українських політиків - жодних свастик, жодних ознак «фашизму». Але саме цього неупередженого погляду, вміння бачити те, що є, а не те, що очікуєш побачити, - його росіян і позбавили. Коментарі під «українськими» фотографіями такі самі, як і під фотографіями російських свастиконосних демонстрацій. Логіка? А вона знову та сама, про яку вже йшлося.

Що ж, Путін дуже вміло перемкнув на адресу України обурення росіян фашизацією власної країни. Цілком гебістська операція, коли не лише з жертвами, а й узагалі з віддаленими наслідками рахуватися не заведено. Бо для російських націонал-екстремістів, увагу від яких так старанно відвертає Путін, він сам - «лібераст», «вашингтонська маріонетка» та «агент світового сіонізму», «поневолювач Росії». 

*****

Така сама підміна сталася й із Перемогою 1945 року. Бо в тій Перемозі від самого початку поєднувалися два змісти, два сенси: один - це міць і сила радянської армії, другий - це визволення й порятунок людства від нацизму. Радянська пропаганда, роблячи наголос на суто воєнній звитязі, не забувала наголошувати й на всесвітньо-історичному значенні Перемоги. Радянська армія як рятівник людства - це додавало радянській пропаганді людського обличчя. Можна довго розмірковувати над тим, які акценти радпропаганда робила для суто зовнішнього вжитку, а які - для внутрішнього, але, так або інакше, вони поєднувалися.

Російська пропаганда людське обличчя відкинула як непотріб. (Точніше, «європейські» манери самого Путіна й мають правити за єдиний доказ людського обличчя.) Вона зробила акцент на воєнній силі й виключно на ній. 

Й от що з того вийшло.

Достатньо запустити в гуглі «Сталін Гітлер», і можна отримати вельми цікаве читво на кілька днів. Отаке, наприклад: «Жутко извиняюсь, боюсь быть непонятым. И Сталин, и Гитлер ВЕРНО служили своим народам. И оба являются гениальнейшими руководителями своего времени. Сталин - из России крестьянской создал Россию индустриальную (не важны методы - важен результат!). Гитлер же сбросил целую надстройку - еврейский кровососущий "бизнес" (именно банкиры и лавочники нажились на германском бардаке 20-х годов) и всё таки сплотил вокруг себя просвещённейшую нацию того времени - именно сплотил! Как, впрочем и Сталин - по сути-то он создал СССР, а не сопливая ленинско-троцкистская (а в основном сионистская гвардия - стоит посмотреть фамилии верных ленинцев и их идеи - Троцкий, Каменев, Бухарин...) Говорить о миллионных репрессиях - глупо. Как вы хотели, ежели всего 20% поддерживали большевиков - в основном пролетариат (в основном в крупных городах). Гитлер... мдя... Да война, но с точки зрения немецкого обывателя тех лет стоит рассмотреть? И провести аналогию с современными США? Только без личностей, но по сути то там правит клика...».

Або: «Не надо забывать, что и Сталин и Гитлер не в одиночку все делали. Особенно Гитлер. Гитлер дал немцам надежду и идею. Интересно,что было бы с Германией, если бы не он? И не было бы противостояния Запад - СССР, и, следовательно, инвестиций в ФРГ?»

Або ж: «Наилучший способ заставить народ любить своего правителя  - это страх неминуемой смерти при проявлении недовольства».

І напевне ж, автори цих інтелектуалізмів - не якісь екзальтовані маргінали, надто вже флегматичним є стиль. Напевне ж, вони теж несамовито моляться на георгіївські стрічки, теж переконані, що продовжують справу «дідивоювалів».

А російська блогосфера раптом почала повнитися картинками давніх битв і картинками зброї. Мабуть, зброя - одна з найпопулярніших сьогодні в Росії тем. Зброя як «атрибут справжнього росіянина»?

Нинішня російська пропаганда вихолостила визвольний зміст Перемоги й прославляє її як звичайний акт торжества російської сили, акт перемоги Росії... над ким? Над західною цивілізацією, бо роспроп давно вже навіяв тотожність гітлеризму західній цивілізації.

І тут не може не викликати подиву прагнення деяких європейських лідерів приїхати до Москви. Для чого? Святкувати перемогу росіян над собою? Засвідчувати своєю присутністю буцімто тотожність своїх країн гітлерівській Німеччині: приїхали, отже, згодні?

Ми й не помітили, коли 9 травня в Росії перетворилося з Дня перемоги над нацизмом на день брязкання зброєю. Точніше, не зовсім так: «збройнобрязкальна» складова завжди входила до радянського, а потім російського ритуалу святкування 9 травня, от тільки поступово, рік за роком, саме ця складова обіймала все більше місця, аж поки взагалі все решту не було геть відкинуто. Перемога, яку святкує нині Росія, - це вже зовсім не перемога над гітлерівським нацизмом, це вже щось екзистенційне, така собі перемога як стан російської душі, перемога як буцімто питома ознака російського буття й засаднича риса російської цивілізації. Перемога як щось таке, що вирішальним чином протиставляє Росію «прогнилому Заходові».

Перемога, яку збирається святкувати Росія, - це вже не визвольна, а суто каральна акція: самі росіяни змальовують її такою. Не вдячності чекають вони від світу - страху, тремтіння перед собою. То чи розуміють західні політики, що їх запросили до Москви святкувати перемогу Росії (а росіяни вірять, що вона вже от-от буде) над ними самими, над їхніми країнами? Чи розуміють вони, що їх запросили задля їхнього публічного приниження?

От що пише взагалі-то адекватний і навіть ліберально-демократично налаштований відомий блогер, аж ніяк не квасний патріот: «А в целом маршруты Пржевальского очень чётко показывают, куда бы пошла Российская империя при условии непрерывного поступательного развития. Таримская область, Турфанская область, станица Чингисханская, Монгольское генерал-губернаторство, Александровск-на-Тибете, Николаевск-на-Куньлуне...». Ви питаєте, що є поступальний розвиток країни, що воно таке? То от же воно!

Тож іще цікаво: чи вивчають західні кремлінологи не лише офіційну російську пресу, а й блогосферу? Здавалося б, неодмінно мали б вивчати. Але враження таке, що драматичного зсуву суспільної думки в Росії вони не помічали до останнього. А якщо помічали, то не могли ж вони щиро вірити, що за всіх суспільно-політичних реалій нинішньої Росії все це - громадянська самодіяльність, а російська влада тут зовсім ані до чого?

На фото - нацистські виступи, марші і прояви у Росії, зафіксовані російськими ЗМІ