Українські медіа та влада програли перший етап газової інформаційної війни. Висновки експертів.

Чим закінчиться україно-російська газова війна - цікавить усіх, тому й дивляться , слухають, читають щоденні репортажі „з передової”.  Але, маючи, здавалося б, вдосталь інформації, чи уявляє собі пересічний український телеглядач справжні  масштаби, причини  та наслідки паливних „бойових дій”? Чи надали йому медіа можливість зрозуміти, а що, власне, відбувається? Чи допомогли адекватно оцінити різні позиції різних політиків? Чи допомогли оцінити позицію з національних інтересів України – які складаються, власне, з інтересів всіх її громадян?

 "Детектор медіа" поставила провідним вітчизняним журналістам та політологам  наступне запитання:  - Як ви оцінюєте якість висвітлення українськими медіа україно-російського газового конфлікту, а також внутрішньо-українських політичних його наслідків? Чому? Які б ви особисто могли запропонувати українським ЗМІ стратегічні та тактичні ходи? А також – владі з приводу забезпечення національних інтересів в українському інформаційному просторі.

Відповідають: Олексій Мустафін, Кость Бондаренко, Микола Княжицький, В'ячеслав Піховшек, Володимир Лупацій, Юлія Лимар, Володимир Полохало, Олександр Дергачов, Михайло Кухар,  Володимир Фесенко.

Олексій Мустафін, заступник голови правління телеканалу СТБ:
                                         
- Оцінюю стримано. Звичайно, на тлі російських медіа українські ЗМІ виглядали набагато збалансованішими, стриманішими і коректнішими. Але це – не метод. Бо порівняння із радянськими ЗМІ були б ще вигіднішими для українських журналістів.

Насправді ж, вітчизняні ЗМІ дуже часто перегинали палицю в інший бік – хай навіть із найкращих, так би мовити, “патріотичних” міркувань. Але не мені казати, що немає нічого справді патріотичнішого для журналістів,  аніж надавати достовірну інформацію. А з цим, треба визнати, в українських медіа проблеми були. Головна хвороба – тенденційність, внаслідок якої опоненти України в цьому конфлікті у матеріалах вітчизняних журналістів поступово втрачали не лише позитивні, а іноді просто людські риси, перетворюючись на монструозних “паліїв війни” з карикатур Кукриніксів. Це виглядало не просто смішно, але й небезпечно. Адже глядачів це часто-густо просто дезорієнтувало.

Втім, найдезорієтнованішими виявилися постійні глядачі українського ТБ з вулиць Банкової, Грушевського та Хмельницького (де розташований офіс “Нафтогазу”). Вони і публіку, і себе переконали, що справжні наміри Москви – це відібрати в нас газову трубу і негайно позбавити Україну незалежності. І цим – як їм здавалося - виправдали і визнання справедливою ціни у 230 доларів, і пільгову ставку транзиту. Мовляв, головне, що трубу не віддали. А “Газпром”, який, власне, був би не проти отримати ГТС, але й без цього почуває себе непогано, просто “розвів” українських переговорників, домігшись задоволення усіх (!) своїх комерційних вимог. Що,  до речі, не гарантує Київ від висування нових – цього разу із справжнім “політичним” додатком.

Найдивніше, що, ставши жертвами власного навіювання, українські урядовці примудрилися ще й двічі наступити на ті ж самі граблі, прогавивши удар від колишніх союзників з помаранчевого табору, які сповна скористалися їхнім прорахунком у власних передвиборчих цілях. Тепер “нашоукраїнці” волають про “цинічний передвиборчий розрахунок” бютівців. Нібито не такий самий розрахунок із сподіванням на “консолідацію нації навколо лідера” був стрижнем нашоукраїнської спецоперації із свідомого провокування “газової війни”. Яке їхало – таке й здибало. І не треба нікого переконувати, що йдеться  про “ходи влади з приводу забезпечення національних інтересів в українському інформаційному просторі». Ці люди хронічно «плутають власну вовну з державною».

Кость Бондаренко, директор Київського інституту проблем управління імені Горфеніна:

- Останнім часом це стосується не тільки газового конфлікту, а загалом багатьох проблем, які висвітлюються нашими ЗМІ, на багатьох телеканалах зникли, або, принаймні, стали менш помітними особистості, телеперсонажі,  які могли б самі формувати громадську думку, і люди, які б могли самі висувати якісь гіпотези, чи давати експертну оцінку. Є певного роду офіційна інформація, є інформація, яку намагаються подати телевізійні канали самостійно з посиланням або на офіційні джерела,  або на авторитетів. Бракує саме якогось свого обличчя, якихось власних думок, власної позиції телеканалів. Багато хто пояснює це тим, що потрібно переходити на європейські стандарти. Але мені здається, що все-таки не завжди запозичення із заходу чи сходу є позитивним явищем.

Що стосується міжнародного іміджу України, то я б не сказав, що він настільки змінився. Західна Європа аплодує Україні в тому плані, що вона вийшла з газової кризи. Але це продиктовано не стільки тим, що Україна підписала угоду про 95 доларів за тисячу кубометрів газу. Вона аплодує тому, що сама буде з газом, що не буде перебоїв з газопостачанням, чим Європу неодноразово лякали. Росія, в свою чергу, знайшла  в особі Віктора Ющенка  ще одного друга на території Україні. Тобто, вийшовши з кризи, Президент України почав поступово перетворюватися на друга і в очах Кремля.

Щодо моїх пропозицій, я б запропонував все-таки денонсувати угоду, яка була підписана 3 січня. Для початку потрібно сісти за стіл переговорів Віктору Ющенку та Володимиру Литвину, щоб ліквідувати політичну кризу, яка зараз намітилася  в державі. При цьому, можливо, слід переглянути питання щодо уряду – піти на варіант повернення до статус-кво, скажімо, у понеділок, 16 січня Потім відправити у відставку  Івана Плачкова та Олексія Івченка, доручити вести подальші переговори з Росією Віталію Гайдуку. Після цього, очевидно, можна бути говорити про те, що у нас домовленості з Росією будуть абсолютно іншими. І Путін вже зараз говорить про те, що він готовий переглянути ціни на газ. Можливо, що у нас будуть якісь нові ідеї, якісь зрушення. Віталій Гайдук є одним із найкращих фахівців, людиною, яка неодноразово демонструвала, що вміє домовлятися із Росією, і не лише з цією країною, щодо газу.

Сторони повинні домовитися щодо того, щоб стосунки у газовій сфері відбувалися між двома державами без посередництва третіх сторін, зокрема, якихось комерційних структур. Потім вже ця угода може бути ратифікована парламентами двох країн, а не тільки господарськими об’єктами, оскільки вона стосується національної безпеки двох країн, і навіть більшої кількості держав. А, відтак,  думаю, що питання буде знято із порядку денного. Тому що, на мою думку, цей газовий конфлікт був затіяний ради для, щоб у результаті з’явився  „РосУкрЕнерго”, який би був такою надбудовою над газовими стосунками двох держав.

Микола Княжицький, журналіст, генеральний директор компанії „Медіа-дім”:

- Це дуже складне питання. Мені важко говорити про всі українські медіа, тому що перечитати та переглянути всі ЗМІ неможливо. Багато медіа працюють як ретранслятори, і більше схожі на трибуну для  PR-технологій. Це далеко від „четвертої влади”.

Взагалі, для себе я не знайшов в наших медіа відповідей на цілу низку запитань. Наприклад, яку угоду прийняли, а яку розірвали? З чиєї ініціативи це було зроблено? Як відобразиться на українській економіці поява монополіста „РосУкрЕнерго”? Чи справді ціна на транзит за газ є найнижчою серед інших транзитерів, як про це пишуть медіа? Багато економічних питань не були ані поставлені медіа, ані  прояснені. Не знайшов  я відповіді, чи витримає українська економіка цю кризу? Незрозуміло щодо конфлікту навколо призначення Віталія Гайдука...

Я практично не побачив глибоких журналістських розслідувань з газового питання. Деякі  з’являлись в ділових виданнях. Але ані на телебаченні, ані  у масовій пресі я не побачив і не почув коментарів багатьох фахівців.

Ми вже звикли, що медіа повинні сказати,  хто хороший, а хто поганий,  не даючи відповіді на саме запитання, не допомагаючи людям реально  розібратися  в ситуації. Але революція пройшла. Сьогодні ЗМІ потрібно змінювати ці стереотипи, і починати працювати об’єктивно.

Я не можу коментувати шляхи вирішення цих проблем, тому що я не фахівець у цій сфері. А коментувати повинні саме фахівці. Наприклад, цікаві думки я почув на круглому столі, який 11-го січня організувала „Детектор медіа”. На жаль, у медіа коментують ці проблеми здебільшого політики, які шукають у цьому свою вигоду, ніж справді фахівці.

В’ячеслав Піховшек, тележурналіст, „1+1”:

 - Мені простіше говорити не про те, що було в українському телеефірі, а про те, чого там не було. Я сказав би, що одним із непрямих наслідків цього газового протистояння є підвищення русофобських настроїв у суспільстві і ріст радикальних точку зору, як з боку лівих, так і правих сил. Цим, думаю, пояснюється те, що згідно опитування  Міжнародного інституту соціології, у блоку „Народна опозиція” Наталії Вітренко рейтинг вже 3,9%. Я не здивуюся, якщо аналогічні дані будуть отримувати по партії „Свобода” Олега Тягнибока.

Мене турбує наступне. Я б запропонував в певний момент всім телевізійним каналам змінити сітку мовлення і наробити якомога більше телемостів між Києвом і Москвою, телемарафонів, у яких би з’ясовувалася точка  зору між експертами та політиками, представниками громадськості обох країн. Це допомогло б уникнути, відповідно,  наростання хвилі антиукраїнських настроїв в самій Росії, у всякому випадку в експертному середовищі цієї країни. Цього не було зроблено... шкода.

Щодо висвітлення газового конфлікту. На мій погляд, вада залишається одна і та сама. Дуже багато політичних заяв, дуже багато піару, і дуже мало власне журналістської аналітики: а що відбулося, а чому, а на що це вплине? Тобто, де, хто, коли, при яких обставинах і з якими наслідками? Це мене, насправді, достатньо серйозно турбує, тому що глядачеві самому важко розібратися в тих подіях, які відбулись.  На мою думку, найбільш достовірними були випуски ТСН.

Володимир Лупацій, виконавчий директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

 - Мені здається, що у висвітленні цього питання було досить багато матеріалів, але вся дискусія зводиться до обговорення україно-російських стосунків у газовій сфері. Натомість йдеться про роль Євразійського газового ринку, про нову стратегію Росії щодо реструктуризації цього ринку і  здобуття статусу монопольного транзитера азійських газових запасів. Тобто, зводячи стосунки до україно-російських, ми не розуміємо, що насправді український ринок виступає тільки інструментом в більш широкій геоекономічній і енергетичній стратегії Росії.

Відповідно, ЗМІ повинні виходити на те, щоб аналізувати не просто поточну ситуацію „з сьогодні на завтра”, і навіть не з сьогодні на п’ять років, а щоб аналіз того, що відбувається , ґрунтувався на співставленні двох енергетичних стратегій, української і російської, тобто, треба виносити обговорення на тему енергетичної стратегії.

Що стосується внутрішньополітичних наслідків, мені здається, що тут домінувала політологічна інтерпретація того, що відбувалося. Натомість газ зробив основним чинником політекономічні інтереси і інтереси бізнесу, який стоїть за лаштунками парламенту. На жаль, в медіа була залишена  за кадром лобістська потуга українського бізнесу, який почав реагувати на загрози, які постали перед ним.

І, наостанок, потрібно визнати відсутність механізмів і системи забезпечення інформаційної безпеки в Україні. Крім того, у нас поголовна неграмотність держструктур з точки зору інформаційної безпеки, не в плані введення грифу «для службового користування», а в плані того, що сьогодні будь-які дії, будь-які рішення відбуваються не лише у фізичному просторі, не лише в управлінському просторі, а й в просторі інформаційному. Сьогодні, фактично,  весь державний менеджмент повинен проходити перепідготовку щодо отримання навичок роботи у відкритому інформаційному просторі. Наведу приклад. Пам’ятаєте, у нас був газовий конфлікт на початку 2005 року, перший газовий конфлікт між Україною і Росією. Україна розглядала його виключно як якесь газове питання, питання ціни і т.д., натомість мова йшла про підрив міжнародного авторитету і іміджу України. Сьогодні ключові проблеми, пов’язані з енергетичною безпекою і т.д. не можуть залишатися в руках виключно „вузьких” професіоналів,  технологів, технократів. Тобто,  сьогодні менеджмент, який є чисто технократичним, буде завжди програвати в інформаційно-психологічній складовій своїм міжнародним партнерам, міжнародним конкурентам. Сьогодні міжнародна конкуренція не здійснюється лише на технократичному або фінансово-економічному полі, вона здійснюється в багатовимірному просторі, де інформаційний є рамковим і каталізуючим. Інформаційний простір, інформаційна стратегія війни багато в чому задає всі інші кроки.

Юлія Лимар, заступник головного редактора незалежного аналітичного агентства “Главред”:

 - На самом деле мы не можем говорить о качестве освещения конфликта, потому  как такового освещения не было. В украинских медиа присутствовали интерпретации, «размышлизмы», всевозможные домыслы, „обсасывания” не фактов, а уже высказываний политиков, или же обсуждение пиар-высказываний, пиар-технологий. Но ни в коем случае мы не отвечали на те вопросы, на которые, собственно, должна отвечать журналистика. То есть,  мы не говорили о фактах. Не появилось ни одного ни экстренного, ни журналистского расследования на тему, что могло бы быть, если бы было не то, что сделано.

Условно говоря, все газеты, все СМИ разделились на тех, кто считает, что Ивченко подписал хороший контракт или плохой контракт, но никто не написал,  какие еще были возможности для решения этого конфликта, какова, собственно, должна была быть цена на газ и цена на транзит. И не были поставлены вопросы о сути этого конфликта. Мы занимались пиаром и интерпретацией. Как у Булгакова была «осетрина второй свежести», точно так же украинская журналистика занималась интерпретацией информации второй свежести.

Что касается последствий газового конфликта, то есть, отставки правительства. Мы опять столкнулись с технологией, когда журналистика втягивается в политику. Какая-то часть политиков решила бороться с правительством и отправила его в отставку, другая часть политиков решила защищать правительство и говорит, что отставка неправомочна. Опять же, не было ответов на вопросы: правомочна отставка или нет, должен ли нести наказание, например, Николай Катеринчук за призыв к введению президентского правления, которое не зафиксировано в конституции; имела ли Верховная Рада или не имела права согласно регламенту и Конституции ставить на голосование вопрос об отставке правительства?..

Самые простые вопросы снова были медиа пропущены. Мне кажется, что эта привычка комментировать не факты, а комментарии, сыграла с журналистикой злую шутку, сделав ее  подразделом политологии или еще чего-то, но сто процентов не журналистикой.

По поводу рекомендаций для медиа. Я не могу предлагать украинским СМИ никаких стратегических или тактических ходов, потому что каждое СМИ определяет это тем, что называется редакционной политикой. Более того, насколько я понимаю, украинская журналистика считает, что произошла журналистская революция, и любая попытка что-либо ей предлагать отныне считается цензурой, навязыванием и давлением. Другой вопрос, что государство вынуждено вести каким-то образом информационные войны, в первую очередь, внешние информационные войны, которые, например, ведет против Украины Россия. И Украина не знает, что ответить на это. Наверное, государство должно устроить какой-то диалог власти, журналистики и общественности, и вырабатывать способы решения проблемы совместно.

Может быть, имеет также смысл создавать что-то вроде радио «Свобода», которое в свое время занималось внешней пропагандой, или же создавать работающий культурный центр Украины в Москве, и доносить к россиянам больше информации о том, что здесь на самом деле многие говорят по-русски, русских не бьют, не стреляют в них на улицах, и не происходит всего того, что нам навязывает московская пропаганда. Но,  опять же, мне кажется, что инициатива в этих вопросах ни в коем случае не должна исходить от журналистов.

Володимир Полохало, політолог:

- Дуже важливий момент – це поширення інформації і її  інтерпретації, вигідної Кремлю, через російські видання або ті, які контролюються з Росії. Використання сегменту російських ЗМІ, які виходять в Україні,  було важливою ланкою у російському сценарії інформаційного супроводження газової війни.

Другий момент – це поведінка проросійськи налаштованих сил, відкритих, як Вітренко, або прихованих, до яких можна віднести секретаря РНБОУ Анатолія Кінаха. Ці сегменти, залежні від Кремля або у бізнесовому сенсі, або у політичному. Тому із самого початку Росія мала перевагу в інформаційній війні.

З боку української влади ми спостерігали повну відсутність чіткої інформаційної стратегії. І це надавало Росії ще більше шансів. Українська влада не скористалася інформаційною підтримкою європейських країн. Їх можна було задіяти  для отримання інформаційного балансу. Але, видається, це не було пріоритетом  Ради національної безпеки та оборони, відповідних державних служб, які мали б займатися формуванням іміджу України. Крім того, із самого початку українська влада готувалася піти на будь-які поступки для того, щоб пережити зиму. Поступливий у такій справі завжди залишається у програші.

Олександр Дергачов, політолог, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:

- Можу відзначити, що в українських медіа  є певний плюралізм думок, що є спроба аналізувати різні аспекти. При цьому відчувається все-таки, що питання ідеологізоване, занурене в сюжети політичної боротьби. Тому два плани відчутні відразу. Перший – фактичний бік справи. Другий – це презентація точок зору окремих політичних сил, які використовують цю тему для передвиборчої боротьби, для послаблення позицій конкурентів. Передусім, це привід атаки на владу. Тобто, тут важко відчути баланс між оцінкою результатів зусиль влади і намаганням використати досягнутий компроміс, як привід для атаки. Тобто, в нас є плюралізм, але він дуже яскраво висвітлює суб’єктивні позиції, а не об'єктивні, хоч і різні, аргументи. Цим такий плюралізм недосконалий. І  я передбачаю, що на регіональному рівні це виглядає набагато гірше, ніж на загальноукраїнському. Там, де регіональні ЗМІ обслуговують регіональні настрої, ці викривлення є ще більшими. В регіонах менше плюралізму думок. Там може панувати російська точка зору, бо російські ЗМІ представлені в українському просторі,  в певних регіонах є  суттєвим джерелом інформації, і можуть формувати хибну думку про те, що відбувається.

А давати загалом якісь пропозиції я, думаю, тут безглуздо. Оскільки у нас є плюралізм акторів. Кому що пропонувати,  врешті решт? Державі? То це саме  вона має пропонувати  роздержавлення ЗМІ, намагатися розвивати плюралізм. Але позитивний  результат буде не одразу, а поки що  матимемо не прогнозовані наслідки. І цього бояться... Тому тут важко давати окремі рекомендації. Я думаю, що, перш за все,  має бути дійсно неупереджений аналіз, і ми маємо багато чому вчитися на цьому яскравому прикладі. Це стосується не тільки самих українсько-російських відносин, а й того,  як це сприймається в суспільстві, наскільки сприяє його консолідації, або, навпаки, підкреслює його неконсолідованість. Потрібно проаналізувати, як це використовують різні політичні сили – яка межа та пропорція спекулятивності в діях різних політичних сил і їх засобів масової інформації.

Порада для ЗМІ – по-перше, це адекватно оцінювати проблему. Якщо вона така масштабна і багатоаспектна, то тут стандартна вимога всебічного висвітлення і подачі різних думок, глибокого бекґраунду повинна дотримуватися ще більш прискіпливо та  відображати масштаб цієї проблеми. Необхідно приділяти більше уваги цій проблемі, давати більше деталей, і, наскільки це можливо, дотримуватися спокійного тону.

Михайло Кухар, головний редактор журналу „Мысль”:

- Я вважаю, що українські ЗМІ добре відпрацювали, як завжди, політичну складову щодо політичних наслідків. Вони вміють це робити. А що стосується самих перегонів газової війни, то оцінка „одиниця” за п’ятибальною системою, або 20% від того, що мало б бути.

Наступне. Мені здається, що українським ЗМІ варто було б більше уваги приділяти не коментарям Тимошенко, а коментарям власне спеціалістів нафтогазової сфери. Тому що дуже багато дилетантських теорій щодо устрою газового ринку та нібито існуючих ризиків для постачання газу всерйоз мусувалося російською пресою та підхоплювалося нашою. Спеціалістам галузі було дуже прикро читати усі ці коментарі.

Що стосується того ж самого висвітлення, то я вважаю, що індикативним є конфлікт Юлії Тимошенко з 5 каналом з приводу газової тематики. Як незалежний експерт, вона могла дати якісь коментарі, але я на 100 % підтримую аргументовану відповідь 5 каналу, який абсолютно доречно зауважив, що Тимошенко не є,  власне, ані учасником переговорів, ані спеціалістом у цій сферi.

Порада владі буде така. Варто було б давно покінчити з засадами в кадровій політиці щодо роздачі портфелів, що настільки серйозно впливають на ситуацію в країні, як, наприклад, посада голови „Нафтогазу” -  за принципом „героям Помаранчевої революції” або, що зараз набуло ще більшого масштабу, за принципом „революційної доцільності”. Потрібно почати призначати спеціалістів. Тому що не фаховий підхід нинішнього керівництва „Нафтогазу” породив багато тих негативних наслідків, котрі ми зараз маємо в результаті цих, на мій погляд,  провалених, переговорів. На жаль, це стосується і кадрових призначень в інформаційній сфері...

Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:
 
- На мій погляд, Україна програла інформаційну війну навколо газового конфлікту. Цьому є декілька причин. Об’єктивні причини пов’язані з тим, що в Росії медіа централізовані. Фактично,  вони всі керувались, скоріше за все, з боку Кремля або структур,  близьких до Кремля, і координувались в рамках єдиної інформаційної кампанії. В Україні була зовсім інша ситуація. Єдиного центру вироблення рішень і проведення інформаційної політики не було. В нас все ж таки набагато більш демократична атмосфера. Але Україна програла не тому, що у нас немає такого єдиного центру впливу на інформаційну політику, а тому, що почалася виборча компанія, і значна кількість медіа, були ангажовані в інтереси певних політичних сил. Вони більшою мірою проводили інтереси  саме тих політичних сил, на яких вони працюють, ніж інтереси національні. Найголовніша проблема, на мій погляд, була, перш за все, в тому, що ніхто, ні влада, ні ЗМІ в особі журналістів, експертів не спробували визначити: а в чому саме є національні інтереси України в газовому конфлікті. Я думаю, що це був головний прорахунок. Якщо, нехай з розбіжностями, але  б таки були визначені ці інтереси, навколо них можна було б, по-перше, побудувати дискусію навколо газового конфлікту, по-друге, спробувати все ж таки знайти певний консенсус політичних сил і громадськості навколо захисту національних інтересів.

Тобто, програш був саме в цьому. Домінували в Україні партикулярні, особисті чи групові політичні інтереси, в першу чергу, передвиборні, а невизначені національні інтереси,  фактично,  опинились на другому плані.

Так і ЗМІ -  вони всі різні, у них є різні інтереси. Одні ЗМІ працюють більш менш об’єктивно, вони змагаються за читача чи глядача, чи слухача. Інші ЗМІ відпрацьовують конкретні політичні інтереси під час виборчої кампанії. Стосовно перших ЗМІ, які більше піклуються про інформаційну ситуацію і про свій рейтинг, я б, можливо, порадив би таке. По-перше, давати більш змістовну інформацію, тобто,  більше конкретних фактів навколо цієї проблеми, тому що ми побачили, що інформації не вистачає. Дуже часто йшлося про конкретні цифри, які не відомі не лише простим одержувачам інформації, а навіть багатьом експертам. Це специфічна інформація, коли  йдеться і про ціну на транзит газу в різних країнах, і ціну на російських газ, який постачається до різних країн. Тому були різні тлумачення. Тут треба давати більше фактологічної інформації, щоб можна було проводити порівняння. По-друге, давати різні точки зору, щоб можна було порівнювати позиції. Коли йдуть якісь політичні висловлювання чи пропозиції, треба давати різний діапазон експертних оцінок, так,  щоб можна було оцінити,  наскільки ці пропозиції є реалістичними і конструктивними. І з іншого боку, чи не є ці пропозиції  продиктовані  передвиборчими інтереси.

Ну і, нарешті, стосовно консолідації інтересів. Це найбільш складна річ. І в даному випадку,  я думаю, ініціативу треба було проявляти Президенту, Прем’єру, більше треба було спілкуватись з журналістами, можливо, з керівниками ЗМІ. Представники влади  не можуть зараз впливати безпосередньо адміністративними чинниками, але треба надавати змістовну інформацію, пояснювати свої інтереси… Навіть зараз є багато запитань стосовно тієї ж угоди, яка укладена з Газпромом. Думаю, що і Президенту, і Прем’єру треба давати більше роз’яснень з тих запитань, які виникають і у журналістів, і в експертів. ЗМІ, журналістська громадськість, експертна спільнота мають сформулювати своє бачення національних інтересів в цій ситуації і знайти хоча б певний консенсус, хоча б часткове спільне бачення.

Отже, владі, по-перше, треба чітко визначати національні інтереси – у дискусії з широким залученням експертів, представників громадянського суспільства . Визначати їх ще до того, як укладається та чи інша угода. Я думаю, що якщо ці інтереси будуть визначені, тоді буде легше спілкуватись і з опозицією, і з громадськістю, і з журналістами. По-друге, більше уваги приділяти інформаційному забезпеченню і переговорного процесу, і тих рішень, які ухвалюються. В принципі, на переговорній фазі можна спробувати сформулювати різноманітні точки зору, різноманітні компромісні варіанти можливої угоди. От якщо б такі варіанти були б  зібрані та озвучені публічно з боку різних економічних експертів, експертів з газової тематики, я думаю, що легше було б і владі оцінювати ситуацію і формулювати компромісні рішення, а також і відстоювати їх потім.

 Одна з найголовніших проблем влади була в тому, що була обмежена власна база компромісних пропозицій з боку України. Фактично, ми грали за ініціативою Москви. І ми,  врешті решт,  пристали на те рішення, яке було запропоноване Москвою. А треба було формулювати свій власний варіант компромісу. Цього не було.
 
Я думаю, що владі треба було більш активно попрацювати з керівниками різних ЗМІ, сформулювати свої бачення, можливо, спробувати знайти шляхи оперативного надання інформації, а можливо, і сформулювати разом із керівниками ЗМІ спільну лінію висвітлення цього конфлікту  на користь національних інтересів. Знайти певний консенсус не шляхом адміністративного тиску на ЗМІ, а шляхом пошуку спільних інтересів саме на базі відстоювання інтересів національних.