Кожному журналісту й редактору, який створює інформаційні чи політичні програми, неодмінно доводиться обирати не тільки теми, події та ньюзмейкерів для висвітлення, але й акценти, кут зору, «температуру» подання тієї чи іншої інформації або чиєїсь позиції. «Детектор медіа» запитала у наших колег:

– Між чим і чим вам доводиться вибирати найчастіше зараз, у дні політичної кризи? Що саме визначає ваш вибір (які міркування, принципи, ваша позиція тощо)? Чи можете ви навести якийсь знаковий для вас приклад такого роду?

Валентин Трохимчук, журналіст, 5 канал: 

– Напевно, це – вибір між великою політикою і маленькими людьми. Тобто – показувати те, що відбувається в Секретаріаті Президента, чи те, що думають люди в селі Майданівка. Як на мене, цей вибір не залежить від політичної ситуації. Інша річ – події, які відбуваються зараз, – то лише бліда копія Майдану 2004 року. Думаю, будь-яка трагедія, що повторюється, нагадує фарс... Мало того, мені здається, що всі учасники нинішнього процесу це розуміють. Є конфлікт між першими особами держави – це правда, проте в самому суспільстві такого конфлікту, який мав місце восени 2004-го, на мій погляд, немає. Як би при цьому політики не вдавали, що такий конфлікт є. Тому цілком очевидно, що політики й суспільство живуть окремим життям. Причому політикам усе важче залучати людей до розмови про політичну кризу, бо люди, переживши недавні складні й буремні часи, стали інакше дивитися на політичні події. Люди (в кадрі чи поза ним) негативно сприймають останні події в українському політикумі й усвідомлюють, що, незалежно від результатів конфлікту, їхнє життя, на жаль, залишається за бортом інтересів їхніх обранців. У програмі «Велика політика» на 5 каналі журналісти намагаються показати і розповісти, що зміниться в житті людей України через події на печерських пагорбах. Бо ми працюємо для пересічного українця, якому й намагаємося довести, що кожен із нас може впливати і повинен впливати на вчинки перших осіб держави, яких ми обрали.

Тарас Ратушний, журналіст, НТН

– Досі медіа умовно поділялися на дві категорії – ті, з продукту яких одразу видно, хто є власником цього ЗМІ, і ті, з котрих не одразу. Тобто, останні досі вбачали необхідність декларувати певну об’єктивність та неупередженість. Політична криза нівелювала таку необхідність. Це стосується не лише каналу НТН – цікаво спостерігати, як і канали, афільовані з політичними опонентами, у відповідь знімають маску неупередженості. Мовляв, що поробиш, війна є війна.

Самостійна гра журналіста чи навіть цілої редакційної групи в такій ситуації приречена на пасивну роль. Досить однієї «біло-блакитної» газети, котра з номеру в номер роздуває тези громадянської війни, щоби, начитавшись до того Інтернету, редактор особисто побіг у приміські ліси шукати там «танки Ющенка». І для редактора, і для журналіста це вже, мабуть, підсвідоме. Причому, безвідносно до каналу. Бо якщо ти непідкупний ретранслятор, то мусиш визнати, що ньюзмейкери говорять такі-от слова, роблять такі-от речі, ігноруючи те, кому з них ти симпатизуєш.

Коли теми диктуються двома майданами та нешироким переліком актуальних адресних планів, саме вони в такі дні традиційно поглинають усі вільні камери. У системі, що склалася, забезпечений камерою ньюзмейкер сам розставить потрібні акценти. Кутом зору можна навіть знехтувати, хіба що в цьому себе проявить журналіст, але це вже буде навіть не редакційна, а авторська позиція.

А ось «температура» подання – чи не єдине, що вже точно віддано на відкуп рядовому творцеві. Зроби це весело, зі стьобом, як це вмієш лише ти.

Можливо, все це і формує ставлення до політичного життя в журналіста, коли той учергове виходить «у поле»? Днями під Конституційним судом спостерігав намагання працівниці прес-служби одного з народних депутатів спокусити журналістів інтерв’ю свого шефа. Мовляв, чи вам не потрібно прямої мови «безпосередньо зі стін Конституційного суду» про те, який тиск зараз там відбувається?

– Ваш шеф - суддя Конституційного суду?

– Ні, він депутат, автор подання... він зараз у суді його захищає...

– Ну і нехай там і захищає... 

Ірина Милиневська, шеф-редактор НТН:

– На щастя, особисто мені, як головному редактору інформаційної служби телеканалу НТН, не треба робити вибір. У новинах ми подаємо всі точки зору, якщо політики з різних таборів погоджуються прийти до нашої студії. Те ж стосується і сюжетів. Найбільша проблема – як витримати між балансом та ще більшим балансом. Два останні тижні ми намагаємося пояснити глядачам саме юридичний аспект політичного протистояння, аби люди зрозуміли, що для демократичної країни головним є дотримання Конституції і законів. І якщо наші глядачі знаходять для себе бодай якісь відповіді (для визначення своєї громадянської позиції), то ми недарма ходимо на роботу.

Щодо прикладу: наші кореспонденти приїхали з зони відчуження, і там на питання про політичну ситуацію бабуся відповіла: «Любові хочу, її немає. Діда хочу. Де його взяти?..».

Роберт Опаленик, випусковий редактор, «1+1»:

– По-перше, постійно доводиться вибирати між яскравою подією та її значенням, оскільки яскраву подію можна подати так, ніби вона займає великий інформаційний простір і має великий вплив. І цей вибір зумовлений тим, що картинка насправді красива. І потім уже доводиться стримувати себе, аби сама картинка не перебільшила правдивого змісту й сенсу події. А по-друге, останнім часом журналісти самі намагаються подавати себе як миротворців, у тому розумінні, що в кінці сюжету не стоять на тому чи іншому боці, а прагнуть завершити свій матеріал питанням, у чому ж вихід із конфлікту. Тому нині справді є пошук варіантів розв’язання конфлікту. Щоб уникнути, врешті, спокуси видати бажані факти за дійсні.

Олександр Шилко, журналіст, «1+1»:

– Думаю, ви помиляєтесь, коли кажете, що журналісту «неодмінно доводиться» обирати кут зору, акценти, температуру інформації. Якраз навпаки – обирати не доводиться, адже є правила, вони прості – і керуючись ними, лишається просто викласти інформацію. Звичайно, найчесніші новини – це прямі трансляції без коментарів. Але глядач не може годинами дивитися трансляції – для того й існує журналіст, аби за одну хвилину викласти суть того, що тривало кілька годин. І кожен журналіст намагається уникнути акцентів – це складова професії. Жодних акцентів – хіба що коли йдеться про події, ставлення до яких в абсолютної більшості людей однакове: коли, скажімо, йдеться про перемоги українців на чемпіонаті з футболу, де можна не приховувати захоплення.

Ольга Скотникова, журналіст, Перший канал:

– Орієнтуюся насамперед на щирість відповідей. Адже на Майдані зараз багато відповідей «за темниками» і це настільки неприховано, що навіть не потребує доказів. Відповіді – як однояйцеві близнюки. Коли людину запитуєш «чого ви тут?» вона відповідає: «за єдність», а починаєш розпитувати – у відповідь «му-му». Те ж саме, коли просиш пояснити, чому Указ Президента про розпуск парламенту неконституційний, – відповіді просто смішні. Намагаюся взяти в сюжет момент, коли людина залишається без «фігового листка» від політтехнологів. Скажімо, під час зйомок сюжету про Форум національної єдності чимало молодиків тікали від камери і ховали обличчя. А я їх просто запитувала: «Звідки ви приїхали? За що стоятимете на майдані?» Скажіть, якщо ви приїхали відстояти свої погляди за єдність батьківщини – ви що, ховатиметесь од камери чи тікатимете, замотавши обличчя у прапор? Звичайно ж, ні. І цей момент спростовує усі завчені байки і про високі пенсії та зарплати, і про те, що треба сіяти, а не мітингувати. Бо коли це справжні переконання – то душа заговорить. А коли «за просто так» – от тоді й тікають... Природно, що цей фрагмент я включила до сюжету.

Маргарита Ситник, журналіст, СТБ:

– У таких випадках ми завжди керуємося загальновідомими журналістськими принципами – це об’єктивність, неупередженість, подача різних точок зору. У нас немає завдання висвітити когось добре, а когось погано, ми завжди намагаємося подавати події об’єктивно й аналізувати те, що відбувається навколо.

Кут зору ми обираємо незвичний, шукаємо нестандартні підходи. Зараз на каналі це одна з вимог до сюжетів. До того ж, ми прагнемо подавати не лише думки політиків, але й звичайних людей, які так само беруть участь у нинышных подіях.

Приклад, нещодавно була прес-конференція Віктора Януковича, який підбивав підсумки роботи уряду. Тоді ми зробили сюжет не про саму конференцію, а про виконання гасел та обіцянок Януковича як лідера Партії регіонів. Ми намагалися показати, чи добилися «регіонами» того, що обіцяли, – покращення життя вже сьогодні. Ми подавали погляди звичайних людей, лікарів, перехожих. Тобто ми прагнули відійти від офіційної інформації і зіставити її з реальними потребами населення.

Ми взагалі намагаємося подавати важливу для населення інформацію, незалежно від того, яке вона має значення для політиків.

Савік Шустер, ведучий програми «Свобода слова», ICTV: 

– Единственное простое правило: чтобы моя программа была созидательной, а не разрушительной. Созидательной. Да, в первую очередь именно это. На мой взгляд, такой критерий выбора единственно правильный во времена кризиса. Должен быть выход, а не лобовое столкновение, все должны искать выход из сложившегося кризиса. Поэтому я хочу делать созидательную программу, в которой мы все вместе ищем выход. Так я работал в 1993 году, и в Москве, и здесь тоже. Вот и все.

Едуард Лозовий, випусковий редактор, «1+1»: 

– Це питання стосується фахових навичок редактора та журналіста, незважаючи на те, як воно сформульоване. Так що насправді якогось особливо страшного вибору немає. Кожен повинен професійно виконувати свої обов’язки, і все. Існують прості вимоги, щоб ніхто не міг плюнути в твій бік. «Температура» тут ні до чого. Ми всі – громадяни своєї країни, і якщо зі психічним здоров’ям у нас усе гаразд, то ніхто роздмухувати цей вогонь не буде. Вибачте, але ваше питання дуже смішне. Мені здається, що «Детектор медіа» без причини вплутала в елементарні речі якісь непотрібні піарівські прийоми, політтехнологічні фокуси. Навіщо? Температура подачі, вибір між ньюзмейкерами – це все від лукавого. Є новина – подавай. Людям потрібна інформація, а не твої думки та емоції. Можеш остудити того ж таки журналіста, в голові якого чомусь раптом «зірки засяяли», – зроби це. На різні інтерпретації є свої інтерпретатори – Савік Шустер, Ганна Безулик, – які мають свої політичні ток-шоу, де можна дістати і відповідну температуру, і безліч емоцій. У новинах нічого схожого не потрібно. Так, у нинішніх політичних подіях багато всього. Скажімо, ті ж «регіонами», даруйте, б’ють себе п’яткою в груди і влаштовують істерики на рівному місці. Так, звісно, і журналісти інколи помиляються – зрештою, я теж жива людина... «Детектор медіа» вже публікує матеріали про те, які канали «блакитнішають», наприклад... Але незалежно від того, що собі думають політики, ми, журналісти, маємо бездоганно виконувати свою роботу.

Анжела Руденко, випусковий редактор, «Інтер»: 

– Найбільша проблема в тому, щоби подати новину, в збалансованості якої не виникало б жодних сумнівів. Не завжди так складається, що в один і той самий день, скажімо, президент країни і прем’єр-міністр висловилися з приводу тих чи інших подій. Ідеально, коли є думка президента і думка прем’єра по новині, але так буває не завше. Доводиться вибирати – давати месидж чи ні, якщо поки нема відповіді на нього однієї зі сторін. Бо, за великим рахунком, від наших політиків більше заяв, ніж новин. Власне, важливих новин.

Роман Вінтонів, журналіст, «Інтер»: 

– Із перших критеріїв, які визначають мій вибір того чи іншого ньюзмейкера, – компетентність людини, яка коментує певну проблему. Стосовно «температури» подачі новини, то як би там не було, але коли ми готуємо новину – керуємося простим аргументом: глядачу має бути цікаво бачити відеоряд і чути коментар до нього. Без жодного підтасування фактів чи зміни акцентів. Є загальновизнані професійні журналістські стандарти подачі теленовин, і вони встановлені для всіх телевізійників. Принаймні, «інтерівці», на мій погляд, працюють саме так. 

Володимир Горковенко, журналіст, ICTV: 

– Щодо підготовки матеріалу й вибору ньюзмейкерів. Якщо одна зі сторін наводить вагоміші й переконливіші аргументи, ніж інша, то саме ця сторона (мається на увазі, людина), звичайно, переводить акцент на себе. Як на мене, можна провести аналогію навіть із судовим розглядом справи. Тобто той, хто має на руках більш вагомі факти й аргументи, отримає більшу підтримку і, відповідно, більші шанси виграти справу. Умовно кажучи, якщо хтось показує в суді довідку з печаткою, а інший – довідку без печатки, то віддадуть перевагу тому, хто поважає букву закону. 

Сергій Швець, журналіст, «1+1»:

– Робота зараз мало чим відрізняється від тієї роботи, яка йшла впродовж двох із половиною років. Маю на увазі 2004-й рік. Є можливість подавати глядачеві всі точки зору і всі суспільно значущі події, та це й наш обов’язок. Звісно, треба оперувати лише перевіреною інформацією. А якщо інформація не перевірена – при подачі новини згадувати, що інформація не є перевіреною. Ті базові принципи журналістики, про які ми говорили в тому ж 2004-му, досі не втратили свого значення. Особливості нинішнього моменту такі: проблема полягає передусім у тому, що дуже багато неправдивої інформації лунає з боку різних політичних сил, точніше, з боку окремих представників коаліції. Наприклад, людина говорить те, що аж ніяк не підтверджується відеорядом, однак ти все одно мусиш представити позицію цієї людини. Дуже засмучує те, що говорять відверту брехню, не зупиняє навіть думка про те, що брехня ця є очевидною. Її просто надто багато, причому не завжди вистачає часу розібратися хто, що й чому.

Зрозумійте правильно, навіть для формального балансу ми мусимо донести погляд опозиції, яка теж продукує новини, заяви тощо. На жаль, опозиція зараз працює в напівзакритому режимі й ми не завжди маємо можливість до неї достукатися. На продовження дискусії, яка була на «Телекритиці» минулого тижня щодо впровадження певної цензури, тиску з боку секретаріату, то, чесно кажучи, ні я, ні мої колеги з цим не стикалися – це без жодних образ на адресу вашого видання. Інша річ, що нині журналісти почуваються не дуже комфортно, ми працюємо в складних умовах, образно кажучи, війни... Партія регіонів устами пані Герман говорить, що на журналістів чиниться тиск. І це говорять ті ж люди, які самі це робили в 2004-му, ті, хто обіцяв скласти повноваження, якщо не буде покарано Калашникова... Калашникова не покарано. То яка ціна словам таких людей?

Коли журналісти стають об’єктами політичної боротьби, то виконувати свою роботу стає значно складніше, ніж це видається на перший погляд.

Олексій Мустафін, заступник голови правління з інформаційного мовлення каналу СТБ:

- Власне, «Вікнам» завжди доводиться обирати з тих подій чи проблем, які є у щоденному «меню», – найяскравіші і найцікавіші, принаймні, найцікавіші, на нашу думку, для глядача СТБ. У цьому сенсі «дні політичної кризи» нічим не відрізняються від інших «днів». При цьому ми керуємося як власним відчуттям редакторів і журналістів, так і принципами редакційної політики «Вікон». Зазвичай протиріч між ними не виникає.

Тетяна Кухоцька, журналіст, НТН: 

– Нещодавно була проблема з вибором ньюзмейкерів, тому що в парламенті стало важче доступитися до опозиції. Бо завжди є бажання, щоби топ-новини йшли з перших вуст, точніше, від перших осіб держави. Особливо це стосується підсумкового випуску. Зрештою, ці люди не те що коментують – вони радше створюють власні новини. З іншого боку, в самих акцентах інколи складається двояка ситуація. Важко з’ясувати, хто ж насправді є творцем певної важливої події, а хто всього лишень повторює й коментує те, що сталося. І нарешті – в самому виборі того, що є більш, а що менш важливим, намагаюся керуватися все-таки здоровим глуздом.