Перша книга відомої політичної журналістки Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія» готувалася й писалася майже рік, вийшла друком наприкінці цього лютого й станом на сьогодні перший тираж продано. В березні авторка презентує українську версію, далі готується друге російськомовне видання.

Комерційний успіх книжки в Україні, та ще й за ціною більше ста гривень за примірник - приклад рідкісний. Ваш автор дуже добре знає ситуацію на вітчизняному книжковому ринку, точніше - про його відсутність як системного явища. Тому українська книга, продана тиражем 5 тисяч копій, уже називається бестселером, і тут жодної іронії. Але популярність саме цієї книги має те ж саме коріння, що й телевізійні рейтинги шоу Савіка Шустера. Котре щотижня лають ті ж самі люди, які його регулярно дивляться.

Конкретно: Соня Кошкіна написала книгу не стільки про Майдан, скільки про політиків на Майдані та довкола нього. Шустер може посадити в одній студії, наприклад, Миколу Левченка та Борислава Березу. Чи, як зовсім недавно, дати пряме включення записного російського українофоба з питомим прізвищем Шевченко. Збираючи цих та інших персонажів, яким у пристойних товариствах не подають руки або, протокольно поручкавшись, потім миють антисептиком, Шустер відстоює своє право на свободу слова, об'єктивність та наполягає на власному дотриманні професійних стандартів. Це коли треба представляти думку протилежних сторін.

Соня Кошкіна не відкрила теми. Про Революцію гідності вже писали, в тому числі художні книжки, пишуть і довго писатимуть. Процес природний. Подібного потрясіння в третьому тисячолітті жодна країна на обох півкулях планети не переживала, й це - не перебільшення. Зокрема, видавництво «Брайт Стар Паблішинг» до книги пані Кошкіної вже випустило на папері фейсбук-проект журналістки Крістіни Бердинських «Є люди. Теплі історії з Майдану» та маловідомого загалу блогера Наталі Гук «Євромайдан. Звичайні історії». Попри не менш якісний контент, успіху згаданого проекту вони, на жаль, не повторили. Бо, нагадаю, там не йшлося про політиків.

У свідомості пересічного українця політичні діячі посідають те саме місце, що в розумінні нормальних людей в інших країнах - діячі культури, актори, музиканти, художники. На передовій української журналістики саме політична, і на тлі депутатів Верховної Ради медійними зірками та політичними експертами, а потім - експертами взагалі з усього, крім хіба прогнозів погоди, стають парламентські кореспонденти.

Саме таку кар'єру, нагадаю, хотіла зробити й майже зробила юна Зої Барнс із культового для, зокрема, наших політтехнологів американського серіалу «Картковий будинок». Вона скінчила життя під колесами поїзда метро, бо політики її розміняли та злили після використання, але то вже деталі. Бо все одно складається враження: іншої журналістики, крім політичної, в Україні просто нема. Ось чому книга Соні Кошкіної, окремі розділи з якої по мірі написання публікувалися в очолюваному авторкою ресурсі «Лівий берег. Lb.ua», була приречена на той успіх, який має відразу після виходу в світ.

Потенційні читачі хочуть і мають право знати, що відбувалося за лаштунками Майдану. Причому ваш автор готовий зрозуміти й тих, кому цікава інформація з ворожого (без лапок) табору. Хоча сама пані Кошкіна напевне знає те, до чого варто готуватися не лише українцям, а й громадянам інших держав, котрих цікавить Революція гідності. А саме всієї правди про події зими української зими 2013-2014 років ніхто не дізнається раніше, ніж за тридцять, а то й всі п'ятдесят років.

Адже про резонансне вбивство Георгія Гонгадзе ми знаємо не все, хоч минуло п'ятнадцять років. Нема й нескоро буде документально підтверджена однозначна відповідь, хто виступив замовником. Так само далеко не все відомо навіть про вбивство Кеннеді. Ну а безліч запитань у пропонованому розслідуванні Соні Кошкіної тим більше не має відповіді навіть за її визнанням - тут авторка щиро визнає певну безсилість при загальній поінформованості.

Але є й інша обставина, котру визнали автор та видавець. Її озвучено в передмові: «У цієї книги буде багато критиків. Напевне викличе критику те, що на її сторінках отримали змогу висловити свої погляди й "антигерої" Майдану».

Поєднання під однією обкладинкою інтерв'ю з тими, хто всіляко намагався уникнути кровопролиття, й тими, хто до нього довів бездіяльністю (Тігіпко, Новинський, Рибак) та діями (Добкін, Янукович-молодший), автор передмови Вадим Омельченко, голова Київського інституту проблем управління імені Горшеніна, вважає відображенням професіоналізму авторки. З цим можна погодитися. Тим більше, що за родом діяльності Соня Кошкіна щодня активно спілкується з представниками всіх політичних сил, має власні джерела ексклюзивної інформації. Та, варто визнати, поінформована про лаштунки українського політикуму в рази більше, ніж її колеги.

Інформація, рівновіддаленість від таборів - її здобутки, її бойові трофеї. Це те, чим варто пишатися кожному професіоналові. Наслідки скрупульозної роботи ми бачимо в її книзі. Хоча, чесно кажучи, анонсована ексклюзивність тексту - це насправді значною мірою системний виклад фактів, відомих та доступних із відкритих джерел, розбавлених фрагментами спеціально, тобто ексклюзивно, взятих інтерв'ю та авторською аналітикою. Проте мати подібну добірку під однією обкладинкою варто.

Проблема книги «Майдан. Нерозказана історія» в іншому. Регіонали Володимир Рибак, Олександр Попов, Вадим Новинський, Михайло Добкін, а головне - Олександр, старший син винуватця трагедії на Майдані Віктора Януковича, мають право висловити свою думку. А Соня Кошкіна - взяти в кожного інтерв'ю та опублікувати в контексті розповіді про Революції гідності.

За однієї умови. Якщо всі вони або більшість - під арештом.

Уже засуджені та відбувають покарання. Є низка статей ККУ, котрі кожному з них можна інкримінувати. Чого варті «диктаторські закони». Або слова, сказані Януковичем-молодшим Сергієві Таруті, наведені в книзі: вони дають авторці підставу вважати, що старший син Януковича 18 лютого 2014 року знав про підготовку масового вбивства людей в центрі Києва. Чи навіть міг брати участь у підготовці злочину.

Але він дає інтерв'ю для книги про Майдан. Причому відповіді абсолютно не цікаві. Ризикую помилитися, можливо, багато на себе беру, але запросто міг би відповідати як за Януковича-молодшого, так і за Добкіна, Ахметова, Попова. Формат один: «Це не я. Я тут ні до чого. Мене оббріхують».

Звісно, є така популярна й вдячна журналістська практика - коли поставити питання, озвучити його набагато важливіше, ніж почути відповідь. Яскравий приклад продемонструвала 19 серпня 1991 року молода журналістка російської «Независимой газеты» Тетяна Малкіна - це вона прийшла на прес-конференцію з членами новоствореного ГКЧП і прямо запитала, чи усвідомлюють путчисти факт вчиненого ними державного перевороту.

У випадку з, без лапок, антигероями книги Соні Кошкіної ситуація майже така сама. Тільки ще складніша. Бо Михайло Добкін, причетний до Антимайдану та бойовиків «Оплоту», котрі полювали на майданівців, займалися погромами та побиттям, в цій іпостасі не згаданий. Нема згадки також про футболку з написом «Беркут», у який він хизувався в той момент, коли «Беркут» стріляв у людей. Зате він спокійно розповідає, як зламався в Харкові втікач-Янукович-старший, як допомагав організовувати сепаратистський з'їзд тощо.

Олександр Попов зараз ходить на допити в зв'язку з розгоном Майдану в ніч на 30 листопада 2014 року. Його причетність прямо прокладена в згаданій книзі. Вадим Новинський, глибоко віруюча людина, взагалі постає на сторінках цинічним безбожником, готовим перекласти розстріл Небесної сотні на плечі тодішньої політичної опозиції. Факт, відтворений пані Кошкіною буквально, вже є як не юридичним, то моральним вироком Новинському.

Обидва вони приходять на презентацію книги. З букетами квітів. Посміхаються, так, ніби рік тому просто випадково опинилися не там, де хотіли, та зараз віддуваються за чужі гріхи. Ось за що, а не за вміщення в дану книгу фрагментів інтерв'ю з цими та іншими персонажами, котрі мають перейти в розряд нерукоподаваних, пані Кошкіну розкритикували в соціальних мережах.

Не згоден із тим, що моїми висновками керує упереджене ставлення до всього та всіх, пов'язаних із Партією регіонів. Бо в мене неприйняття всього українського політикуму. Й тотальна недовіра до кожного з них. На Майдані їм так само не довіряли, освистували, проганяли. При цьому, за справедливим визначенням пані Кошкіної, саме політики  з опозиційного табору були своєрідним МЗС Майдану. Тими переговірниками, котрі мали бодай якусь суб'єктність.

І навряд чи Порошенко, Кличко, Тягнибок чи Яценюк хотіли насильства та крові. Навпаки, в дні Революції гідності вони всіляко намагалися цього уникнути. Навіть ціною репутаційних втрат - їх, зокрема, зазнав той же лідер «Свободи». І кожен із них, даючи інтерв'ю для цієї книги, напевне, казав не всю правду.

Проте їхня «напівправда» все одно наповнена більшим змістом та має більшу цінність, ніж свідчення антигероїв із протилежного табору. Котрі, повторюся, не мають права в нинішній Україні на публічність та представлення в ЗМІ чи книгах про Майдан та його героїв. Хіба вибачаться, так само публічно - Тарас Чорновіл, наприклад, мав мужність це зробити. Та й Порошенко вимагав вибачень від Новинського, лише тоді готовий був продовжити з ним якусь предметну розмову.

Але виходить - відома, авторитетна, впливова журналістка Соня Кошкіна, котра, поза сумнівом, стоїть на промайданівських позиціях та готова захищати ідеї Революції гідності, надає додаткової суб'єктності тим, кому в нормальному суспільстві правильно оголосити інформаційний бойкот. Тому й критика її книги прогнозована та виглядатиме не надто конструктивною.

Фото - twitter.com