Ця жартівлива напівцитата з минулих часів сьогодні втратила іронічний присмак. Чи не щодня інформаційний простір виносить нову хвилю протестної аналітики, яка переконливо свідчить - як і понад 20 років незалежності, так і час, що бездарно спливає вже після Революції гідності, привели Україну до гуманітарної катастрофи саме через недолугу державну культурну політику.

Здається, не залишилося жодного інформаційного ресурсу, який би за останній час не став майданчиком обуреного волевиявлення проти злоякісного державного керування культурою.

На жаль, українська влада так і не зрозуміла, що саме відсутність адекватної культурної політики як об'єднавчого для суспільства фактора (яким і є культура) і стала причиною тієї гуманітарної катастрофи, яка на наших очах призвела до втрати цілісності країни, до військового протистояння та глибокої політичної й економічної кризи. Сьогодні журнал, який я очолюю, залишився чи не єдиним у країні мистецьким друкованим виданням. І хоч за форматом та щомісячною періодичністю ми не здатні на оперативні суспільно-політичні рефлексії, втім, готуємо тематичний випуск, який ґрунтовно досліджує процеси занепаду державного культурного менеджменту та пропонує певні альтернативні механізми.

«Чи можливий баланс між вічними пріоритетами культури і короткотерміновими реаліями політичного моменту? Хто він, ідеальний міністр культури - харизматичний лідер, досвідчений бюрократ, митець чи технократ? Ми спробували пошукати деякі аналогії в недалекому минулому і хоча б побіжно проаналізувати дії останніх українських міністрів». Про це йдеться в матеріалі мистецтвознавця Святослава Яринича «Міністерство культури: між мрією і реальністю».

Культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк свідчить, що «по суті зараз ми живемо в тому, що політологи називають Другою республікою, якщо вважати першою УНР зразка 1918 року. Це Українська Радянська Соціалістична Республіка, спадкоємицею якої і є сучасна Україна. За 20 років органи і інструменти влади цієї Другої республіки так і не були реформовані. Тому нам потрібно переходити до зміни форми влади, реформи управління і культури в тому числі. Потрібно створити нову державу з новою культурною політикою.

... Будь-яка бюрократична система, незалежно від того, чим вона займається - виловом риби чи культурою, головним своїм завданням бачить власне самозбереження. Значною мірою наші культурні інституції виродилися саме через це. Основним завданням для їх колективів часто стає збереження посади директора, а не процес творення культурного продукту. Це треба ламати».

Про литовський досвід реформування культурної царини розповідає Юргіс Гедріс, аташе з питань культури Посольства Литовської республіки в Україні.

«Литовская культура до восстановления независимости тоже была "безбатченицей". И только в последние годы у нас начали осознавать, что культура - одно из главных направлений развития, потому что она объединяет все... Это прежде всего повседневная среда, в которой человек живет и формируется».

«Культура без рук и ног», - констатує відомий український митець та блогер Олександр Ройтбурд, кажучи про колоніальний менталітет вітчизняного політикуму, про необхідність відмови від адміністрування в культурі та про жорсткий протекціонізм нинішнього культурного керівництва.

«Главная проблема украинской культуры состоит в том, что большая часть политикума и общества понимает роль культуры все ещё исходя из провинциальной, колониальной модели - как сугубо развлекательную деятельность, да ещё и в местном фольклорном варианте, а не как мощное средство цементирования национальной идеи, идентичности.

У этой проблемы глубокие исторические корни. Украина несколько веков была частью разных империй, и одаренные люди вынуждены были покидать свою малую родину, чтобы искать счастья в метрополиях...

... Нужно отказаться от администрирования культуры по сталинской модели и создать компактную бюрократию европейского типа, поддерживающую культуру и опирающуюся на экспертное сообщество.

Это, казалось бы, вещи очевидные, но комсомольское мышление в Украине почему-то оказывается сильнее. Все равно все пацаны должны быть свои и поддерживать нужно то, что нравится лично президенту, министру, мэру и т. д.»

Історик, куратор гучних міжнародних музейних проектів Юрій Савчук у ґрунтовному дослідженні «Мистецький фронт» представляє стратегію розвитку музейної справи, адже «музеї країни - індикатор розвитку національної культури. Разом із освітою та наукою, з якими перебувають у найтіснішому зв'язку, вони є носіями не тільки уявлень про минуле, а й проекцією майбутнього національного та державного розвитку».

Про те, як просувається робота над довготривалою стратегією розвитку незалежних експертів, що об'єдналися у проект «2025», розповідає член експертної групи Юрій Рибачук. «Изменив только законы, мы очень мало что поменяем в культуре. Например, все говорят о том, что необходим закон о меценатстве. Ну, примут его, и что: у нас появятся меценаты? Ведь желание быть меценатом зависит не только от наличия налоговых льгот. Это целая философия. Проблемы Украины - в несоблюдении законов. А для того, чтобы они соблюдались, люди должны понимать, что и зачем было принято. Для того, чтобы, скажем, начал работать тот же закон о меценатстве, нужны изменения в ряде налоговых и бюджетных документов.

Но самое главное - нужно понимание роли культуры в современной ситуации. Среди чиновников, законодателей, бизнесменов, рядовых граждан».

Особисто ж мені основна проблема вітчизняної культурної галузі вбачається в її фатальній тотальній ізольованості від інформаційного простору.

Новини культури системно відсутні в інформаційному мовленні центральних і місцевих телеканалів. Таким чином культура лишається ізгоєм в ієрархії суспільних цінностей, а звідси й ставлення до неї й самих громадян. Того, чого вони не бачать у телевізорі - немовби й не існує. Якщо культури не існує для громадськості, її немає й у пріоритетах влади. І навпаки. Мені здається, що в певному розумінні культурна революція, про необхідність якої сьогодні вже нарешті говоримо, полягає в захопленні інформаційного простору. Адже, за традицією, чиновник, так само як і пересічний обиватель, для того щоб почати щось розуміти, має почути це з телевізора!

Попри втому і зневіру пореволюційного воєнного року, сьогодні абсолютна більшість моїх колег, серед яких професіонали всіх напрямків культурної галузі, як ніколи усвідомлюють, що батьківщина в небезпеці, бо в небезпеці культура.

Тож до зустрічі на барикадах мистецтва!

Ганна Шерман, головний редактор журналу «Антиквар»

Фото - civicsector.org.ua